Дамасо Алонсо. Я прийду перед смерком...

Із циклу «Чисті поезії»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Я прийду перед смерком...

                                                           Ти прийдеш в недозволений час...

Я прийду перед смерком

потаємною стежкою,

коли буде прочинено в ніч

у твоєму палаці шибки.

Я ввійду уночі,

наче прадавня тінь,

із вологістю саду умитого

піднімуся у твій покій.

Піднімуся до тебе, Альмо,

Душе моя, що чекаєш

підперши рукою ланиту,

задивлена на зірки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Коли помер поет

Із циклу «Чисті поезії»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Коли помер поет

Коли помер поет,

засумували усі малі речі,

що його любили.

І цнотливий вітер — вікно лишилось прочиненим —

майже грайливо ковзнув по книжці,

перегорнув сторінку,

а тоді відлетів із тобою, Весно,

схвильовано тремтячи, розімлілий від віршів,

сливе з душею людини.

Помираючи, поет сказав:

«Просто хочу піти...»

                          І старша

                          з його сестер

                          очі йому закрила.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Вернеш невчасно...

Із циклу «Чисті поезії»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Вернеш невчасно...

Вернеш невчасно,

старою дорогою,

у давньоколишнє місто, де сплять

твої спогади.

І на балконі мрійництва свого юного

іншого мандрівника побачиш

задуманого.

                      Іншого мандрівника,

який верне невчасно,

старою дорогою,

у давньоколишнє місто, де сплять

його спогади.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Вікно, відкрите

Із циклу «Три сонети»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Вікно, відкрите

Що за новітнє світло, чисте диво

посіло мою душу? В темнім склепі

плоті моєї обвалилась глина

явивши зору вись, де в синім небі

танцюють голуби. Зерно пшеничне

пробило кору пустки кільцем першим,

і котяться під сонцем жовті хвилі —

ликуючи, плекають хліб прийдешній.

Душа спокійна, бо вона є добра.

І лиш від зла, що заподіяв тобі вчора,

у серці відчуваю біль уразливий.

Але зоря ранкова уже світиться,

і у твоє вікно, відкрите в літо,

уже вливається піснею радість!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Браття

Зі збірки «Три сонети про кастильську мову»

Браття

Браття мої, брати в далекім краї!

Святою її мовою говорячи,

ви завжди залишатиметесь поруч

з Вітчизною моєю, із Еспанією.

Мовлю «матусю рідна» чи «кохана»,

й поезії кастильські звуки, — води

пересягнувши, — що за насолода! —

овіють вас своїм солодким пахом.

«Друже» гукну, і у Новому Світі

«друже» гукне луна над океаном

і з його хвилею на береги накотиться.

Промовлю «Боже!» з вірою і пристрастю,

і все навколо відповість еспанською,

і гуком «Боже!» цілий світ наповниться.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Наш спадок

Зі збірки «Три сонети про кастильську мову»

Наш спадок

Хуан де ля Крус Господа жадає,

шал естетичний володіє Гонгорою,

життям струмить, його співає Льопе:

три надпориви нам в крові палають.

Кеведо думку клекітну стискає;

в систему Кальдерон її приводить;

Леон зранений в небеса підноситься;

Хуана Руїса людськість переповняє.

Тереса — сам народ, що слово — золото;

Гарсіласо — потік меланхолійний;

Сервантес же — природи різнобарвність.

О браття, яким скарбом надкоштовним

— поезіє! кохання! — володіємо:

мовою нашою — красою досконалою!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. У тексті поезії згадуються видатні еспанські поети минулих епох:

Святий Хуан де ля Крус

Луїс де Гонгора-і-Арготе

Льопе де Вега

ПедроКальдерон де ля Барка

Фрай Луїс де Леон

Хуан Руїс

Тереза Авільська

Гарсіласо де ля Вега

Мігель де Сервантес Сааведра

Дамасо Алонсо. Краплиною дрібною був мій біль

Із циклу «Усілякі неважливі вірші»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Краплиною дрібною був мій біль

Краплиною дрібною був мій біль.

У незглибиме у море її вкинув.

І мовила до мене: «Серед хвиль

правуй, куди веде твоє хотіння!»

Моє невірство зникло, я увірував

у власний спів. Й зазнав кораблегину.

Між незглибимістю і височінню —

в безмірнім морі болю безупинного.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Уже кілька день...

Із циклу «Усілякі неважливі вірші»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Уже кілька день...

Уже кілька день

я не підкручую кілочки

свого серця.

Регістри

мого голосу

захрипли.

І нині ось,

німий і самотній,

обличчям до сонця,

виробляю печальні викрутаси

і виконую нескінчений каданс

на своєму старому

астматичному акордеоні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Осінні вірші

Із циклу «Маленькі поезії міста»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Осінні вірші

Сутінь

            — жінка,

                             закохана в Осінь, —

своїх кіс погасаючим золотом

заплуталась у тополиних

верхів‘ях.

Поглянь лише,

як перетворюється

на прозорі тіні шовкові

                                          — ай, душа моя! —

все навколо.

Поглянь,

як притихла сутінь

у зіницях твоїх завмирає

— Осені двох наречених,

                            розважливої

                                          і печальної —.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Дамасо Алонсо. Голос Еспанії

Зі збірки «Три сонети про кастильську мову»

Голос Еспанії

Одного ранку з хаосу первинного

я пробудився — світло грало кольорами,

а монструозні голоси так ніжно промовляли:

«мамо», «тато», «гав-гав», «Ана», «Карлітос».

Одним бажанням все — «кохати!», «жити!» —

охоплене: зв’язки збулися ладу.

Я був людиною. Господь? Я сам ставав ним:

я світ створив своєю мовою кастильською.

Усе — єдине: творіння, мова, мислення,

світ заповітний, хвилями в якому

пливуть слова одне за одним, коливаючись.

Та вечоріє, і я вже бачу прірву.

Прощай, мій світе, лепет колисковий

й мої солодкі голоси еспанські.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Відпочинок

Із циклу «Маленькі поезії подорожнього»,
збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста», 1921

Відпочинок

Ось і спокій далекого вогнища,

осінній пейзаж, тиха річка.

(О блукальцю з гайною ходою,

відпочинь!

                    А її рука

зітре із твого вбрання

порошнисті сліди дороги).

Він уже ступив на поріг.

І усміхається.

                           Вогнище.

                     Осінь.

           Пейзаж.

Тиха річка.

                                                              

На дзиґарі на стіні кам’яниці

Сонце уже відбило

незворотній час відпочинку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Безсоння

Зі збірки «Діти гніву», 1944

Безсоння

Мадрід — місто із понад мільйоном трупів (згідно із останніми статистичними

            даними).

Буває, ворочаючись уночі, підведуся у цьому алькирі, де гнию уже 45 років,

            і довгими годинами дослухаюся до завивань урагану, чи собачого бреху,

            чи м’якого струмування місячного світла.

І довгими годинами вию, наче ураган, і гавкаю розлюченим псом, і струмую,

            мов молоко з гарячого вимені великої жовтої корови.

І довгими годинами питаю, питаю в Бога, чому повільно гниє моя душа,

            чому у цьому місті, у Мадріді, гниє понад мільйон трупів,

            чому мільйони трупів повільно гниють у світі.

Скажи мені, який сад чи город ти збираєшся угноювати нашим мерлом?

Невже боїшся, що тобі повсихають величезні розарії днів чи печальні

            смертельно-білі лілеї твоїх ночей?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)