Півонії

Опускається вечір,
холодом віє з балкона,
я угортаю плечі
солодким пахом півоній,

у їхній рожевій пишноті
задумливий погляд втопляю.
Півонії квітнуть над обрієм:
сонце сідає.




Леон Феліпе. Ізраїль

Ізраїль

Ізраїлю,
маєш ізнову навчитися
створювати богів.
Ти, що винайшов монотеїзм
і народив Христа,
але не схотів його (що було помилкою),
маєш усвідомити те,
про що говорять нині твої таємні пророки:
«Усі люди на землі є богами».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Леон Феліпе. Поезієзнавство

Поезієзнавство

I

Поезія...
глибока печаль і поривання душі...
скільки ти здатна дати усім... усім,
від принца до парії,
усім...
без ритму і навіть без слів!..

II

Розтрощіть на друзки цей вірш.
Приберіть дармовиси рим,
його розмір і ритм,
навіть ідею відкиньте.
Розвійте слова за вітром...
і коли щось по тому лишиться,
то — поезії подих пречистий!

III

Тихіше, поети, тихіше...
стиште голос, не треба крику,
не ридайте з таким надривом:
як підносите рупор до губ у печалі,
ваші плачі уподібнюються
до заводів плакальниць, найманих.

IV

І якби,
поети придворні,
вірш ставав таким, як людина,
не з кришталю би був, а з болота.

V

Поете,
не з серця, не з мислі,
не з вулканового горна божественного
з’явилися твої крила.
Поміж люди вони творилися,
і поміж люди вживилися
до тіла тобі, до скелету.
Найсмиренніша в світі десниця
устромила видіння...
устромила тобі межі ребра
кохання перину.

У деяких збірках цей поетичний цикл містить іще один вірш:

Система, поете, система.
Перше злічи каміння,
а тоді звертай погляд до неба.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Морено Війя. Елегія безмовності

Елегія безмовності

Боляче говорити, і боляче зупинитись.
Пишу за наказом безмовності.
У цю годину пекельного галасу
вона — господар.
Душа завмерла в очікуванні слова.
Воно мусить прийти,
мусить настати ця сяйна мить.
Поет,
прикутий до пломеню,
до потоку життя,
до його аромату і його суворості,
розпізнає цю безмовність
як знак Миру.
Вічна містерія,
що нею пропливає лик світання, —
завжди за чорною завісою.
Але ця томлива безмовність
є безпосереднім передвісником Слова.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Морено Війя. Істина

Істина

Є для мене рядок у небі. Бачу його, роздивляюсь;
та до перекладу він мені не надається,
зашифрований.
Я розумію його усім тілом;
не вмію вимовити.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Морено Війя. Я ненавиджу...

Я ненавиджу...

Я ненавиджу рози;
роза мене чарує.

Я не зношу дерева;
та тополя срібляста
мушмула чи олива —
то народ мій одвіку.

Я не зношу каміння,
та у аквамарині,
у смарагді, топазі
та сапфірі глибокім
бачу душі незнані
і люблю в них вдивлятися.

Я ненавиджу музику,
але цей канте хондо...
копла ця, що моєю є
назавжди і відроду,
що співаючи плаче,
а як плаче — співає,
копла ця — то є кров моя
на ім’я Соледад.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Голос Еспанії

Зі збірки «Три сонети про кастильську мову»
Голос Еспанії

Одного ранку з хаосу первинного
я пробудився — світло грало кольорами,
а монструозні голоси так ніжно промовляли:
«мамо», «тато», «гав-гав», «Ана», «Карлітос».

Одним бажанням все — «кохати!», «жити!» —
охоплене: зв’язки збулися ладу.
Я був людиною. Господь? Я сам ставав ним:
я світ створив своєю мовою кастильською.

Усе — єдине: творіння, мова, мислення,
світ заповітний, хвилями в якому
пливуть слова одне за одним, коливаючись.

Та вечоріє, і я вже бачу прірву.
Прощай, мій світе, лепет колисковий
й мої солодкі голоси еспанські.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Відпочинок

Відпочинок

Ось і спокій далекого вогнища,
осінній пейзаж, тиха річка.

(О блукальцю з гайною ходою,
відпочинь!
                    А її рука
зітре із твого вбрання
порошнисті сліди дороги).

Він уже ступив на поріг.
І усміхається.
                           Вогнище.
                     Осінь.
           Пейзаж.
Тиха річка.
                                                              
На дзиґарі на стіні кам’яниці
Сонце уже відбило
незворотній час відпочинку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Чумацький шлях

...запряжені у віз, вони течуть дорогою,
несучи в погляді ласкавому і довгому
свою розслабленість меланхолійну.
Люіс Карльос Льопес

Воли течуть дорогою, вози течуть дорогою,
тече-пливе дорогою солоная ріка,
під сонячними брамами перепливає обрії,
під місячними брамами в шафір перетіка.

Ватри пливуть туманами, дими пливуть туманами,
пісні пливуть туманами за обрії в шафір,
блакитними туманностями лягають берегами,
виблискують на брижах кришталинами зір.


Айвазовський І. К. Чумаки на відпочинку, 1885