З’ява поезії

Просто у гаморі дня,
серед бійок і сум’яття —
маленька прозора ясність,
жива пульсуюча радість...
в ній усе набуває виразности,
немов виступає з туману:
звуки, контури, барви...
і кожна річ промовляє,
свою сутність виповідаючи;
а тоді у кінчиках пальців
щось з’являється і виявляє себе
слів легкими рядками.

Люіс Карльос Льопес. Одного осіннього вечора

Зі збірки «Про все потроху» (1910)
Одного осіннього вечора

У вікно своєї квартири
бачу садок, куди біжать діти
від дверей муніципальної школи.
Зграйкою папуг вони порхають
поміж дерев і розсіюються
серед їхніх дрантивих віял...
Ніщо не порушує тиші.
Лиш повторює тему фонтану
навколишня порожнеча,
поки сонце,
мов велетенський жовток у яєшні,
печально споглядає
дзвіничний хрест...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. У провінції

Зі збірки «Про все потроху» (1910)

У провінції
Картахена-де-Індіас, найшляхетніше
 і найбільш героїчне місто, крокує
 дорогою прогресу.

«Ель Порвенір» («Майбутнє»)
Вуличками
кривулястими
віддаляються
парубки і дівчата.

Вони виходять
із дряглого храму.
І назавтра містечко
лишатиметься
тим самим:
дрімлива котяча сієста
на тротуарах.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. На надбережжі

Зі збірки «Складні почуття» (1909)
На надбережжі
І я кажу: «Які речі, які речі!»
Мануель Сервера
Руде сонце палає, неначе у крематорії.
Серед глибокої тихомирної задуми вечора пропливає
із виглядом олімпійського супокою
пелікан.

Він перебирає лапами,
сповнений неперевершеної зневаги.
І, пародіюючи зарозумілість двоногого ссавця,
хапає бідну рибину та поглинає її.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пташеня

Великою білою квочкою
опустилась на землю зима.
Яке пташеня висиджує вона,
дбайливо огорнувши найніжнішим у світі пір’ям?
Минуть три місяці,
і міріади зелених дзьобиків
проштрикнуть темну шкаралупу гілок і прілого листя,
і наші серця застукають у груди,
і ми будемо змушені випустити їх назовні,
бо час настав.
Вони будуть смішними і сильними,
їхні очі будуть широко відкритими,
і вони усміхатимуться.

                * * *

Великою білою квочкою
опустилась на Землю зима.
Яке пташеня висиджує вона,
дбайливо огорнувши найніжнішим у світі пір’ям?
Мине час,
і шкаралупа розколеться,
розлетиться, розвіється зоряним вітром,
і Земля явить нашим здивованим очам
своє палаюче єство.
Воно буде сильне і ніжне,
воно буде — чисте полум’я,
воно зустрінеться з нами поглядом,
і воно усміхатиметься.

Ніколас Гільєн. Чорне море

Мріє ніч фіялкова
над морем;
голоси вологі рибалок
понад морем;
виринає струмливий місяць
із моря.

Чорного моря.

Посеред ночі сон
вливається в гавань;
посеред ночі сон.
Човни бачать, як він пропливає,
посеред ночі сон,
холодні води займає.
Посеред ночі сон,
посеред ночі сон,
посеред ночі сон...

Чорне море.

— Ай-ай, мулатко моя золота,
моя мулатко
із золота й срібла,
із квітом маку та апельсина,
ідеш повз море — голодного звіра,
ідеш повз море.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Сон (есп.: son) — афро-кубинська національна музика. Ось, до прикладу, присвячена йому кубинська пісня.

Маріо Пайерас. Yesterday

Зі збірки «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)
Yesterday
Сесарові Монтесу

Очевидно, що днів, які нам випаде прожити,
ніколи не буде достатньо,
особливо,
якщо наші дії будуть вагомішими за слова.
У світі забагато блакитних ранків,
забагато дітей, що безгучно зростатимуть
у нашій і без того мовчазній пам’яті.
Але в якомусь місті на нас усе ще чекатиме
дівча, розпатлане, мов повітряні змії далекого минулого,
якому, можливо, пояснимо одного дня,
що земна печаль є тимчасовою справою
нашого власного серця.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ельвіо Ромеро. Ягуавеве

Ягуавеве́
(Комета)

Тигр стрибнув!

                                                Черкнув по небу.

            Стрибок-спалах-багаття-небесного.

На зоряному боці
здибилася шерсть,
стишив кроки;
по-котячому затамував подих,
прикинув відстань;
облизав зелені лапи,
обмислив стрибок,
намітив траєкторію,
розрахував рухи,
дихання й силу...

І пружною дугою пружного тіла
переметнув над безоднею своє лазурове світіння!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. В Латинській Америці тигром називають ягуара

Маріо Пайерас. Про сфери та пристановища

Зі збірки «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)
Про сфери та пристановища

Адже не можемо жити
у зоряному небі
бо ми не є кометами
а також і через самотність
і хоча груднями
його дивовижний кір завжди буде втішним для нашого погляду
нас надзвичайно засмучує те що його давня кастильська мова
є тепер майже незрозумілою
і що кожен тремтить від насолоди
під цією математикою вічности
нічого не пояснюючи
бо слід уважно вдивитися у ностальгію
наших власних кісток
і наново віднайти курс земних апельсинових дерев
і величезної далечини папуг
хоча нас знову закидають камінням під крівлями минулого
за шум о шостій вечора коли усі наші сурми заграють одночасно
аби світ упізнав нас
і не був безпам’ятним
як це буває із ним ранками
бо його логіка така як у безпричальних китів-блукальців
тоді як у нас логіка боягузів
які ледь встигають вивчити назви місяців
доки вони не анігілюються
і оскільки будь-яка реальна сфера потребує справ
швидших за її саму та за нас
й існують звичаї духу
які звуться філософією
так само стійкіші за наші нові вчинки
і за наше житейське почуття упевнености
ми часто плутаємося у часі
й зістарюємо речі замість оновлювати їх найбільшою радістю
як це маємо робити і як це їм належить
і я кажу
якби ми хоч знали, що градини сьогоднішнього дня
не є тими що торік
і що травні іще не існують

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)