Федеріко Гарсія Льорка. Балада липневого дня

Із циклу «Книжка поезій»

Балада липневого дня

У волів круторогих

Дзвоники срібні.

— Куди ідеш, дівчинонько

Із сонця і снігу?

— Іду на луку зелену

По квітки польовії.

— Лука ця далеченько

І повна видив.

— Сірої чаплі і тіней

Любов не боїться.

— Боїться сонця, дівчино

Із сонця і снігу.

— Воно згасло в моїм волоссі

Навіки.

— Хто ти, дівчино біла?

І звідки?

Я із кохань струмуючих

І криниць.

У волів круторогих

Дзвоники срібні.

— Що горить на губах у тебе,

Аж паленієш?

— То зірниця мого коханого,

Який жиє і гине.

 — А що у тебе у грудях

Невагоме і ніжне?

— Шпага мого коханого,

Який жиє і гине.

— Що в очу в тебе чорне

І урочисте?

— Мої думки сумовиті

І уразливі.

— Навіщо вбираєш жалобну

Чорну мантилью?

— Ай, бо я удовиця

Печальна і бідна,

Удовиця графа Лауреля,

З Лаурелів єдиного!

— За ким же ти тут шукаєш,

Як не за милим?

— Шукаю за тілом графа,

З Лаурелів єдиного.

— А може, шукаєш кохання,

Удовичко невірна?

Коли шукаєш кохання,

Дай Боже, зустрінеш.

— Мої кохання єдині —

Небеснії зіроньки.

Де я знайду коханого,

Який жиє і гине?

— Він у воду поринув,

Сніжна дівчино,

У гвоздики убраний

І ностальгії.

— Ай, мандрований лицарю

Кипарисовий,

В цю єдину місячну ніченьку

Тобі душу відкрию.

— О Ісідо замріяна,

Гірка дівчино,

Твоя історія ллється

Із вуст дитинних.

Тобі пропоную серце

Моє нехитре,

Серце, давно ранене

Жінок очима.

— Ти залишайся з Богом,

Галантний лицарю.

А я шукатиму графа,

З Лаурелів єдиного...

— Прощавай, моя спляча розо,

Дівчино мила,

Тобі іти за коханням,

Мені — за загином.

У волів круторогих

Дзвоники срібні.

Кров’янить моє серце,

Наче криниця.

Липень, 1919

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Як ти...

Із циклу «Сюїта повернення»

Як ти...

Розлетітись готове

крихке небо на скалки:

під черешнею, сповненою

червоного граю,

я аж марю тобою,

дівчинонько-селяночко!

Неба туй-туй не стане —

конче мусиш се знати, —

як, черешню минаючи,

мене не цілуватимеш.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Дощ

Із циклу «Книжка поезій»

Дощ

Має дощ таїну незбагненної ніжности

І якоїсь сонноти смиренно-ласкавої,

Прокидається з ним невигадлива музика

І схвильовує душу пейзажу оспалу.

Відчуває Земля лазуровий цілунок,

І ізнову сподіюється міт прадавній,

Дотуляються небо й земля стародревні

Із незмінною вечора раннього лагідністю.

Дощ — світання плодів, він приносить нам квіти,

Святим духом морів нас мирує-помазує,

Розливає життя над полями засіяними

І у душу вливає тугу за несказа́нним.

Ностальгія за збутим життям невідбутна,

«Я родився запізно!» — почування фатальне

Чи непевна ілюзія неможливого ранку

Із глибоким неспокоєм, в колір плоті забарвленим.

В сіризні його ритму відживає кохання,

Наше внутрішнє небо тріумфально палає,

Але наш оптимізм обертає у смуток

Мертвих крапель води на шибках споглядання.

О ці краплі! Вони — безконечности очі

В материнську утоплені білу безкраїсть.

Кожна крапля тремтлива на шибках каламутних

Залишає божественну діямантову рану.

Ці поети води наяві прозирають

Невідоме іще ні річкам, ні ручаям.

