Протиповітряна душа

(роздуми й діалоги війни)

Ця добірка, яка постійно поповнюється, є віршованим щоденником звичайної людини у війні, маленьким свідченням того, що життя триває завжди. Багато з них — діалоги з моїми друзями-поетами.

Це був красивий дім...

та головне — він був!

Хтось сильно злився в нім,

а потім все забув.

А хтось не забував

ні миті щастя в нім.

Хтось його збудував,

щоб в когось був тут дім.

Хтось викохав дитя,

хтось робить це тепер.

Хтось йшов без вороття,

а хтось тут і помер.

І раптом спалах... тьма...

й пересув часовий:

нема — був — знов нема,

мовчання — крик — німий.

10 червня 2026

Хосе Агустін Гойтісоло. Такий солдат

Зі збіки «Визначальні роки» (1961)

Такий солдат 

Кажуть мамо що маємо

померти або убити

але ті хто це промовляє

твої убивають діти.

Таким солдатом не стати

солдатом мені

солдатом супроти брата

солдатом ні.

Я вийду супроти гнобителя

й законів мов чорні дими

аби повернулось повітря

аби повернулось повітря

у наші з тобою доми.

Таким я стану солдатом

солдатом таким

пліч о пліч зі своїм братом

солдатом таким.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Агустін Гойтісоло. Війна

Зі збіки «Визначальні роки» (1961)

Війна

Раптом повітря

обвалилось, палаючи,

впало, мов шпага, на землю.

О, так,

я пам’ятаю цей гуркіт!

Серед диму і крови

я дивився на стіни

батьківщини

й немов сліпий,

озиравсь навсибіч, 

шукаючи грудей

чи слова, 

будь-чого,

щоб сховати ридання.

Але знайшов тільки смерть,

руїну і смерть попід небом

пустим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе де Еспронседа. Пісня козака

Пісня козака

                       Де ступить мій кінь,

                       трава не ростиме.

                                       Слова Аттіли

ХОР

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

По конях, гей! Гура, сини туманів!

Хай коні мчать, безстрашні і легкі,

в плодючий край, де шляхта і міщани —

заможні, жінкуваті і слабкі!

Палаци і хати, сади і ниви —

там все прекрасне: ночі повні зір,

жіноцтво їхнє — чисті серафими,

а сонце осяє небес шафір.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

На нас чекають втіхи й пишні шати,

порозкошуємо в шовках і серебрі;

ніжніші від жінок їхні солдати,

а королі — нікчемні крамарі.

Он вони врозтіч кинулись, волаючи,

рятують злото, хоч за мить помруть.

Гура! Вперед! Пускайте коней чвалом,

тіла їхні й скарби втопчіть у ґрунт.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Воління наші стануть їм законом,

фортеці й замки житлом стануть нам,

клейноди королівські і корони

цяцьками будуть нашим дітлахам.

Гура! Мчимо! Наситимо бажання

коханням найвродливіших жінок,

страшні обличчя наші чаруванням

пройме звитяги осяйний вінок.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Розірвемо, неначе тигри здобич,

Европу, нами кинутую ниць,

і кров, якою ми вбрання просочимо,

палатиме, мов пурпур багряниць.

Покої королівські нашім коням

за стайні правитимуть, і в ярмо

раби лякливі самі встромлять голови

й тремтітимуть, як брови зведемо.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Вперед, летіть, мої пустельні вої,

мов чорна хмара, мов шалений шквал,

повіддя киньте, дайте коням волю,

най диким табуном несуться вчвал.

Густим туманом, виром, ураганом

низриньте, від якого не втекти,

лавиною, що сходить, безнастанна,

і все змітає на своїй путі.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Колись в похід так само вирушали

батьки в далекі сонячні краї,

й імперські замки в золоті й кришталю

покірно їхню владу прийняли.

На конях верхи Тибр подолали

й під ноги підтоптали місто міст;

живуть в піснях чини їх небувалі,

звитяга, дужість і воєнний хист.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Ви чуєте? Списи тремтять жаданням

вбивати — їх не втримати в руках!

Ви бачите? Малюється в тумані

нам перемоги безсумнівний знак!

Щитом для цих народів змізерілих

був мур, який зруйновано тепер;

Польщу знеславлено, герби її низринено,

і кров і дим її повнять ущерть.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Хто поміняв би радість на страждання?

Хто б переможних закував синів?

Хто б обірвав триюмф їм у заранні?

Хто би втопив у власній їх крові?

Відважним — слава! Нас побачить кволий

Европи люд. Гура, гайда на них!

