Педро Салінас. Ніколи не те саме

Ніколи не те саме

Але ж бо того, що я ізнову бачу нині,
я ще ніколи, ніколи не бачив.
Кажуть, воно — те саме,
те, що і вчора, те, що і завжди;
це небо, і вітрина,
і поштова скринька,
і човен на річці.
Нісенітниця! Адже я знаю,
що усе це померло восени,
коли я звідси поїхав.
І що це нинішнє
— неможлива тотожність
нового із іншим новим —
є іншою річчю, іншою землею,
що розквітли позавчора,
нові, ніжні, щойно народжені
і такі подібні до тих,
що усі мені кажуть:
«Поглянь, ти жив тут, тут».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Освальдо «Хітано» Родрігес. Вальпараїсо

Вальпараїсо

Я мало знаю про його історію,
я просто в цьому місті народився.
Із виразом холодної байдужості
старий порт споглядав моє дитинство,
бо я не з бідної родини й завжди
мав несвідомий острах перед бідністю.

Тож говоритиму, як самовидець,
аби ми познайомилися ближче,
про мешканців, мов сплавлених із вулицями,
про круті сходи, зливами знецвічені,
про мантію печалі, що вкривала
місто разом з будинками і дітьми.

Про те, як налітала шура-буря,
сміття й пісок зірвавши у повітря.
Про те, як раз за разом смерть являлась,
в жалобу строячи Вальпараїсо,
а потім вітер портові зраненому
знов, як завжди, вияснював обличчя.

А втім, цей порт, мов мрія, причаровував:
чи можна, не пізнавши його, жити?
Й дивитися на світ без ностальгії
за запахом смоли, за льотом змія
і ловцем крабів, що сповняє сумом
наш надбережний крайовид обвітрений...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
Освальдо «Хітано» Родрігес —чилійський бард, поет і есеїст, відомий, зокрема, піснею про своє рідне місто Вальпараїсо, а також тим, що започаткував у ньому традицію проведення «пенья» — чилійських камерних фольклорних концертів на яких співаки, поети й танцювальні гурти виступають перед публікою, що сидить за столиками при свічках, п’ючи навегадо (червоне вино з кружальцями апельсина, цукром і спеціями) та ласуючи емпанадас (щось таке, як печені вареники).
Вальпараїсо — друге за величиною і значенням місто Чилі, а також її основний порт. Місто розташоване амфітеатром на південному березі затоки Вальпараїсо, на схилах гірського хребта Кордильєра-де-ла-Коста.

Маріо Пайерас. Медитація альбатроса

Зі збірки «Нові вірші» (19891994)
Медитація альбатроса

Я запитав альбатроса про його душевний біль,
і південний птах відповів: «Що більше я старіюся,
то краще бачу красу світу; але усе нестерпнішим
стає усвідомлення власної перебіжності».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Цей вірш має два семантичні рівні: його назву можна перекласти як «Роздуми альбатроса» або як «Медитація альбатроса», бо слово «meditación», означає і «роздуми», і «медитація». (Я обрала другий варіант, бо українське слово «медитація» може використовуватись і для позначення роздумів.) А слово «austral»  у словосполученні «ave austral» — «південний птах», «птах Південної півкулі» (альбатроси мешкають у Південному океані) звучить подібно до слова «astral» — «астральний».

Хосе Бергамін. Проходила Смерть попри мене...

Проходила Смерть попри мене...

Проходила Смерть попри мене,
і я спитався, за ким шукає
та куди прямує. Відмовила,
що ніколи того не знає.

Я просив на мене заждати,
та вона поспішала;
сказала, аби я потерпів,
бо повернеться незабаром.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Коли я стискаю долоню...

Коли я стискаю долоню...

Коли я стискаю долоню,
здається, серце у ній стискаю,
а коли її розкриваю,
то ніби тінь із неї тікає
якогось пломеню, наче
політ птаха.

Порожнє небес мовчання
наповнює мене своїм жахом,
мов порожнява маски,
де навіть луни немає,
у стисненій пустоті
моєї руки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Моя поезія...

Моя поезія...

Моя поезія не є ані моєю, ані поезією;
вона — лиш луна мовчання,
яке розлягається між тобою і мною,
коли замовкаємо одночасно.

Коли відчуваємо, як безшелесно,
наче полум’я, загасає
у нашому пустому і темному серці
віршів лунке биття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Віктор Хара. Маніфест

Маніфест

Я співаю не задля  співу а чи гарного голосу,
співаю тому, що гітара має чуття і розум.

Має серце землі і голубині крила,
наче свята вода, в горі й радості дає сили.

Скажу, як Віолета Пара: спів мій у ній заховано,
у гітарі моїй, трудівниці, яка пахне весною.

Це не гітара багатих, вона звучить не зі сцени,
її спів лунає з риштовань аж до зірок піднесених,
аби мав сенс, як пульсує просто у моїх жилах,
аби до скону звучала в нім завжди лише правда істинна
і ніколи мінливі лестощі чи відблиски слави чужої,
лише співи пшениці, що линуть вглиб тіла земного.

Бо саме туди все вертає й усе починається звідти;
спів, у якім є відвага, завжди буде новою піснею.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Агустін Гойтісоло. Слова для Хулії

Слова для Хулії

Неможливо назад повернути,
бо життя жене нас без продиху,
завиваючи буревієм.

Дочко, завжди краще жити
із людською радістю, аніж
лити сльози коло муру сліпого.

Ти почуватимешся час від часу
забутою, самотньою, загнаною,
навіть шкодуватимеш, що народилася.

І я знаю: ти не раз чутимеш,
що у життя немає мети,
що воно — самі лиш нещастя.

Але ти завжди пам’ятай,
те, що я написав тобі одного дня,
думаючи про тебе, як і нині.
 
Будь-який чоловік або жінка,
якщо взяти їх поодинці,
вони — ніщо, порошиння.

Але коли я до тебе говорю,
коли пишу тобі ці рядки,
я думаю також і про інших.

Твоя доля — у інших людях,
твоє майбутнє —  твоє власне життя,
але твоя гідність — то гідність інших.

Інші чекатимуть, що чинитимеш спротив,
що їм допомагатиме твоя радість,
твоя пісня між їхні пісні.

Тож завжди пам’ятай,
те, що я написав тобі одного дня,
думаючи про тебе, як і нині.

Ніколи не здавайся і не кидай
свого шляху, не кажи ніколи,
що ти втомилась і най тебе тут залишать.

Ти побачиш — життя прекрасне,
і попри усі печалі
матимеш кохання і друзів.

Щодо іншого — ми не маємо вибору,
цей світ такий, який є,
і він — то увесь твій спадок.

Нажаль, мені нема чого більше
сказати, адже ти розумієш:
я і сам усе ще в дорозі.

Але завжди, завжди пам’ятай,
те, що я написав тобі одного дня,
думаючи про тебе, як і нині.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Хосе Агустін Гойтісоло. По закутках учорашнього дня

По закутках учорашнього дня

У забутих місцях,
ні на що не сподіваючись,
я шукав тебе.

У безіменних містах
по закутках учорашнього дня
я шукав тебе.

У нещасливих часах
серед тіней гіркавих
я шукав тебе.

І того дня, коли розпач
проказав: «Повернімося, годі!» —
я знайшов тебе.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)