Протиповітряна душа

(роздуми і діалоги війни)

Ця добірка, яка постійно поповнюється, є віршованим щоденником звичайної людини у війні, маленьким свідченням того, що життя триває завжди. Багато з них — діалоги з моїми друзями-поетами.

Київські абрикоси,

київські вишні і сливи —

як сталось, що бджоли білі

щорік запилюють вас?

Їх вітер несе навскоси,

й вони поспішають, щасливі,

земні та небесні сили

з’єднати в урочний час.

Пахне квітами й снігом сьогодні —

чистість роджена і Господня!

7 квітня 2025

Если встречу случайно на улице, 

Мне не нужно ни имя, ни отчество:

Пусть оно улыбается, хмурится, 

Я узнаю всегда одиночество.

Сергій Кодес, «Самотність»

Яка невідпорність, яка повнота

у цій Вашій самотності, друже!

Тільки той написати про неї отак

спроможний, хто сам з нею дружить,

кому дарували її небеса,

до друзів додавши й подружжя,

як уміння з собою побуть сам на сам

у колі родиннім і дружнім,

як уміння плекати свою тишину,

щоб гамір не став осоружним,

і коли захотя божевілля й війну

лишить за чарівним окружжям.

Хто пірне у самотність, не збувшись чуття,

як у море ласкаве і дружнє

із довірою й радістю входить дитя, —

той віднайде у ній власну Душу.

27 березня 2025

И, не сгорая, в их сени горят

Белые свечи.

Марина Генчикмахер

Я також споминаю, Марино,

ці конуси з білої піни

й ніжний пах, що садами лине

мішаючись з їхнім цвітінням...

У скверику стародавньому,

що починавсь за парканом

будинку Сергія і Валі,

усі ми свого часу гуляли

й восени у дитячі долоні

каштанчики прохолодні

вкладали старі дерева:

в мою, мамину, дідусеву...

21 лютого 2025

Зрозуміле незрозуміле

Алексові Боровенському

Цінність мовного стилю в тому, щоб бути ясним і не бути низьким.

Аристотель, «Поетика» (пер. А. Содомори)

Чимало є таких шаленців поміж нами,

Що в творах ясности цураються і тями...

Нікола Буальо, «Мистецтво поетичне» (пер. М. Рильського)

У цьому сторіччі, коли поезія хоче подобати на чаклунство, 

а поет — на відьмака чи битого пропасницею, 

Ґрюнберг має сміливість пропонувати лірику без таємниці.

Хорхе Люїс Борхес (пер. Г. Грабовської)

Днями ти сказав:

«Не люблю незрозумілих віршів».

Зізнаюся, я також їх не люблю

і щораз мені хочеться запропонувати авторові:

«Якщо тобі є що сказати —

кажи прямо, мені ніколи гратися у гру

“я зашифровуватиму — а ти розшифровуй”;

а ще зваж на те, що люди

не розуміють навіть сказаного прямим текстом,

тому годі сподіватися, 

що вони правильно відчитають твої загадкові образи!»

А тоді я нагадую собі,

що людська мова така пласка й бідна,

що названа річ одразу же сплощується до слів,

якими її названо,

і єдиний спосіб якось наблизитися до неї справжньої —

розповісти про неї, не називаючи.

Звісно, якщо річ існує.

Адже так легко паразитувати на уяві довірливого читача,

жонглюючи загадками,

які ніколи й не мали відгадок.

19 лютого 2025

На початку війни вмирати було не страшно...
 
На початку війни вмирати було не страшно.
Ми просто прийняли все як є:
ось війна, ось вибухи, люди тікають на Захід.
Будь-якої миті мене можуть убити.
Або скалічити — а що ж ти хочеш, війна.
Учорашній світ зник. Водномить. Із першим вибухом.
І далі було просто Ніщо. Просто Зараз. Просто ось Тут.
Вранці ти думав: що я можу зробити сьогодні?
А що я робитиму завтра — таке і на думку не спадало.
А потім була війна. Вчора війна. Місяць тому. І рік тому також війна.
І три роки тому війна.
І ось тоді потихеньку стало з’являтися завтра.
Знов будувалися плани. Траплялося щось цікаве. Було до біса роботи. Щось відбувалось в державі.
І фронт. Він усе був і був. Він був всередині нас.