Рабам майбутнім потавруєм чола

підковами яристих румаків.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Щораз, як шабля чиюсь плоть розкрає,

щораз, прорвавши супротивний стрій,

відчуєте, як під сідлом скипає

козацька пайка — м’яса шмат сирий.

А після бою у розкішних храмах

влаштуємо столи із вівтарів,

вином коштовним потамуєм спрагу

і білих покуштуємо хлібів.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Нас переможних матері побачать,

з Европою побіля наших ніг,

й наблизяться, щасливі і тремтячі,

вітати королів — синів своїх.

І знатимуть сини наші діяння,

спадкуючи корони й бунчуки,

і вже самі колись на звоювання

нових земель спрямують румаків.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Колись, прочитавши цей відомий твір, я була надзвичайно здивована. Хосе де Еспронседа змальовує козаків як дикий войовничий народ, нащадків гунів, що під проводом Аттіли колись звоювали Рим. (Цікаво, що і нині існує теорія, згідно з якою столицею Аттіли був Київ.) І цей свій яскравий і потужний твір він склав як заклик до козацького племені ще раз завоювати Европу.

Матіас Бонора. Батько і син...

Оригінал світлини тут

Батько і син
у зітханні
короткої вічности.
Час сиплеться,
мов три крапки,
і дитинство є сонцем,
що освітлює їх сю мить
із пахом
безнастанного
миру.
 
Знову і знову жити
на колінах обіймів,
що дихають,
у спільнім
серцебитті.
 
Чванлива Війна,
ця ница глитайка,
сьогодні лишається зовні,
з її слізьми,
брудом,
її пробоїнами і віддаленостями
і тим, що не має назви.
 
Сьогодні я засинаю...
Спи, синку,
ти з татом,
і завтра, можливо,
нас пеститиме инше світло
і разом ми сіятимемо
серед співів і гірлянд,
те, чим були
і могли би стати
до цієї безодні,
щоб відродитися.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Обложений Мадрід

Друкувалося під час війни у збірці 

«Загальний романсеро громадянської війни в Еспанії»

Обложений Мадрід
 
Дивлюсь уперед між гарматами,
між гарматами переміщуюсь:
мого розуму цитаделі
і границі моєї мрії,
де початок моєї істотности,
і де кінчається вітер?
Ніщо не пульсує, не дихає,
лише котиться гуркіт по жилах
і люті смерчі проносяться
лісом нервів моїх без упину;
натовпи, що в мене б’ються,
очі, що палять жаріння
моє, і клуби перемоги,
криваві й сталеві гімни,
і птахи, що зі мною стинаються,
щоб мій погляд за ними полинув,
щоб земля моя задвигтіла,
хмари червінню запалилися.
Он вони: по моїх залізних
жилах несуться махині;
обкопавшись у власних кістках,
чекає моя непохитність.
Товариші теперішнього,
споминів давніх привиди,
хлоп’ячих рук сподівання,
дитячих забав ностальгії:
Вставайте усі, захищаймося!
Небезпекою в грудях забийтеся:
правду нашу обложено,
саме живоття обступили.
Вставайте, на барикади!
Серце, палай жаркіше,
щоб тебе не загасили
вибухи чорної криги.
Швидше, хутчіш, моя крове,
нехай обернуся на вихор!
До зброї, хапайте всю зброю
і гайда у центр битви,
де все тремтить і вирує
і спалахує ярими криками.
До зброї, хутчіш, моя крове,
мій пломінь реве і яскриться!
Хто насмілиться стятись зі мною,
пустить на згар свою мрію.
О місто, обложене місто,
у моїх грудях твій прихисток,
якщо ворог до тебе ступить,
поки ще не загину!
Мого розуму цитаделі
і границі моєї мрії,
моє місто в облозі:
між гарматами переміщуюсь.
 
Де твій початок, Мадріде?
Мадріде, ти є моїм тілом?

 
Написано в обложеному Мадріді
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Сьєрра де Чама

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Сьєрра де Чама

Ми прибули у світ,

забутий літаками і птахами.

Протягом двадцяти місяців

наше маленьке військо

тягало сельвою свою величезну валку:

три корабельні щогли,

акробатичну трапецію і дрантиве шатро,

пару старезних слонів,

кита із хвостом, зраненим невдячністю матерії,

та инші вражаючі махині.

Ми, що вижили ув останньому потопі,

маємо навчитися орієнтуватися за спогадами,

бо уже багато місяців від сонця немає звісток

і для того, аби побачити,

як сузір’я Оріона виписує в небі свої піруети меланхолійного аероплана,

потрібно дочекатися старості літа.

