— «Горішні химери»
Тривожне сум’яття
Мила єврейко, витягни застряглий
вихід із глини мій, жагу нового,
мій біль, надсаду... І, вічна кохана,
два цвяхи з моїх крил й один з любови.
Я щойно з пустки, де так часто падав;
цикуту виплесни й подай солодкі вина:
криком кохання налякай моїх убивців,
рухи яких — сліпий метал Лонгіна!
Вийми мої цвяхи, о моя нова мати!
Симфоніє олив, наповни чару жалем!
Сідай і жди біля моєї плоті мертвої,
заки мине загроза й випурхне мій жайвір!
Проходиш... вернеш... у мою волосяницю
вплітає траур твій краплі кураре,
леза гуманности, камінну гідність цноти,
Юдитину ортуть меду твого причаєного.
Вже восьма, кремовий чаклунський ранок... Зимно...
Бродячий пес гризе забуту иншим кістку...
І починають в нервах мені плакати
загаслі в капсулах мовчання сірники!
В моїй відступницькій душі святкує східний празник
до кави ненависть моя діонісійська!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Примітки
Лонгин — імовірно, тут злились два імени: Гай
Кассій Лонгін (Gayo Casio Longino), один з лідерів змови і замаху на Юлія
Цезаря, зведений брат Марка Юнія Брута; біблійний центуріон
Ло́нгин (Longinos), який пронизав списом бік розіп’ятого Ісуса Христа.
Слова «моїх убивців» вказують радше на перший варіант, особливо якщо врахувати
ім’я самого Сесара Вальєхо, однак символи цвяхів і загалом символіка поезії Вальєхо відповідають другому персонажеві.
Юдит
— ще один біблійний персонаж, молода прекрасна вдова, яка врятувала своє місто
Ветулію від ассирійського війська, відтявши голову його очільникові Олофернові.
У цій поезії присутній дуже прозорий перегук із творчістю Рубена Даріо — поета, якого Вальєхо прямо згадуватиме у цій своїй збірці. Порівняймо:
Сідай і жди біля моєї плоті мертвої,
заки мине загроза й випурхне мій жайвір!
І у Даріо в сонеті «Веселим поетам»:
і геть летить, Медузу смертоносну
забачивши, мій кришталевий жайвір.
Діонісійство Вальєхо, про яке він говорить в останньому рядку, — також можемо інтерпретувати як відсилку до згаданого сонету Даріо.
Тут буде доречно процитувати фрагменти статті Віктора Андрєєва з російського видання поезій Вальєхо, де той, своєю чергою, цитує спогади про Вальєхо його сучасників:
Чтобы заработать на жизнь, Сесар Вальехо, как и в годы первого студенчества, преподает в начальных классах различных школ Трухильо. (В 1931 году Вальехо, вспоминая свое учительствование в школах, напишет рассказ «Пако Юнке».11) В 1917 году его учеником был Сиро Алегриа (1909—1967), ставший впоследствии знаменитым писателем.12 Десятилетия спустя, в 1944 году, Алегриа так вспоминал о своем учителе-поэте: «Длинный, худой, весь какой-то торжественный, похож на облетевшее дерево... Черным-черная, густая грива прямых жестких волос. («Почему у него такие волосы?» — «Потому что он поэт»)... Он курил и смотрел в сторону, в открытую дверь, через которую в класс проникали лучи апрельского солнца. Бог знает о чем он думал или мечтал в эту минуту. От всего его существа исходила великая печаль. Никогда я не видел человека более грустного. Вдруг он повернулся и посмотрел на меня и на всех нас. Мои товарищи читали свои учебники, и я тоже раскрыл свой. Но я не видел букв, мне хотелось плакать».
Должно отметить: в воспоминаниях почти всех, кто знал Сесара Вальехо, говорится о нем как о донельзя печальном, угрюмом, страдающем человеке. Неизменно получался написанный только черной краской портрет: певец печали и скорби, не более... Но вряд ли бы сам Вальехо согласился со своими мемуаристами. Одномерность Сесару Вальехо — и человеку, и поэту — не была присуща. И вот, например, что сказала о нем, вспоминая свое детство, племянница Вальехо — Отилия: «Мне он всегда казался веселым, с огромной жаждой жизни». Приведем также и слова Пабло Неруды: «Мрачность Вальехо была внешняя: так бывает мрачен человек, долгое время проведший в потемках, забившись в угол. По натуре он был немного торжествен, и лицо его походило на застывшую маску, почти священную. Но по сути своей, внутри, он был совсем не такой. Я много раз видел, как он резвился, словно школьник».