І всі наші загиблі, замучені, скалічені, полонені... І всі наші століття змагань і мордувань, і життя наперекір, виживання, творення, зростання крізь неможливість спресувалися і вмістилися всередині нас. Наче ще один органі в тілі. В самій середині.
І раптом ми усвідомили, що вмирати якось шкода.
Стільки ми вже протримались, що це було б якось по-дурному.
Не те щоб ми були проти. Все ж таки це війна.
Але попереду стільки цікавого. Стільки планів. Стільки усього.
А майбутнє життя без війни стало якоюсь примарою.
Настільки, що уже й незрозуміло: як воно жити без війни? В чому тоді буде сенс?
І уже життя людей з мирних країн здається тобі Нічим:

невже вони не розуміють, що війна ось тут, поруч?
Як це вони гуляють вулицею, сміються, їдять морозиво... і це все? У них усередині ніхто не гине, не калічиться, не відморожує ноги в окопах, не вбиває ворога, не зважується вкотре на неможливе? Як вони можуть жити без цього органу, це ж як жити без... крови?
А потім знову лунають вибухи, і ти напружуєшся чомусь більше,
аніж тоді на світанні...

Ти не втомивсь від війни, ти просто трохи втомивсь, але в тобі усе більше волі, не знаю, як це виходить одночасно.
Ти живеш у війні, «війна» уже дорівнює «життя», але ти усе більше хочеш, щоб ця потвора здохла навіки,
навіть якщо ти не знатимеш, як тобі жити в мирі.

Це навіть трохи лякає. Але нехай. 

Нехай одного дня світ зупиниться ще раз.

Ми уже знаємо, як вижити, коли він перетворюється на Ніщо.
 
15 лютого 2025

Так сумно, що війна, так сумно, що нема

ні завтра, ні тепер і вчора точать черви, 

а перед ним стіна, прозора і німа,

ні доторку, ні слів — немов ми вже померли.

Світ певний і тривкий перетворивсь на гній,

але за ним чомусь не сумно ані трохи,

і рани, що горять в душі моїй німій,

випалюють мене з відмерлої епохи.

12 січня 2025

Хто в бій пішов з ім’ям Вкраїни на устах —

ідуть у небуття важким нерівним строєм.

В тилу лишились ті, кого тримає страх.

Багато хто із них іще помре героєм.

12 січня 2025

Джмелині ночі

Джмель — дитя сонця;

Він живиться сонячним скваром і медом квіток;

І ворсинки його — наче промені сонця...

Марина Генчикмахер

Коли сонце серпня заходить за небокрай,

великим рудим джмелем випливає на небо місяць,

його ваблять достиглі плоди, які мріють між листям,

бликаючи боками медовими, теплими і барвистими,

наче великі квіти — ось скільки меду, збирай!

Місяць п’є їхні пахощі, солодкі, дурманні, п’янисті,

і загожено гуде ніч — рахманний джмелиний рай.

10 січня 2025

Брунатний камінець

Камінці, мов щойно з прибою,

камінці, що пахнуть смолою,

камінці, впереміш із ладаном,

в кожнім із вас щось загадано:

в зеленавому — хвилі,

в сірому — довгі милі,

в білому — аркуші чисті,

в півпрозорому — ранки імлисті,

в рудавім — розкішшя осені,

в половім — піщані коси,

в перлистому — мушлі співочі,

а в цім — мої всміхнені очі,

що глядять на камінчик світанний,

де загадано: Згинуть. Настане.

22 грудня 2024

Вірші, які зовсім не збиралися бути віршами про війну

Був дім. і були стіни цегляні.

Кохані стіни. непорушні стіни.

І пах бузку. пах яблунь повесні.

солодкий пах, який провулком лине.

Давно по яблунях. давно вже по цеглинах,

вже стилих навіть у моєму сні.

Десятий рік війни. Але мій дім

забрала не війна. Таке буває:

сліди долонь на стінах остигають,

розвіюється «весен білий дим»

і рідні яблуні твої рубають.

Твоє — зникає чи стає чужим.

А ти живеш. без дому. ти живеш.

Ти квітнеш щовесни. і взимку квітнеш.

Ти в цьому світі не чужа, не лишня.

Ти в нім своя. ти дивишся. ти дихаєш.

Смієшся. любиш. твориш. віддаєш.