А проте

купка голокостих більшовиків

ніколи не була такою близькою до повалення зашкарублого закону,

що керує виробництвом усього світового товару.

І ще дві речі ми засвоїли під час дощу:

будь-яка людська спрага має право принаймні на один великий помаранч

й усяка печаль — на один цирковий ранок,

задля чого життя має коли-небудь уподібнитися до квітки

або пісні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Yesterday

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Yesterday

Сесарові Монтесу

Очевидно, що днів, які нам випаде прожити,

ніколи не буде достатньо,

особливо,

якщо наші дії будуть вагомішими за слова.

У світі забагато блакитних ранків,

забагато дітей, що безгучно зростатимуть

у нашій і без того мовчазній пам’яті.

Але в якомусь місті на нас усе ще чекатиме

дівча, розпатлане, мов повітряні змії далекого минулого,

якому, можливо, пояснимо одного дня,

що земна печаль є тимчасовою справою

нашого власного серця.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Про сфери та пристановища

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Про сфери та пристановища

Адже не можемо жити

у зоряному небі

бо ми не є кометами

а також і через самотність

і хоча груднями

його дивовижний кір завжди буде втішним для нашого погляду

нас надзвичайно засмучує те що його давня кастильська мова

є тепер майже незрозумілою

і що кожен тремтить від насолоди

під цією математикою вічности

нічого не пояснюючи

бо слід уважно вдивитися у ностальгію

наших власних кісток

і наново віднайти курс земних апельсинових дерев

і величезної далечини папуг

хоча нас знову закидають камінням під крівлями минулого

за шум о шостій вечора коли усі наші сурми заграють одночасно

аби світ упізнав нас

і не був безпам’ятним

як це буває із ним ранками

бо його логіка така як у безпричальних китів-блукальців

тоді як у нас логіка боягузів

які ледь встигають вивчити назви місяців

доки вони не анігілюються

і оскільки будь-яка реальна сфера потребує справ

швидших за неї саму та за нас

й існують звичаї духу

які звуться філософією

так само стійкіші за наші нові вчинки

і за наше житейське почуття упевнености

ми часто плутаємося у часі

й зістарюємо речі замість оновлювати їх найбільшою радістю

як це маємо робити і як це їм належить

і я кажу

якби ми хоч знали, що градини сьогоднішнього дня

не є тими що торік

і що травні іще не існують

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Дерева сапоте у Рубелоломі

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Дерева сапоте у Рубелоломі

У селищі Рубелолом стверджують, що старі сапоте

у сельві ростуть тут від часів усесвітнього потопу.

Це спосіб сказати, що, плодоносячи протягом усього

нашого життя, вони залишаються тими самими

і що для того, аби їх виростити, знадобилося б

звикнути до голоду, до несквапності відмін року

і мати достатньо сміливості для ризиків забуття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Лист молодого філософа батькові

Зі збірки «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Лист молодого філософа батькові

Колись ми побесідуємо із тобою

про небо та його метафори мокрого пороху,

про послід духу, якого шукаємо по містах,

обложених весною,

а ще про те, що наша молодість

десь забарилася на своїх магічних шляхах без вороття.

Правда у тому, що море утримує нас багато років

і примушує слухати у своїх мушлях

жахливе лихослів’я забуття.

І не було нам сенсу затикати собі вуха воском

із таким бентежним сум’яттям усередині себе.

Ми не були щасливі,

бо у жодному із розставань,

які були остаточними, хоча ми того не бажали,

нам не вдалося вимовити це ніжне слово,

яке дозволило би уникнути довічної самотності

тим, кого уже не побачимо,

ба навіть і нам самим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Молоде воїнство

Молоде воїнство

Інкська принцесо! Двір твій зник за обрієм!

Болю імперського зерно — твій символ місячний —

вкарбовано у бронзу твого профілю,

мов невідомого кинджалу грізне вістря.

Інкська принцесо! В жилах смертний попіл

твоїх ненавистей задавнених ятриться,

колись у пурпурі світання дня нового

ти віднайдеш свій сад імператриці!

Ти йдеш! Містами, горами і пляжами,

в гіркім мовчанні чи сльозах, і старієшся,

й випльовують твій біль древні жебрачки!

В військовім таборі твоєї помсти

стріли гострять сонми Мовчань, і сонми

Снів осідлали пум, і злоба яскрить з пащ!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Цей сонет було опубліковано 1917 року в періодичному виданні «Cultura Infantil» м. Трухільйо; він не входить до складених Сесаром Вальєхо поетичних збірок.

Артуро Серрано Плаха. Біль своїх міст віддай мені, Еспаніє...

Біль своїх міст віддай мені, Еспаніє...

