Хосе Морено Війя. Елегія безмовности

Елегія безмовности

Боляче говорити, і боляче зупинитись.

Пишу за наказом безмовности.

У цю годину пекельного галасу

вона — господар.

Душа завмерла в очікуванні слова.

Воно мусить прийти,

мусить настати ця сяйна мить.

Поет,

прикутий до пломеню,

до потоку життя,

до його аромату й його суворости,

розпізнає цю безмовність

як знак Миру.

Вічна містерія,

що нею пропливає лик світання, —

завжди за чорною завісою.

Але ця томлива безмовність

є безпосереднім передвісником Слова.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Морено Війя. Істина

Істина

Є для мене рядок у небі. Бачу його, роздивляюсь;

та до перекладу він мені не надається,

зашифрований.

Я розумію його усім тілом;

не вмію вимовити.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Морено Війя. Я ненавиджу...

Я ненавиджу...

Я ненавиджу рози;

роза мене чарує.

Я не зношу дерева;

та тополя срібляста,

мушмула чи олива —

то народ мій одвіку.

Я не зношу каміння,

та у аквамарині,

у смарагді, топазі,

у сапфірі глибокім

бачу душі незнані

і люблю в них вдивлятися.

Я ненавиджу музику,

але цей канте хондо...

копла ця, що моєю є

назавжди і відроду,

що співаючи — плаче,

а як плаче — співає,

копла ця — то є кров моя

на ім’я Соледад.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)