Альфонсіна Сторні. Тиша

Зі збірки «Без вороття», 1919
Тиша

Скажи, ти колись загадувався,
чому світи за світами
безшелесно пролітають
над нашими головами?

Свідомі найглибших таїн,
дихаючи абсолютом,
по синіх своїх маршрутах
пливуть вони у мовчанні.

І хоча сном, марою
є життя, що крізь серце рине
в дрібного людського створіння,
лиш людина є гамірною.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Марті. XXX. Спалах кривавого пломеню...

Зі збірки «Невигадливі вірші», 1891
XXX

Спалах кривавого пломеню
розтяв морок хмар грозових:
з трюму сотня по сотні
вивантажували рабів.

Вітер в шаленій люті
мішав повітря і діл;
тяглась череда закутих
оголених чорних тіл.

Буря бараки стрясала,
зсередини їх рвучи;
Мати йшла і кричала,
дитя на руках несучи.

А потім крайнебо вичервонив
величезний сонячний диск,
освітивши раба повішеного
на сейбі неподалік.

І хлопець-свідок, здригаючись
від жалю до людського стогону,
коло ніг мерця заприсягся
змити злочин власною кров’ю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. У цій поезії Хосе Марті описав реальну подію, пережиту ним, у майбутньому лідером кубинського визвольного руху і народним героєм усієї Латинської Америки, у віці 9 років, коли він став свідком того, як під час бурі з корабля вивантажували чорношкірих рабів. Один з них намагався втекти і його було повішено. Побачене тоді супроводжувало поета протягом усього життя. І він загинув у бою за свободу та справедливість для своєї батьківщини.

Альфонсіна Сторні. Підніжжя дерева

Зі збірки «Машкара й конюшина», 1937
Підніжжя дерева

Коли це сталося?..  Все швидше вгору
по стовбурі, подібному до цього,
і вниз на чотирьох, й на землю склала
веселу мову соковитих фруктів.

Я бачила швидкий табун в повітрі:
всі чорногриві, батоги вогняні
стьобали їхні ураганні шквали.
І мій нерозчленовий зойк розлігся.

Потім щодуху бігла. Серед тиску
инших звірин настрашених. Та раптом
ми зупинилися і, скулившись, завмерли.

І землю потрясли важезні кроки
тваринного громаддя, яке рухалось
тунелем крізь вологі темні хащі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Альфонсіна Сторні. Тепер засну

Тепер засну

Квіткові зуби, росяний очіпок
і руки — трави... нянечко хороша,
ти простели мені земляну постіль
із укривалом із пухкого мороху.

Тепер засну. Допоможи влягтися
і в головах постав мені світильник;
сузір’я; яке тобі до вподоби;
усі чудові; пригаси помалу.

Залиш мене: чуєш, бруньки потріскують...
згори нога небесна заколисує,
і птах співає пісню забуття...

Спасибі. Ах, іще одне прохання:
якщо він знову телефонуватиме,
скажи — не варто, я уже пішла...

1938

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Це остання, прощальна поезія Альфонсіни Сторні. Хвора на рак, який уже позбавляв її можливості працювати через біль, поетка надіслала її до газети La Nación, перед тим як кинутися у море з хвилеріза у Мар-дель-Платі.

Маріо Пайерас. Про ріки сну

Зі збірки «Нові вірші» (19891994)
Про ріки сну

Тепер я розумію, що ти тримаєшся за мене,
засинаючи, аби тебе не здолала течія цієї ріки,
замешканої світними рибами, з мерехтливими
від огняниць берегами; аби тебе не віднесло
далеко від пам’яти і ми поверталися до буття,
незмінно залишаючись самими собою, кожного
ранку світу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Густаво Адольфо Бекер. Коли гойднуться дзвоники блакитні...

XVI (16)

Коли гойднуться дзвоники блакитні
на схилі дня,
і ти подумаєш, що повз балкон повіяв
легіт, зітхаючи,
знай: то, захований в густому листі,
зітхаю я.

Коли ледь чутний звук торкнеться шкіри,
не слуху навіть,
і здасться, що ім’я твоє промовив
голос віддалений,
знай: то до тебе між хитливих тіней
озвався я.

Коли бентежно серце серед ночі
закалатає,
бо коло своїх вуст відчуєш дихання
чиєсь гаряче,
знай: обіч тебе невидимий, невідчутний
дихаю я.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Густаво Адольфо Бекер. Смагла моя шкіра...

XI (11)

Смагла моя шкіра, ув очу — одвага,
я пристрасть сама, я кохання вогонь,
душа моя захвату й нестяму спрагла,
Чи й ти цього прагнеш?
                                    — О ні, не того.

Чоло мармурове і коси злотаві —
я ніжність одвічна і скромність свята,
ніга і розкоші на тебе чекають.
За мною шукаєш?
                                     — О ні, ти — не та.

Я мрія — прекрасна, але нездійсненна,
сягнути мене — як сягнути звізди,
я фата-моргана, мара недіткненна,
й кохати не можу.
                                     — Прийди, о прийди!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ексілья Сальданья. Одноногий Осаїн

Зі збірки «Пісні для майіто і голубки», 1983
Одноногий Осаїн

Криванжа,
кривий,
кривенький.
Одноногий.
Із карлючкою кривою.
Одноногий.
Лиш одне у нього око.
Одноногий.
Й одне вухо клаповухе.
Одноногий.
А куделя переплутана з травою.
Одноногий.
Криванжа,
кривий,
кривенький.
Одноногий.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Осаїн — африканське божество дикої природи, якого описують як одноруку, одноногу, однооку людиноподібну істоту.