Біль своїх міст віддай мені, Еспаніє,

сльози свого жалю гіркого й чистого

за ці жаскі руїни, до синів своїх,

що важко гинуть.

Віддай мені страждання, аби міг його,

занурений у муки, заслужити,

дозволь зростати, твого болю гіркість

з тобою розділивши.

Прийду до болю, то прийду й до милости,

бо у печері свого горя сивого,

знаю, зі щедрости своїм поетам вірним

ти закуток лишила.

Імовірно, 1939

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Сернуда. Еспанська елегія

Написано 1937 року в обложеному Мадріді,

зі збірки «Хмари» (1937–1938)

Еспанська елегія

Промов до мене, говори до мене,

Таємнича сутносте нашого роду

У стількох віках,

Духу-сотворителю нині живущих,

Тих, що бачу їх, керованих ненавистю,

Готових запропонувати свої душі смерті,

Найсокровенніша батьківщино.

Коли стара весна
Повернеться, аби оповити своїми чарами
Твоє неосяжне тіло,

Який птах відшукає своє гніздо

І яка гілка завирує соками,

Аби вибухнути новим зелом?

Який промінь радісного світла,

Яка хмара над осиротілим полем

Знайдуть воду,

Знайдуть шибку затишної оселі,

Щоб відбитися у ній грайливою веселкою?

Говори до мене, мати;

Жодна жінка не була чиєюсь так,

Як ти моєю.

Говори до мене, промов до мене

Єдине слово за ці довгі дні,

За ці непевні дні,

Що виникають перед тобою

Змахом гіркого ножа

У руках твоїх власних дітей.

Не віддаляйся ось так, самозаглиблена,

Під довгими попелястими покровами,

Що відлучають нас від твоїх великих і прекрасних очей.

Ці опалі квіти,

Ці обірвані пелюстки серед крови і бруду

Вічно сяяли у твоїх руках

З тих далеких часів, коли моє життя

Було сном у свідомості богів.

Це тебе, твої очі шукає той,

Хто кличе тебе, б’ючись проти смерти,

Тебе, далека і незглибна

Мати стількох душ минулого,

Що заповіли тобі, із блиском чистого самоцвіту,

Свою жагу вічности, зашифровану у красі.

Але ти не лише господиня мертвих поривань;

Ніжною і люблячою була ти до наших живих устремлінь,

Співчутливою до наших перебутних бід.

Чи знала ти, що ми були тебе гідні?

Поглянь крізь сльози:

Дивись, скільки зрадників,

Дивись, скільки боягузів

Далеко від тебе у ганебній втечі

Зрікаються твого імені і твого лона,

Коли біля твоїх ніг, у тривалому чеканні,

Ми, твої діти, зводимо до тебе погляд

І похмуро відчуваємо

Компенсацію за ці лиховісні години.

Той не знає життя,

Хто ніколи не жив під війною.

Вона над нами, розпростерла щільні крила,

І я чую її крижаний свист

І бачу, як падають на випалену траву

Нагло підкошені смертю,

Тоді як моє тіло

Страждає і бореться пліч-о-пліч з одними

Супроти инших.

Щось тремтить і помирає в мені,

Коли бачу тебе такою зболілою і самотньою

І в руїнах світлі дари твоїх дітей,

Що підносилися тобі віками;

А я ж так любив твоє минуле,

Переможне сяєво серед сутіні й забуття.

Твоє минуле — це ти,

І водночас ти —

Світання, яке ще не осяло наші долини.

Ти одна виживеш

Попри прихід смерти;

Лише у тобі є сила

Надати нам віри у майбутнє,

Хоча очі наші його не бачать.

І над цими і тими живими, що б’ються поміж собою,

Видно, як ти страждаєш разом із усіма.

І їхня ненависть, і жорстокість, і битва

Марні перед тобою, як і їхні життя,

Бо ти є вічна

І сотворила їх

Лише заради миру і слави свого народу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Еррера Петере. Увійди до Мадріду

Увійди до Мадріду

Заколотнику, що ж, увійди до Мадріду:

як продав той народ, що тебе вигодовував,

то заходь і шукай своїй ренті віднову —

це єдине, що ти загубив тут, крім стиду.

В тому липні чи снище лихе тобі ввиділось

у повік паленінні під скрегіт зубовний,

чи кривава фантазія ночі грозової

серед чорних химер в маренні хворобливому.

Так заходь, і побач, і почуй, божеволіючи,

досконалий Мадрід, що постав над Кастилією,

як він бореться, як він зростає ув опорі —

це видовище зверхність, мов рану, ятритиме.

