Поділ
Коли підведуть до мене
жінку, що сліпа від зроди,
я промовлю їй тихенько
голосом, сухим, мов порох:
— Сестро, візьми мої очі.
Очі? Так! У горнім краї,
куди йду я, повна світла,
у моїй Вітчизні стане
тіло все — одна зіниця,
мов свічадо всеосяжне,
зірка без повік незгасна.
Із очима на долонях
я ходитиму полями,
і щасливими руками
я провіщене з’ясую
і невидиме пізнаю.
Инша най візьме коліна,
як її пішли снігами,
і покрилися морозком,
і, скуті кригою, заклякли.
Ще одна, візьми ці руки,
коли власні відрубали.
Иншим, на спрагу знеможеним
й голод, я чуття лишаю.
Спожита, немов хлібина,
яку скибами розкраяли,
я розсіюся по світі
і ніколи не з’єднаюсь.
Стане мені легко, ніби
дереву, що ронить віти
зрубані — вони спадають
долі, стовбур оголяючи.
О цей віддих! Ця солодка
плата, схід за вертикаллю!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)