І раптом... поруч... розцвітає вишня.

Була країна. В ній були доми.

Були руїни. згарища. дими.

Доми пощезли, зайняті чужими,

що сунуть, сунуть, люті, одержимі.

Але лишились ми. лишились ми.

Лишились ми. І Він. Неодолимий.

14 грудня 2024

Светлые воскресения, крестины и юбилеи

Надо с дачи ещё привезти гитару

И переклеить обои на посветлее,

Эти, которые старые, пахнут старым.

Над самой крышей выкатывается звезда яблока папиного вкуснее, я не такая зануда, умка, чуча в носках,

А, последние - да. Прямо от пяток до глаз, до макушки греют.

Все эти надо, надо, спать не дают, каюсь,

Мне не дают, тебе, светлый мой седой человек,

Зимы такие тёплые, видел завязь, на сливе завязь? Я бы тебе показала, 

Но ты усталлл. Крекс- бекс - секс. 

Ой, фекс.

Олена Бугорська

Як ти їх пишеш — такі, що всміхається кожна клітина тіла?!

І долоню холодить ябко, талим інієм запітніле!

Хай всі дні будуть світлими — нащо обмежувать вибір…

На гітарі твоїй «Постеліть мені степ» стиха тренькає Візбор.

Гріють тебе, моя чукча, шпалери й шкарпетки на маківці,

спать не дають — то не діло, тобі ще рости до світлої п’ятниці,

шпалери бери не лиш світлі — такі, щоб аж стіни спрозоріли,

щоби замість стін — сосон стовбури золоті із вершинами-зорями,

вони заколишуть. А на ранок — Крекс-бекс-фекс — таке прилучиться —

розцвітете удвох з дивосливою! А там і війна скінчиться.

28 листопада 2024

На День Незалежности України

Незалежна:

справжньо

мужньо

жадано

ніжно

потужно

безбережно

назавжди

25 серпня 2024

Той один

Течуть фейсбуком дописи й спогади:

вірші... вірші... вірші...

та скільки ж їх тут, Господи,

зупинися вже, не пиши,

їх і так по одному на кожен день

для кожного із вісьмох твоїх мільярдів,

ти намугикав нам стільки пісень —

от би нам стільки снарядів!

Але ні, ти мугикай і далі, бо ще не написано вірш,

точніше, іще не почуто,

який установить суцільну тишу,

в якій буде чуть, як шкребеться миша

і як вона раптом оруду свою полишить,

відчувши наближення чуда.

14 квітня 2024

За ветрами февральских вьюг

Сохраним тот волшебный круг,

С нерушимым сплетеньем рук,

Где так значимо слово «друг».

Километров, увы, не счесть,

Долетает не сразу весть,

Трудно вместе пуд соли съесть,

Всё же мы друг у друга есть!

Сергій Кодес

Чарівний-чарівний-чарівний

не пропустить заклять зими,

й не отримає чорний крук

тих, хто в колі із дружніх рук!

15 лютого 2024

Это какая улица?

Это какая улица?

Это улица детства.

Старых домов обшарпанных

бравый щербатый строй.

Жёлтая фотография.

Что же так бьётся сердце?

В той подворотне гулкой 

встречусь я сам с собой.

Это какая улица?

Это улица счастья.

Любящие родители,

всё ещё впереди.

Времени нет задуматься,

как они лягут – масти?

– Нужно быть реалистом, –

кто это там твердит?

Это какая улица?

Это улица жизни.

Скучных решений взвешенных

долгая череда.

Редкие откровения, 

будничные трюизмы...

Может, вернуться в детство?

Вот бы ответить «да»...

Сергій Кодес

«Дорослими у дитинство

вертають самі вар’яти!» —

кажуть смурні мудрагелі,

до яких на козі рябій...

Та не вірмо в їхній дурниці,

бо, якщо розтеряти

з кишень камінці та скельця

й инші дитячі скарби,

з життів наших піде диво,

зотліє піратська карта,

хвилі застигнуть меандром,

нерозмінний зникне п’ятак...

А тому, як товариш сивий

«Гайда!» — гукне до вас раптом,

в чарівні закликаючи мандри,

кричіть не вагаючись: «Так!!!»

11 лютого 2024

Страшно — сирены молчат, а грохает, Мишке к психологу после секции. Что за болезнь дислекси? ..Дислексия. Поговорите с богами-богами, как их там...