Входь же, зраднику, й видом зеленим від сорому

і від злости у землю мадридську зарийся!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Сона Рейна

Зі збірки «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Сона Рейна

Уже не пам’ятаємо, якими були на початку,

бо із кожним днем наш труп віддаляється,

аби розкластися у часі.

Наші найкращі начерки людства майбутнього

стали хіба феєрверками,

що спалахували під дощем першої ночі,

бо реальність тут усе ще воює із птахами

і тому нічого не знає про кристалізацію ветхості

та повільні лабіринти,

у яких губиться її здатність до змін.

І додамо:

ми ніколи не були такими вільними від старіння духу,

як цими ранками,

і наші думки ніколи не були такими близькими

до наших дій.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Сона Рейна — назва території у Ґватемалі, де де були розташовані партизанські бази під час громадянської війни. Пізніше розташовані там територіальні громади, які зазнають жахливих репресій, отримають назву Comunidades de Población en Resistencia — Громади населення у Спротиві.

Мігель Ернандес. Усміхатись із радісним сумом оливи...

Написано у франкістській в’язниці
в останні роки життя (1939–1942)

Усміхатись із радісним сумом оливи...

Усміхатись із радісним сумом оливи.

І чекати. Невтомно чекати на радість.

В цій сумній і веселій марноті існування

світло кожного дня усміхом золотимо.

Що не день усе більш полоненим і вільним

із цим усміхом смутно-ясним почуваюсь.

По устах твоїх вихори зимні шугають,

по моїх — теплий легіт і досі ще віє.

Легко зноситься усмішка над безоднею:

хоч так само тремтить, її крила — відважні,

вона — міць, що не слабне, і день, що не меркне.

Так і ти, вічний світові виклик — любове,

все підносиш у злеті своєму гарячому,

полишивши, усміхнена, землю і небо.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Маса

Зі збірки «Еспаніє, пронеси мимо мене цю чашу» 

(1937, опубл. посмертно у 1939)

Маса

Після бою

до мертвого воїна підійшов чоловік:

«Не помирай, я так люблю тебе!» — промовив до нього.

Але труп — ай! — і далі мертвів.

Наблизилися двоє і повторили:

«Не полишай нас! Ну ж бо! Повертайся до життя!»

Але труп — ай! — і далі мертвів.

Надійшли двадцятеро, сотня, тисяча, п’ятсот тисяч,

вигукуючи: «Стільки любови — і нічого не вдіяти проти смерти!»

Але труп — ай! — і далі мертвів.

Мільйони згрудилися навколо нього

і скричали разом: «Лишися, брате!»

Але труп — ай! — і далі мертвів.

І тоді усі люди землі

оточили його; сумний, зворушений труп уздрів їх;

він звівся повільно,
обійняв першого чоловіка; ступив крок...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Тужіння дівчини над померлим воїном

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Тужіння дівчини над померлим воїном

З давніх давен

небо плаче.

            Та юнак цей — сльоза одинока,

юнак цей — роси краплина.

З давніх давен

смерть кружляє.

            Та новим є твоє мовчання

і незнаним досі є біль мій.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Кауполікан

Зі збірки «Лазур...», 1888

— цикл «Сонети»

Кауполікан

Є дещо неймовірне, що бачив люд прадавній:

кремезний стовбур дерева муж на плече узяв,

таким могли б Геракл, а чи Самсон преславні

вимахувати в битві. І грізно він постав:

йому за шолом коси і мускули за панцир,

цей воїн з Арауко, цей Німрод полювань

бика би міг здолати в змаганні рукопашнім

чи кинутись на лева голіруч без вагань.

Він рушив. Споглядали ходу цю грандіозну

і денне сяйво, й захід, і тихе небо зоряне —

зі стовбуром на рам’ї, він йшов, немов титан.

І, вражені, скричали: «Він — токі! Він — токі!» —

його одноплемінники. Та не спинялись кроки.

Зоря сказала: «Досить!»

                                          І гордо звів чоло Кауполікан.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
Кауполіка́н — реальна історична постать, воєнний вождь народу індіанців-мапуче, що очолював їхню армію під час першого повстання мапуче проти іспанських конкістадорів у 1553–1558 роках. Арауко — регіон на території сучасної Чилі, де мешкав цей народ. За легендою, під час виборів воєнного вождя, мовою індіанців — «токі», Кауполікан переміг своїх суперників, продемонструвавши свою міць та волю тим, що підняв з землі величезний стовбур дерева і два чи три дні ішов, тримаючи його на плечі. Докладніше: легенда про Кауполікана, стаття про Кауполікана у Вікіпедії.