Ельвіо Ромеро. Ягуавеве

Ягуавеве́
(Комета)

Тигр стрибнув!

                                                Черкнув по небу.

            Стрибок-спалах-багаття-небесного.

На зоряному боці
здибилася шерсть,
стишив кроки;
по-котячому затамував подих,
прикинув відстань;
облизав зелені лапи,
обмислив стрибок,
намітив траєкторію,
розрахував рухи,
дихання й силу...

І пружною дугою пружного тіла
переметнув над безоднею своє лазурове світіння!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. В Латинській Америці тигром називають ягуара

Маріо Пайерас. Про сфери та пристановища

Зі збірки «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)
Про сфери та пристановища

Адже не можемо жити
у зоряному небі
бо ми не є кометами
а також і через самотність
і хоча груднями
його дивовижний кір завжди буде втішним для нашого погляду
нас надзвичайно засмучує те що його давня кастильська мова
є тепер майже незрозумілою
і що кожен тремтить від насолоди
під цією математикою вічности
нічого не пояснюючи
бо слід уважно вдивитися у ностальгію
наших власних кісток
і наново віднайти курс земних апельсинових дерев
і величезної далечини папуг
хоча нас знову закидають камінням під крівлями минулого
за шум о шостій вечора коли усі наші сурми заграють одночасно
аби світ упізнав нас
і не був безпам’ятним
як це буває із ним ранками
бо його логіка така як у безпричальних китів-блукальців
тоді як у нас логіка боягузів
які ледь встигають вивчити назви місяців
доки вони не анігілюються
і оскільки будь-яка реальна сфера потребує справ
швидших за її саму та за нас
й існують звичаї духу
які звуться філософією
так само стійкіші за наші нові вчинки
і за наше житейське почуття упевнености
ми часто плутаємося у часі
й зістарюємо речі замість оновлювати їх найбільшою радістю
як це маємо робити і як це їм належить
і я кажу
якби ми хоч знали, що градини сьогоднішнього дня
не є тими що торік
і що травні іще не існують

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. З часів дроздів та цепелінів

Зі збірки «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)
З часів дроздів та цепелінів

Час матерії, який подобається мені найбільше, —
це час паротягів та аеростатів.
Я був би щасливим
у просторі, поцяткованому весняними цепелінами
та іншими апаратами,
що дозволяють носитися у повітрі разом із предковічними вітрами,
але я відчуваю, що світ став зрозумілим з того часу,
як існують виноходи, швидші за наші почуття.
Ясність свідомости
залежить від здатности узгодити час серця
з енергією пари та газів, легших за повітря.
Якщо Маркс зміг відкрити константу печалі,
яка живе серед промислових міст,
де кружляють мартини
й виробляються сірникові коробки,
то це сталося тому, що одночасно пристрасно чинилися
подвиги тих, хто у перших літальних апаратах
починав досліджувати небо своєї епохи
і повертався на землю
із білим послідом дрозда на шоломі.
Відтак неточним буде сказати, що, коли людина мислить,
вона фотографує матерією,
бо тоді мислення було би лише
печальним кінематографом подій.
Хто бачив на кінострічці
сумні перипетії братів Райт
із першими аеропланами,
знає, що свідчення усього цього шарварку
є лише мовчазними зображеннями, які швидко старіються:
фотографічні апарати не служать часові,
ніщо не говорить нам про міркування лелек
ані наближується до ностальгії, яка пояснює їхні зупинки
під час перельоту між Глазго та Найробі.
Те, що ми називаємо духом,
є радше примхами й химерами пристрасної матерії.
Інакше не мав би сенсу
середньовічний запах кінського навозу,
що жене навесні поетів
геть із міст екзилу,
і не було б людське кохання абстрактною непристойністю
малюнків у відходках лейпцігських таверн,
і в дитинстві добрих філософів
не мали б значення
для їхніх майбутніх ідей
малюнки на старовинних картках лото,
на яких співіснують без суперечностей сонце,
смерть, птах і зірка.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Фігура Катріни у мексиканському місті Чапала у сукні з карток лото, 

Пабльо Неруда. День добрий!.. Чи можу ввійти?..

День добрий!.. Чи можу ввійти?..

День добрий!.. Чи можу ввійти? Мене звати
Пабльо Неруда, я поет. Я прийшов
з півночі, з півдня, із центру, від моря,
з шахти у Копіапó, де я щойно побував.
Прийшов зі свого дому на Чорному острові —
Ісла Негра, і прошу дозволу увійти у твій дім,
аби прочитати тобі свої вірші та поговорити...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Ода шкарпеткам

Зі збірки «Нові оди звичним речам», 1955
Ода шкарпеткам

Мара Морі
принесла мені пару шкарпеток,
сплетених її власними пастушими руками,
дві шкарпетки, м’якенькі, мов зайці.
Я убгав у них ноги,
мов у два чохли,
зіткані з сутіні й овечої вовни.

Несамовиті шкарпетки,
мої ноги були двома шерстяними рибинами,
двома довгими акулами
ультрамаринового кольору,
перевитими золотими косицями,
двома гігантськими чорними птахами,
двома гарматами;
ось як було вшановано мої ноги
цими небесними шкарпетками.