Слышат ли нашу лексику? Есть ли они в поднебесном логове? Страшно представить, что сердца нет у них. Страшно: вернётся из Польши Сашкина, а парикмахерской нет на улице, вот нафига я желала страшного, нет бы тогда ещё призадуматься. Страшно: соседке рожать четвёртого, только бы девочку, лучше девочку.

Ночью скользят эти мысли чёртовы, как караси по доске разделочной.

Страшно, когда старый дед с собачками. Чем он их кормит, душа бедовая? Страшно: темно, упаду — испачкаюсь.

Хоть и война, а пальто понтовое.

Олена Бугорська

Агов, я той пес, кого ти, Оленко,

годуєш в під’їзді смачною кашею.

Хочеш, завию гучною сиреною

і тобі стане зовсім не страшно?

Виходь — поставлю лапи на груди

і пальто тобі в квітах буде. 🐾

8 січня 2024

ЖИВІ

Роксана живая. І Оля — тьху-тьху, — живая.

А Люба не пише... І знову бомбили Харків.

Ракети і бомби повільно їх убивають.

А я лиш читаю пости і ставлю лайки.

Війна — уже місяць. Війна стала повсякденням.

Статистика діток загиблих і вибухи знову.

І все, мов раніше, але на денці рефреном:

Що Люба не пише і Роксі жива та Оля.

Зелені кружечки у дорогих аватарок,

На Київ ізнов наступають не люди — звірі,

І мені слів для рядків безпорадних бракне,

Я просто пишу в імейлах: люблю і вірю...

Марина Генчикмахер

2022

(переклад мій)

Над Европою завія квилить,

А Дніпро закутий у льодини.

Подруга у мене є у Києві,

Донька милої мені Вкраїни.

Ніч по ночі — все сирени й вибухи:

Озвірієш з туги та зі страху...

Та вона не рветься в лихі відьми:

Вона рветься у віконце птахою.

І нехай буденність є гіркавою,

Що цій подружці нудні напасті!

Лиш стійкий усе перемагає,

Той, хто вірить у майбутнє щастя.

Їй вільготно серед світла й синяви,

Там, між хмар, лежить її дорога.

Чи тому коханій Україні

Неодмінно святкувати Перемогу?

Марина Генчикмахер

2023 — січень 2024

(переклад мій)

I 

Ми живі. А імена — вторинне:

я або хтось инший буде жити,

хтось посіє завтрашнєє жито,

хтось у небо назавжди полине.

Ми — живі! В крові нашій неспинній

кілька слів століття за століттям

українською, татарською, івритом...

ллються від людини до людини.

Йстоти макабричні, що руїну,

морок, безнадію і покірність

зі своїх могил на землю тягнуть, —

їм не підкорити Україну!

їм не відібрати нашу Вільність!

їм не загасити нашу Радість!

II 

Дихаю глибоко й вільно,

так, наче все уже сталося:

останнє село наше звільнено,

захищені юність і старість.

Дихаю легко і радісно,

так, ніби в жодній країні

ніхто вже не зиркне із заздрістю

на обійстя сусіднє.

Дихаю, дихаю, дихаю...

ніби повітря наповнене

не важким смородом лиха,

а пахом ранкових півоній!

III

Я із цього важкого часу не тікаю,

я приймаю його — весь, як є, до краплини.

Але кожного дня я у небо злітаю

і дивлюсь на майбутнє моєї Вкраїни.

Так, витаю у хмарах. Ні, я не жартую.

Щоб з проміння вірші тріюмфальні снувати.

У годину сумну і важку — я віршую,

щоб в веселу годину було що співати!

І коли упаде царство смерти й облуди

й тріюмфальні пісні залунають повсюди,

«Хто поет? — запитають здивовано люди. —

Й як він знав, що такою Нова Радість буде?»

2023 — січень 2024

Мій друг

Эти люди обеднели на небо,

То, в котором я беспечно витаю.

Марина Генчикмахер

 

Є у мене друг, і він незвичайний:

усі прагнуть підкоряти вершини,

а мій друг вчора відкрив мені тайну —

мов по полю, він гуля по хмаринах.

 

Він відважний, надзвичайно відважний:

хтось наважить конкурентів подужать,

друг же сміє учинити щось пражнє —

пострибати на руках по калюжах.

