Мігель де Унамуно. Що таке Пекло?

Що таке Пекло?

 — Що таке Пекло?
Чи жаский у нього лик?
 — Це просто вічності Його
зворотній бік.

Воно, простягнене
у забутті господнім,
тремтить і шкіриться,
нажахане Любов’ю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Сервантес. Коли, кохання, я задумуюсь...

З розділу LXVIII другої частини книги «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»
Ілюстрація Люїса Тасо, звідси

Коли, кохання, я задумуюсь...

Коли, кохання, я задумуюсь
про заподіяне тобою,
про всі страждання  і знегоди —
біжу до смерті я щодуху;
але, добігши того краю,
де має біль мій втамуватись,
я відчуваю таку радість,
що знову до життя вертаю.
Отак життя мене вбиває,
а смерть життя дарує знову.
В які нечувані умови
життя і смерть мене поставили!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Хоакін Пасос. Старі індіанці

Старі індіанці

Старі, дуже старі чоловіки сидять коло своїх кіз,
коло своїх маленьких ручних тварин.
Старі чоловіки сидять побіля ріки,
яка завжди тече повільно.
Перед ними повітря тамує віддих і плин.
Проходячи повз, задивляється на них вітер
і ледь-ледь, обережно, торкається їхніх обличь,
аби їхні серця попелясті не збентежити незумисне.
Старі чоловіки випасають у полі свої гріхи —
це їхня робота єдина.
Випускають уранці, день проводять у забутті,
а надвечір — арканять, і сплять, зігріваючись ними.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. Сліпі індіанці

Сліпі індіанці

Ми відкриємо шлях у повітрі
і на ньому зустрінемось,
й закуток відшукаємо тихий
у повітрі — любитися.
У тілах наших жодного променя,
лише пломінь.
У цього кольору тіні — твоє обличчя.
Душа твоя відкидає цю тінь утішну.
Ми відкриємо шлях у повітрі
твоєю долонею ніжною.
Як очам моїм тебе не видіти —
най побачу всім тілом.
Ах! В тілах наших жодного променя,
лише пломінь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. Буря

Буря

Наш шалений вітер
проноситься між гігантськими пальмами із несамовитим криком
з небес запалених язиками леопардів спадає глухе ревіння.
Наш шалений вітер обвалюється з височини
корені велетів стрясає удар його тіла
з землі виходять скарабеї і самці змій.
Наш шалений вітер вологим шляхом своїм слідує безупинно
він — темний сік вечора якій п’ють дикі бики
він — гріхоспокусник долини.
Чоловіки у мовчанні слухають стони повітря
із палаючою душею із тілом у височині
із ногами й обличчям із глини.
Молоді індіанки виходять у патіо й розривають на собі сорочки
підставляючи вітрові груди, які він заходиться гострити
немов вулканічні вершини.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Хода осені

Зі збірки «Задумливе чоло»
Хода осені

Куди відлітають дрозди — дорогою золотою?..
Куди віддаляються рози — дорогою золотою?..
Куди прямую я сам дорогою золотою?..
Куди, квіти, птахи?.. Куди, осене?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. Ця поезія зустрічається також під назвою «Осіння пісня» («Canción de otoño»)

Маріо Бенедетті. Кохаю тебе

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»
Кохаю тебе

Руки твої моя ніжність
акордів прекрасних звуки
кохаю бо твої руки
працюють задля справедливості

я кохаю тебе бо тобою
усе життя моє сповнене
і коли ідемо пліч о пліч
ми значно більше ніж двоє

супроти намислів лютих
замова моя твої очі
кохаю тебе за твій погляд
яким розсіваєш майбутнє

за голос твій неповторний
завжди із моїм єдиний
кохаю за те що він вміє
закликати до спротиву

я кохаю тебе бо тобою
усе життя моє сповнене
і коли ідемо пліч о пліч
ми значно більше ніж двоє

і за щирість обличчя простого
і за крок твій легкий і вільний
і за те що весь світ болить тобі
і за те що ти є народом

і тому що любов не корона
і не німб моралі лукавої
і тому що з тобою ми пара
і ми на землі не самотні

у моєму раю земному
кохаю тебе в моїм світі
де аби бути щасливими
не потрібно жодного дозволу

я кохаю тебе бо тобою
усе життя моє сповнене
і коли ідемо пліч о пліч
ми значно більше ніж двоє.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій) 

Примітка. Ця поезія широко відома в Уругваї. Бенедетті написав її 1973 року в еміграції, коли через свою активну громадсько-політичну позицію змушений був виїхати з країни після встановлення у ній диктатури. Складена ніби у формі звернення до коханої, насправді ця поезія є зверненням автора до його народу. Її було покладено на музику, і уругвайські студенти співали її як гімн боротьби.

Маріо Бенедетті. Людина, яка дивиться крізь туман

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»
Людина, яка дивиться крізь туман

Мені як ніколи важко
            описувати дерева і вікна
            а також біль і майбутнє
дзвіниця мовчазна і незрима
            і якби вона заговорила
            свого дзвону гудінням
            то була би подібна
            на меланхолійний привід

роги вулиць втратили гострість
і ніхто уже не сказав би
            що жорстокість існує

кров мучеників є просто
            злоби блідою плямою
як змінює речі туман

у загреб залишилось певності
            не більше аніж у голоти
садизм став верхом іронії
марнославні зробилися провами
            чиєїсь чужої відваги
а скромних не видно зовсім

та знаю я хто є хто
            за цим серпанком невизначеності
знаю я де безодня
            знаю де немає бога
знаю де смерть панує
            і знаю де немає тебе

туман не є забуттям
            але передчасним відстроченням

якби ж тільки це зволікання
            не зношувало мої мрії
якби ж тільки цей туман
            не входив у мої легені
і якби ти дівчисько
            виринула із нього
ніби прекрасний спогад
            що обличчям обернеться

і я би нарешті дізнався
            що полишиш назавжди
            це повітря густе і прокляте
коли твої очі
            зустрінуться із моїми і зрадіють
            моєму прибуттю безперервному.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Людина, яка дивиться на землю

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»
Людина, яка дивиться на землю

Як би я бажав іншої долі
для цієї бідної сухої землі
що у кожній грудці несе усю майстерність
і усе мистецтво світу
і пропонує своє розкрите лоно насінню
яке мабуть не з’явиться ніколи

як би мені хотілося
аби тут розлилася повінь
яка би її врятувала
і гаряче просочила своїм сонцем
чи колиханнями своїх місяців
і оббігла її п’ядь за п’яддю
і пізнала її п’ядь за п’яддю

або пролилася ініціююча злива
і залишила їй на обличчі
шрами-рівчаки і багнюку темну й солодку
із калюжами-очима

або у її життєписі
бідної виробленої матері
раптом виникло родюче село
із мотиками і власною історією

і плугами і потом і добрими новинами
і новим насінням з рослин
пророслих зі старого коріння

як би мені хотілося аби нею пишалися
її зеленою вдячністю її живильним оргазмом
і аби колючий дріт прибрав свої колючки
і нарешті вона стала нашою і єдиною

як би мені хотілося такої долі для моєї землі
і аби ти дівчинко
серед рун і колосся
і дихання зелення і провісниць-бджіл
простяглася отам
дивлячись уперше на хмари
а я наблизився повільно і затулив тобі небо.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)