О спокійний дощу, ані бур, ані вітру,

Лише світло м’яке та дзвінок-калатайло,

Тихомирний дощу, ти сама щиросердість,

Яка суще вмиває сльозами печалі.

О дощу францисканський, збираєш в краплини

Душі чистих джерел, прохолодно-відрадних!

Як спускаєшся ти по долинах повільно,

Рози грудей моїх голос твій розвиває.

Невигадливим співом говориш до тиші,

Вітам давню історію оповідаєш.

Моє серце й собі у сльозах виповідує

Все записане в його складній пентаграмі.

Я ношу у душі сум дощу супокійного

І покірливий смуток надій, що не справдяться,

Є на обрії моїм червоне світило,

Однак серце на нього не дає милуватися.

О дощу мовчазний, так деревами люблений,

У солодких зворушливих звуках піано,

Ти даруєш душі ті ж тумани і луни,

Які рониш у душу пейзажу оспалу!

Січень 1919, Гранада

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Листопад

Із циклу «Книжка поезій»

Листопад

Усі очі

Були відкриті

І споглядали самітність,

Від плачу споловілу.

Тин

Тан,

Тин

Тан.

Кипариси зелені

Стерегли свою душу,

Збрижену вітром,

І слова, наче коси,

Душі квітів косили.

Тин

Тин

Тан,

Тин

Тан.

Небо було зів’яле.

О, передвечір’я,

Хмарами полонене,

Сфінкс безокий!

Обеліски і димоходи

Напускали

Бульбашок мильних.

Тин

Тан,

Тин

Тан.

Вигиналися ритми

І викривлювалося повітря,

Войовники туману

З дерев катапульти

Робили.

Тин

Тан,

Тин

Тан.

О, передвечір’я

Ще одного цілунку!

Дальня тема моєї тіні —

Без золотого проміння!

Пустий бубонець.

Передвечір’я звітріле

На кострах безгоміння.

Тин

Тан,

Тин

Тан.

Листопад 1920

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Персі Біші Шеллі. Я не надуживатиму те слово...

Я не надуживатиму те слово...

Я не надуживатиму те слово,

   Яке так часто профанують нині,

І не зневажу почуття, якого

   Цураються так часто і зрадливо.

Надію, що до відчаю подібна,

   Розсудливість не вправі загасити,

Й мені дорожчим є до мене жаль твій

   Над все у світі.

Того, що люди звуть любов’ю звично,

   Ніколи я тобі не зможу дати;

Та чи не приймеш серця поклоніння,

   Яке і Небеса не відхиляють:

Це прагнення метелика до зірки,

   Цю тугу ночі за ясним світанням

Й гарячу відданість чомусь віддаленому

   від наших сфер печальних?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

В той день, коли...

Я повертатимусь. Іноді. Часто. Щодень і назло ворогам.

Поки не виживу...

С. П.

В той день, коли в останній церкві «божій»

з хрестів своїх розп’ять мене навіки знімете, —

побачите мене усміхненого знову

й дізнаєтесь, про що вістило Воскресіння.

Що? любите мене? Вам дороге розп’яття?

Авжеж ви любите — щоб мучились за вас!

А ви у матерів і рідних поспитайте

людей, катованих і вбитих в нашім часі,

які світлини в них на чільнім місці

розрадою для люблячих родин:

світлини катувань, чи все ж ясні світлини

кохання, радості, легких щасливих днин?

В ім’я моє — що тільки не чинили,

перед розп’яттями — хто тільки не моливсь.

І поки вам мої страждання милі,

ви схожі на маніяків і убивць.

Такими й є — погляньте лиш навкру́ги:

роздерта, струєна, катована Земля,

дерева і тварини гинуть в муках,

а люди, люди! Стільки мордувань

диявол не ізмислить на дозвіллі —

Яке там пекло?! Господи, помилуй!

Ви любите! Та що про мене знаєте,

і про мого Отця, і про себе самих?

Нового що довідались від часу,

як писано отих замшілих книг?

Я мовив ті слова для темних, напівдиких,

брудних краян ізраїльських пустель.