 

А іще він неймовірно щасливий:

всі навкруг чогось важливого хочуть

й досягли, чого хотіли, (ну, сливе) —

друг кораблики пуска по струмочках.

 

Тож в чеснотах він не має нестатку,

й щоб нічого не втаїть перед вами:

друг мій — жінка, вже на сьомім десятку,

і про все це вона пише віршами!

30 грудня 2023

Мій голос — мов гладінь дзеркальна,

луна, відбивок чи відголос.

Поетів голоси віддавна —

перекладач — мов зерна в колос

збираю і під власним небом

плекаю: більшого не треба.

Ви пишете — я надихаюсь,

ви кличете — я відзиваюсь,

несу коштовне ваше зерно,

скарб дорогий, у рідну землю.

Мабуть, тому воно так манить,

що я вродилась драгоманом!

Примітка. Призабуте нині слово драгоман (згадаймо видатного Михайла Драгоманова) є синонімом до слова перекладач, деякі словники кажуть, що так називали перекладачів при посольствах, переважно східних.

29 грудня 2023

         Сохрани мою речь навсегда за привкус несчастья и дыма...

                                                                     Осип Мандельштам

Ти розчуєш мій голос на мить, в нім бо шерехи ночі і вітру,

І калиновий сік нетерпіння, і легкість зухвала віршів...

Так полів українських парують весною безміри,

Щоби соняхи стали на пасху, не знаючи зла і гріхів.

А за це, моя матінко люба, далека і лагідна,

Я — твій син непутящий, твій хлопчик в забутім вчора,

Обіцяю, уперто для вас я криниці копатиму,

Аби людям води найчистішої пити з цебра.

Хай ці дошки, напоєні сонцем, як братимусь діла в заранні,

Наче стінка на стінку ідуть із бажанням моїм —

Я довіку готовий однині вбиратись в лахмання,

Та до дня Миколая збудую вам затишний дім.

Сергій Кодес

15 січня 2016

(переклад мій)

         B таверне воровская шайка

         Всю ночь играла в домино.

                          Осип Мандельштам

В найт-клабе куча ротозеев

Всю ночь плясала в неглиже.

Им подносили брют лакеи;

Девицы ели бланманже.

В витрине целовались куклы:

Друг другом все восхищены!  

А ночью предсказатель пухлый

Вещал – спасайтесь от войны.

В аллее птичья песня льётся,

И Пётр в руке сжимает ключ.

Мгновенье в руки не даётся,  

Уходит, как из горсти луч.

Оно взлетает в поднебесье, –

В безоблачный солнцеворот.

С улыбкой, напевая песню,

С гулянки девушка идёт.

Сергій Кодес

25 жовтня 2011

Я розчую твій голос на мить, на хвилину, на днину

чистий, наче вода з найчистіших підземних глибин.

Непутящий — ти стільки путей перевідав, мій сину,

й досі горнеш до грудей мене, мій улюблений син!

Битва стінка на стінку іде в кожній точці планети,

зло і гріх нікого не минуть, всіх торкнеться війна,

і шовки, і обноски уносить однаково Лета...

та співає дівча — а це значить, що буде весна!

28 грудня 2023

Йом Кіпур

Сергієві Кодесу

!גמָר חֲתִימָה טוֹבָה

Нехай ти будеш підписаний і запечатаний у Книзі Життя!

(традиційне побажання на Йом Кіпур)

В моїй Свідомості, яку ви звете Книгою,

Минуле і Прийдешнє — все Єдине.

То не ріка, де виток скутий кригою,

а океан — відмінний в кожній днині.

Щось сховано під Милости покровом,

але нема печаток, ні засувів:

торкнись моєї Радости й Любови —

вони осяють і твоє мину́ле!

25 вересня 2023

Голос мандрованого лицаря
Сергієві Кодесу
 
Теплом ясніє мудрий погляд
і пісня ллється.
Співає світові і городу —
дарма?..  а прецінь:
«Не дивиться навкіл із подивом
шляхетне серце.
Зогнилого не родить плоду
життя у герці».
Сумний, проте надії повний,
плаче й сміється.
 
Його звучання благородне
не перерветься.
 
19 вересня 2023

Серпень воєнний

топить, палить, випаровує.

Ззовні й зсередини нас гартує вогнем.