Вони були такі прекрасні, що спершу
мої ноги здалися мені геть недоречними,
мов двоє стариганів-пожежників,
недостойних цього вишитого вогню,
цих сяйних шкарпеток.

Але я відкинув гостру спокусу
тримати їх, як школярі
тримають огняниць,
як учені бережуть
священні документи,
я оперся потужному імпульсові посадити їх
до золотої клітки й давати їм щодня
канаркове насіння і м’якуш рожевої дині.

Як першовідкривачі, що полюють
у сельві рідкісних зелених оленів,
і насаджують їх на вертел, і їдять із каяттям,
я простяг ноги і взув
ці прекрасні шкарпетки, а потім чоботи.
І ось мораль моєї Оди:
Двічі красою є краса
і удвічі добрим є добре,
коли йдеться про пару вовняних шкарпеток
узимку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. В одному з діалогів, що увійшли до книжки журналіста  Брауліо Перальта «Поет і його земля» (Braulio Peralta, «El poeta y su tierra»), видатний мексиканський поет Octavio Paz сказав про цей вірш Неруди: «це один з найпрекрасніших і найкумедніших читаних мною віршів» («es uno de los poemas más bellos y divertidos que he leído»).

Пабльо Неруда. Поетичне мистецтво

Зі збірки «Місце проживання — Земля», 1925–1931
Поетичне мистецтво

Між темрявою і простором, між спорядженням і дівами
із посагом у вигляді самотнього серця й згубних мрій,
миттєво зблідлий, зі змарнілим видом
та битвою шаленіючого вдівця за кожен день життя,
о, за кожним невидимим ковтком води, який випиваю кволо,
і кожним звуком, який чую, тремтячи,
відчуваю ту саму нетутешню  жагу, вкриваюсь холодним потом,
переживаю народження слуху, маюсь неясним передчуттям,
ніби приходу злодіїв чи привидів,
й у шкаралупі великого непорушного простору,
мов принижений лакей, мов захриплий дзвін,
мов старе люстро, мов запах самотнього будинку,
мешканці якого приходять уночі, завжди нетверезі,
де стоїть дух кинутого на підлогу вбрання і немає квітів,
— а можливо в інший, іще менш меланхолійний спосіб, —
проте дійсно миттєво, і цей вітер, що вдаряється мені у груди,
і ночі безкінечної сутности, що опускаються на мою спальню,
і шум жертовно палаючого дня
меланхолійно просять того пророчого, що є в мені,
і шквал речей, які кличуть безодвітно,
і безнастанний рух, і нерозбірливе ім’я.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Таким є моє життя

Зі збірки «Героїчна пісня», 1960
Таким є моє життя

Мої обов’язки йдуть обруч з моїм співом:
Існую й не існую: так судилося.
Я не існую, як страждання кожне
не є моїм і я не поруч з тими
хто у біді; не можу не належати
усім пригнобленим, усім німим,
моя поезія є кантою й покарою,
бо для народ я співаю, з нього вийшовши,
Належиш темряві! — мені говорять.
Нехай і так, але ж іду до світла.
Я є людиною гріхів та хлібу.
Серед життя: жінок, чоловіків
мене шукайте, а не серед книг, —
вони мене вчать висоти й безмірности.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Страчений на палі

Зі збірки «Уселюдська пісня», 1950
Страчений на палі

Та Кауполікан пішов на тортури.
Простромлений катувальним списом,
він увійшов у повільну смерть дерев.

Арауко спинила свою зелену атаку,
мороз перебіг його тінявою шкірою,
він занурився головою в землю
і застиг ув останній судомі.
Він спочив у смерті, цей токі.
З табору розкотився ляскіт заліза
й чужоземний регіт,
і лише ніч пульсувала
між ним і траурними лісами.
Це був не біль, але гострий укус
у розверстих надрах вулкана,
химерна мрія лісу, дерево,
що спливало кров’ю.

У надра моєї батьківщини
увійшло вістря вбивства
і зранило священні землі.
Палаюча кров
цянула з німоти в німоту
і стікала долі,
туди, де насіння
чекало на прихід весни.

Ця кров сочилася вглиб.
Зрошувала коріння.
Окропляла мертвих.
Линула назустріч прийдешнім народженням.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Вступ

Зі збірки «Море та дзвони» (19711973)

Година по годині — то ще не день,
біль за болем:
час не вкривається зморшками, не старіється:
море, море говорить,
безнастанно,
земля, говорить земля:
людина чекає.

І лише її дзвін
тут, поміж иншими
зберігаючи у своїй порожняві
невблаганну тишу,
яка розтинається, коли він здіймає
своє металеве бовкало, хвиля за хвилею.
Зі стількох речей,
що їх мав, обходячи світ навколішках,
тут, оголений,
вже маю нічого,
окрім цього шкарубкого полудня моря,
і цього дзвону.
Його голос дали мені задля терпіння,
а його попередження  — аби мене втримати.
І це відбувається із цілим світом:
простір триває і розширюється.

І море живе.

І дзвони існують.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)