Леонідас Єрові. Всі роки оті, що зверху...

Всі роки оті, що зверху...
 
Всі роки оті, що зверху,
нас занурюють  у брехні.
Відколи ми самостійні
коїться таке шаленство:
не більш здібні — більш безчільні,
більш мошенські кожен раз
посідають президенство —
крадуть спокій наш і час.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
Ця політична летрілья — одна з багатьох, написаних автором для часопису “La Prensa”

Хосе Сантос Чокано. Сон кондора

Сон кондора
 
Із проблисками зоряного сонму
на снігову вершину він сідає:
день його поглядом останнім огортає
і біля ніг його лунає гуркіт грому.
 

Біліє комір імператорський на ньому,

ефесом гребінь над чолом звисає,

кігті-кинджали гнівом пронизають —

слонівка ув узорі золотому.

 
На цій вершині чується самотнім:
в блідім тумані, що його купає
і сяйво ореолу його тлумить;
 
повільно з ним зливається і потім
він поринає в ніч, як поринає
душа на самоті у власні думи...
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Луїс де Кордоба. Чиста вода

У цьому відео зі співами, що прозвучали в еспанському Хересі у святвечір 2021 року, — попурі з фрагментів двох вільянсіко (старовинних різдвяних пісень) і приспіву сучасної пісні «Чиста вода» кантаора Луїса де Кордоби (нар. 1950), якій присвячено цей допис.

 

Ось відповідні фрагменти з вільянсіко та їх буквальні переклади:

З «De pestiños y alfajores» (pestiños та alfajores — солодкі страви)
Ya corté la yerbabuena
de la tapia del corral
que esta noche es nochebuena
y mañana es navidá
 
Я зірвав м’яту
біля огорожі загону
бо нині святвечір,
а завтра різдво
 
З «Camina la virgen pura» (Іде Пречиста)
Como el camino es largo
pidió el Niño de beber:
—No pidas agua, mi vida;
no pidas agua, mi bien.
 
Шлях довгий
і Дитя просить пити.
— Не проси води, життя моє,
не проси води, мій хороший.

Ну а далі, власне, пісня з еквіритмічним перекладом:

 

Чиста вода

Вірші й музика Луїса де Кордоби

 

[Заспів і він же приспів:]
 
Якщо напитись хочеш, дівча
Осьо криниця, дівча, моя криниця
Ходи, нап’ємось із тобою, дівча
Солодка й чиста, дівча, у ній водиця
Якщо напитись хочеш, дівча
Осьо криниця, дівча, моя криниця
Ходи, нап’ємось із тобою, дівча
Солодка й чиста, дівча, у ній водиця
 
[Куплети:]
 
Ти прийшла іздалека
Цим старим шляхом битим
Ти прийшла іздалека
Цим старим шляхом битим
Тож сідай біля мене
Бодай трохи спочити
Тож сідай біля мене
Бодай трохи спочити
 
Чиста мов водиця, аж очі вбира
Ранком поведу я тебе до олтаря
Тебе до олтаря, тебе до олтаря
Чиста мов водиця, аж очі вбира
 
Хочу розділити із тобою я
Хочу розділити із тобою я
Не лише цю воду, а і довгий шлях
Не лише цю воду, а і довгий шлях
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вавилон

Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Вбогі»

Вавилон
 
Любий дім, геть простий, мовби витесаний
одним ударом зі шматка мерехтливого воску.
І у цій господі, нам дарованій долею,
вона то руйнує, то лагодить; часом каже:
«Який гарний цей прихисток; більше ніколи!»
А часом вибухає плачем.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вічні кости

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Громи»

Вічні кости
 
    Мануелеві Гонсалесу Праді
    це бунтівне й непересічне почуття,
    одне з тих, за які гаряче
    аплодував мені великий маестро.
 
Боже, себе живущого оплакую
й за хліб твій каюсь, прокляту потребу;
а все ж цей порох думний і укляклий
не є пригарком на твоєму боці:
нема в тебе Марій, що йдуть від тебе!

Боже, якби ти тільки був людиною,
то нині вже умів би бути Богом;
та все у тебе добре, і від того
ти не пізнаєш власного творіння.
Людина, що терпить тебе, — ось Бог!
 
Сьогодні ув очах моїх несвітніх
горять два ставники, мов у стратенця,
й ти, Боже, всі свічки свої засвічуй:
у старі кости гратимемо прецінь.
І, може, о гравцю, як кинеш жереб
для світу — являться очні кружала Смерти,
мов два закаляні тузи погребні.
 
Боже, в цю темну ніч, глуху і стилу
ти спиниш гру — Земля бо кістю стала,
обгризена і сточена на кругле
котінням що є сили, напропале,
яке тільки і може зупинитись,
що в ямі неосяжної могили.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Примітки
Цю поезію написано у лютому 1918 року після смерти коханої поета Марії  Роси Сандоваль.
Мануель Гонсалес Прада (1844–1918), якому присвячено твір, — знаний перуанський поет-модерніст, який одним з перших підтримав молодого Вальєхо на його творчому шляху.