Вийдем з геєни

очищеними, оновленими.

З грудьми-ковадлами й міхами замість легень.

В попіл — несправжнє.

Чистеє золото, золото! 

Сяє крізь шкіру, одяг, сипле з очей.

Серпень — мов стражник

при брамі світу розколотого.

Більше ніхто не прошмигне на ачей.

Ми її здужаєм, певен будь,

друже серпню,

чорну навалу, брилу цю кам’яну.

Тисне на груди?

Тут, на них вона й репне.

Ударами серць ми розтрощимо цю війну.

28 серпня 2023

Я промовити би хотіла, а він:

— помовч.

Попливемо на зашифрованих кораблях

Олена Бугорська

Вони завжди зашифровані, керовані кимось згори,

навіть коли майорять відомі на них прапори,

навіть коли команда вишикувалась на палубі,

у пізнаваних строях, з відзнаками на кокардах,

шляхи їхні несповідимі, долі губляться в далині —

бо в морі ти завше на волі але й завжди на війні.

16 серпня 2023

Марині Генчикмахер на її лист

Я принц Будда, який ступає у слід Святому Фрацискові.

Я Святий Франциск, який ступає у слід Гаутамі Будді.

Тисячі миль між Капілавасту й Ассізі.

Тисячі років між пробудженнями

                                                              наших Душ.

Ми одна істота чи дві істоти геть різні?

Це знають лиш свірка, травина й сердечко в пташиних грудях.

А тому сих кревних своїх малих шануй — і не руш!

Капілавасту й Ассізі — це міста, у яких народилися Будда (563 до н. е.) і Франциск (1181 чи 1182)

15 серпня 2023

Залишилась лiрика в минулому,

Бо події вкрай сумні останні.

Сергій Кодес

Плекає морок наміри злостиві

життя струїти безпросвітним лихом —

а ми все сіємо зернятка дива

і поливаєм радістю і сміхом!

31 липня 2023

Я прийду

Ти приходь на майдан до співочих струмочків води.

Пополудні, босоніж, усміхненим богом кохання.

Най магнититься бризок сріблястих до шкіри торкання,

Це відзавтра пожежі, вокзали, ракети в заранні,

А сьогодні приходь в це безжурно-щасливе сюди.

Завтра піде під землю вода від страшної біди

І сади золоті підуть в море, а море спустіє...

Не торкаючись стопами мерзлих ярів сухостійних,

Вітром зимно-льодистим, безшелесним кроком пташиним

Ти коли-не-коли на руїни майдану прийди.

Олена Бугорська (переклад мій)

Я прийду — із насінням, цеглинами, тракторцем,

Я розчищу, збудую, засію — потроху, тихцем,

Не завважиш, коли, не помітиш зусиль мурашиних,

А вже площа ізнов повна квітом, коханням, машинами,

Що сигналять «Гойра, вісілє!» молодим розпашілим,

Й ти до мене біжиш, невагома, з просвітлим лицем,

І тріпочуть під сукнею повітрульчині крила.

8 липня 2023

Не вспоминай про Бродского, не совершай ошибки

Володимир Верлока

Запізно, я вже зробила, і мислимі, і немислимі,

усі помилки на світі, та, дяка Богові, вислизнула

і з дому, і від лікарів, і з темної води Лети,

й з метро, коли містом ширяли хижі москальські ракети,

тож Бродський хай курить хоч шипку, хоч дурь у пеклі, сарака,

та «строчки из Александра» запхає собі у сраку.

13 червня 2023

Примчав із півночі оскаженілий вітер,

трясе будинком, наче хоче душу витрясти,

але душа моя, давно протиповітряна,

лише всміхається і ласує суницями.

11 червня 2023

Весна 2023

І крапає мед з дерев’яної ложки

В долоні лінивих бджіл

Олена Бугорська (переклад мій)

Ясний ранок.

Вибухи за розчахнутим в небо вікном.

Останні дні травня.

Полуниці і мед, порцеляна

із золотим обідком,

ягідний чай із травами.

Ні віконниць, ані фіранок — 

вони залишились в мойому 

дитинстві відрадному.

Наче ладаном, 

пінно-білим акацієвим димком

й сонцем місто мене омиває.