Їм вдивовижу було слово «милість»!

А для таких освічених людей,

як ви тепер, міг інше розказати,

та і казав не раз, — ви не схотіли знати.

Вас досі темрява минулого трима.

Та знайте — я приходив не дарма,

і не в Ізраїль лиш, а в різнії краї,

ба більше — я й не йшов ніколи із Землі,

я жив, живу і завжди буду жити,

і моя Радість опанує світом!

Хуан Рамон Хіменес. Сентиментальні спогади

Сентиментальні спогади

За столом в кабінеті сидячи,

я читав, в оточенні квітів,

гірку і печальну книжку

поета моєї мрії.

 — Якщо ці рядки для тебе, —

сказала, наблизившись тихо, —

миліші за мої губи,

не цілуватиму більше.

Ти підеш зі мною? Вечір

такий чарівний! Хотіла,

допоки ніч не настала,

піти у сад по ясмини.

— Ходімо. Ти їх зриватимеш,

а я почитаю тобі

з гіркої й печальної книжки

поета моєї мрії.

Поглянула сумно; і в повних

кохання очах була відповідь.

 — Не хочеш?  — Піду сама.

Я перегорнув сторінку.

Ступаючи звільна, сердега,

пішла, страждаючи німо;

пішла у сад по ясмини...

я лишився з моїми віршами.

А потім, убрана у біле,

постала перед очима,

плачучи і збираючи квіти

десь там, у садовому присмерку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Птахи з тих місць, що мені відомі

Птахи з тих місць, що мені відомі

Співали

мені цілу ніч

птахи свої барви.

(Не барви

крил світанкових

зі свіжістю ранку.

Не барви

грудей вечірніх

супроти сонця гарячого.

Не барви

щоденних дзьобів,

котрі вигасають під ніч,

як барви листя і квітів

знайомі згасають.)

Инші барви,

той людством утрачений

первісний рай,

що квітами і птахами

від зроди чудово знаний.

Квітами і птахами,

які то є, то щезають,

дихаючи ароматами

і по всьому світі літаючи.

Инші барви,

рай, що не відає змін,

де мандрує людина у снах.

Такі барви

для мене птахи

цілісіньку ніч проспівали.

Ті барви,

що мають у иншому світі

і по ночах виявляють.

Ті барви,

які я бачив на віч,

і де вони, добре знаю.

Я знаю,

звідки з’явились птахи,

щоб співати мені до світання.

Я знаю,

де родяться хвилі й вітри,

щоб мені мої барви співати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. У серпневу спеку...

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

У серпневу спеку...

Мов янголи Фра Анджеліко, що водять танок у хліві,

граційні озерні птахи, збуджені і галасливі,

одного дня на моїх очах у наївній потісі

танцювали навколо трупа зміїного

так, мов зі смертю цієї істоти назавжди скінчилося Зло.

Так само і люди на вулицях ликували, вимахували прапорами,

уважаючи, що усю оту шкоду завдавала єдина людина,

і танцювали на сонці,

коли у темній тіснині чийогось серця, а може, двох,

облаштовувала собі кубло нова тиранія...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Дівчина відсічена від дерева

Зі збірки «Нікарагуанські поезії»

Дівчина відсічена від дерева

Нікарагуанські птахи утворюються з дерев:

з фруктів омитих дощем

з листя простертого вітром

з шелестів які сік угамовує і вишліховує в трелі.

Моя вітчизна знається на рослинності

яка співає; на обіймах весен ласкавих;

на фруктових деревах якими ти є коли кажеш мені

відокремлюючись — бувай! — серед метеликів.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Ніч — це незнайома жінка

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Ніч — це незнайома жінка

Дівчина подорожнього питає:

 — Чому не зайдеш? Вогнище палає

моє вогнем жарким.

                                   А незнайомець:

 — Поет я,  — каже, —  і мене цікавить

сама лиш ніч.
                        Вона тоді вкидає

у вогнище золу, і промовляє

у темряві наблизившись:
                                          — Поете,

торкнись мене, і ти пізнаєш ніч!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)