Франс Тамайо. Кантути


Кантути

Царська шарлатна квітка,
у Андах народжена,
її барви, в яких грає сонце,
присвячено інкам.
Кожна дівчина
з індіанською кров’ю нестримною
відроджується у ній!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
Кантута, або кантуа (Cantua buxifolia), — священна квітка інків, національна квітка Перу та Болівії, високогірна рослина, яка зустрічається лише у цих двох країнах; про неї складено легенди, нею прикрашають померлих, вірячи, що її сік втамовуватиме їхню спрагу під час тривалої мандрівки


Пабльо Антоніо Куадра. Тужіння дівчини над померлим воїном


Зі збірки «Ягуар і місяць» , 1959



Тужіння дівчини над померлим воїном

З давніх давен
небо плаче.
            Та юнак цей — сльоза одинока,
юнак цей — роси краплина.

З давніх давен
смерть кружляє.
            Та новим є твоє мовчання
і незнаним досі є біль мій.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Обличчя дівчат, що споглядають себе у річці

Зі збірки «Ягуар і місяць» , 1959



Обличчя дівчат, що споглядають себе у річці

У швидкоплинному часі потоку
роздивляюсь свій лик нерухомий.
Ріка Сходу уносить померлих,
та життя зберігає їх у своєму пливкому свічаді.
            Завтра ти почуєш мій спів
з вуст дівчат,
які сходять
до річки.
            І у водах Сходу
виявляться обличчя,
які сьогодні з’являються у моїй пісні...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сиртакі

Damn it, boss, I like you too much not to say it. You’ve got everything... except one thing: madness. A man needs a little madness, or else...
— Or else?
— ...he never dares cut the rope and be free.
     Are you angry with me?
— ...Teach me to dance. Will you?
— Dance? Did you say dance?! Come on, my boy!
З фільму «Alexis Zorbas»

Я танцюю сиртакі на пустельному пляжі
й регочусь на все горло, п’ючи вітер п’янкий,
і нічого не треба, і нема що втрачати —
лише сонце і вітер й усміх серця легкий.

Цей танок — чоловічий, в ньому втрати і рани,
в ньому сміх самовільний, повний сили життя,
так танцюють блукальці, моряки і цигане
і, коли мені сумно, так танцюю і я.







Хоакін Пасос. Маленьке поспів’я для щасливих уродин

Маленьке поспів’я для щасливих уродин

Наче Кармельська Діва,
ти народиш дитя
на туберозовім ложі.

Наче Кармельська Діва,
та народиш дитя,
хлоп’ятко, смагляве і гоже.

Мов у печері глибокій,
та народиш дитя
завтра удосвіта.

Небо стає шарлатним
при народженні сонця,
так і ти народиш дитя,
забарвлена кров’ю.

Тубероза кольору крові,
ти народиш дитя,
кров кольору туберози.

Усе Ніндірі танцюватиме
навкруги твого ложа,
ти народиш дитя —
воно вже танцює у лоні.

Наче Кармельська Діва,
ти народиш дитя
на туберозовім ложі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Плавання

Плавання

— Я відпливаю, кохана.
— Коли не візьмеш з собою,
я забуду тебе, капітане.

Капітан на містку дрімає
під укривалом зоряним
і знову чує слова її:
«Коли не візьмеш з собою!..»

Із далекого моря вертає,
зелений папуга на рам’ї.
«...Я забуду тебе, капітане!»

І знов у морі з єдиним другом,
своїм зеленим папугою.
«Капітан, я тебе забула!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Хлопчик снив цілу ніченьку...

Хлопчик снив цілу ніченьку...

Хлопчик снив цілу ніченьку
коником дерев’яним.
Розплющило очі хлопчисько —
а коника і немає.
Тим же коником білим
снить наступної ночі.
Гукає, схопивши за гриву:
«Тепер утекти не зможеш!»
І тої самої миті
хлопчик ізнову прокинувся:
кулачисько стиснене міцно,
а коник, мов хмарка, відлинув!
Лишився в задумі хлопчик:
«Мабуть, насправді коника
і не було ніколи».
Та й більше не снив про нього.
Ось уже він і парубок,
кохання ввійшло в його юність,
і він питає кохану:
«Ти насправді існуєш?»
А ставши старим і сивим,
«Усе — лише сон, — подумав, —
і коник у сновидіннях,
і справжні коні на луках».
Зачувши смерті наближення,
«Ти — сон?» — питає востаннє
у серця свого. Чи збудився?
Хто знає...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Не було нікого...

Не було нікого...

— Не було нікого. Вода.
— Нікого? Вода не є кимось?
— Нікого нема. Просто квітка.
— А хіба квітка — ніхто?

— Нікого нема. Лише вітер
повіяв. — То вітер — ніхто?
— Нікого немає. Ілюзія.
— А ілюзія не є кимось?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Я не повернуся

Я не повернуся

Я не повернуся. І ніч
мовчазна і спокійна
колисатиме світ
у промінні самотнього місяця.

У  вікно це розчахнене
після зникнення мого тіла,
за моєю душею шукаючи,
увійде свіжий вітер.

І не знаю, чи буде хтось
у відсутності цій подвійній
чекати й леліяти спогади
у сльозах та із ніжністю.

Та залишаться зорі і квіти,
легкі зітхання й надії,
і кохання в алеях тихих
під зеленим склепінням.

І розіллються знову
звуки цього піаніно,
але в тиху ніч за вікном
не порине погляд замислений.

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)