29 травня 2023

Світлина загиблого героя

Між тисячі світлин, які мигтять у стрічці,

між тисячі марнот, що в’ються, наче рій,

мене зупинить погляд, неначе крізь сторіччя

і ніби просто тут, уважний і живий.

Не відвести очей, екран не погасити:

одна із багатьох звичайна мить життя,

а дивиться, немов готовий вічно жити

і знає водночас, що йде без вороття.

Не друг, не родич мій — а наче в серці рана.

«Дивись, — каже, — дивись, не йди, не поспішай!»

Я знаю, в чому річ: між мною і екраном

стоїть його душа, його жива душа.

14 квітня 2023

Тривога. Попівночі. Щось летить.

Багатомільйонне місто спить.

Прокидається нехотя, промовляє: а щоб тобі!

І знов засинає, завтра бо на роботу.

Та перш ніж заснути, обіймає подумки

тих, хто збиватиме летючі покидьки,

і, мов власних дітей, затуляє любов’ю

усіх, хто на нашому кінці траєкторії. 

1 березня  2023

Клясичний вірш — ця бездоганність рим

і строгість форм, і симетричність ліній,

і дії розвиток так гармонійно плинний,

і сенс ясний — все досконало в нім!

Клясичний вірш здається нам нудним,

бо він століттями лишається незмінним,

і вже давно перебрано всі рими,

і заколисує одноманітний ритм.

Клясичний вірш, самотній пілігрим

із лютнею й потертим тамбурином,

у вірш сучасний увійшов незримо

й лишив «міцну правицю й серце» в нім.

1 лютого 2023

Рибалочка

Дзвінкоголосий пташе з вогнем на лицях,

в золоті сонячнім і небеснім лазуру —

недарма королем називають тебе англійці!

Як палає дзьобу твого розпечена криця —

червоне і чорне! — стережися, понурий пічкуре!

Зникаєш і воскресаєш, розсипаючи срібло і перли,

звитяга й краса України у дзьобі твоєму і перах,

скупана в барвах її крешана Жар-птице!

30 січня 2023

Кити

Ми говоримо:

ось життя, ось людські права.

Але знову,

наче тільки вона й жива,

вимовляється

це жахливе слово «війна»

й ми хапаємось:

як це? 

звідки?

чия вина?

Хтось виходить

і приймає свій перший бій,

хтось знаходить

в серці шлях карбований свій,

хтось ховається,

хтось ховає дітей від біди...

В океані

плинуть 

кити.

В водах синіх

вони креслять смуги світні,

а над ними —

крики птахів в вишині,

а над ними —

така сама бездонна глибінь,

а у ній — 

зоряна 

синь...

По спіралі 

блакитна планета летить,

по спіралі

тисячі й тисячі літ

рушить далі

наш маленький і мужній світ...

По спіралі

плине 

й фиркає 

кит.

Обертатися

довго так? Піднесення... зрив...

В чому тайна

наших спіральних світів?

Що шукати нам:

чи слова, чи зброю, чи... спів?

Може,

спитати

в китів?

29 січня 2023

Борисові Лободі в день народження

З роси й води —

з криниць краси одвічних,

із трепетних і ніжних пелюсток,

з яких росинка падає в листок

із плюскотом, який лиш артистичний

розчує слух, — і ось уже гурток

товаришів із подивом вважає

кипіння золотого віршограю.

24 січня 2023

Новорічне

Сергієві Кодесу

Чому ми радіємо скінченню року?

Геть аркуш – чому тут радіти?

Та рвемо його, мов скидаємо вроки,

й стаємо щасливі, як діти.

Стрічаєм Новий, мов святеє Пришестя,

врочисте, що все перемінить:

очистить від панцерів, лусок і шерсті

й постане нарешті — Людина!

Що знає душа про оновлення світу

в переступі з грудня до січня,

про браму в Майбутнє, яку нам відкрито

в цю мить чарівну і магічну?

Як, дивлячись просто у прірву вогненну,

у смерти роззявлену пащу,

ми знаєм: світ добрий, хоча й незбагненний,

і все в ньому вийде на краще?

Ми надто дорослі, сумні і скептичні,

це так — ніде правди подіти.

Та ось зупиняється триб споконвічний —

і знову стаємо як діти.

1 січня 2023

На балконі

Сергієві Кодесу

Вогники міста. Повітря на диво прозоре.

Вітер і листя — злотинки у світлі машин.

В темному небі, ледь видимі, світяться зорі.

Легко і чисто. Вдих... Видих... Незрушність... І плин...

30 жовтня 2022

Покрова

Покрова серцям згорьованим,

Покрова серцям гартованим,

Покрова містам мурованим,

городам і нивам ораним,

Покрова суворим воям,

Покрова і їхній зброї,

їхнім шрамам, утомі,

рідним лицям

у телефоні...

Ми заслона усьому світові,

вбережи ж, Мамо, свої діти!

14 жовтня 2022

Поет

Оленці Бугорській

Такого лотра світ іще не знав:

де що побачить — враз і оспіває

ще й удає, ніби і сам не знає,

в якому полі квіти позривав.

Ну чисто циган! Дівчину сховай

хоч у фортецю, оточену ровом, —

аж ось вона вся тут: пригожі брови,

і млость очей, і вуст рожевий рай.

Краде веселки дощових світань,

що мов уперше світові всміхнулись,

краде світання із полів і з вулиць,

краде поля і вулиці... Лиш стань

на мить, на щось хороше задивившись, —

а вже воно красується у вірші.

5 жовтня 2022

Прибережний виноградник

Оленці Бугорській на її світлину

Кити заплутались у виногронах,

вечірнє сонце соком налилось,

і крилечка сумирних, тихих ос

тремтять на сонному осінньому осонні

метеликово й якось безборонно

під музику, під уселенський гомін

чи хвиль, чи сфер... чий то лунає голос?

солодкий стогін чий? прадавній логос?..

В цей дивний час, безмежний і бездонний,

що плине скатом по земному лоні,

не розрізнити мікро- й макрокосмос...

25 вересня 2022

Розмова з другом

Корни

Как больно корни выдирать – 

земля корёжится и стонет.

А без корней не будет кроны, 

той самой – пышной и зелёной.

И дерева былая стать

скукожится, красу утратит...

А мне, с какой, скажите, стати 

стихами грустными тетради

и днём и ночью заполнять, 

когда корней былая крепость

исчезла. Прятаться – нелепо,

оставшись на ветру свирепом.

Тут вспомнишь бога-душу-мать,

что облегченья не приносит.

В душе, как и в природе, осень,

и даже воздух стал несносен.

Но нужно жить, дышать, писать.

16 августа 2022 г.

Сергій Кодес

А это правда, что в природе осень?

В двадцатых числах августа, вчера,

метелики заполонили Київ

как листопад брунатно-рыжих крыльев,

з’явилися нізвідки й зникли в вирію,

мов казка, как волшебная игра,

метелиця, метеликова злива,

последнее тепло по вечерам...

«Останься!» — просит осень, просень, проседь...

А  я кажу: Весна! 

Кажу: Іди!

І ти, з корінням вирваний, — іди.

Крокуй. Повільно. Важко. Через силу.

З корінням вирвали — це ж не скосили.

Тебя чужим везде провозгласили?

Ти й був чужим. А в ці часи біди

В час искореженный и некрасивый — 

очі з орбіт, багрові здуті жили,

напруго, боляче, лицо перекосилось,

і задубіло, наче стовбур, тіло — 

витягуй корені. І ними — йди.

В змішанні мов, в змішанні сенсів — руш.

Перепочинь, і знову крок, і знову.

Все рушиться — так пусть уж до основы.

В саду осінньому оркестр играет туш. :)

Ми відбудуєм, ні, збудуєм — новое!

Іди, пливи, лети — твій дух у прові,

так, горній дух твій в дерев’яній прові

повітряного корабля — спрямовуй

його вперед і вгору, у будуще.

Там віття взеленіє. Й знайдеш мову.

І новий спосіб спертися на суще.

19 вересня 2022

ВОДА У ДОЛОНЯХ

Ніч

Бачиш, пульсує звізда,

мов жилка на скроні,

осмеркли на луках стада

на теплому лоні

і нічка росою спада

на виногрона,

життя — мов джерельна вода,

вода у долонях...

Здається, ну де тут біда

й лихе гайвороння?

День

Супроти скажених армад

поля безборонні,

буряк — не ядро для гармат,

і стіг — не заслона,

корисний хіба що кагат:

тепер буде схроном,

пірнай-но до нього, солдате,

тримай оборону...

Ніч

Стікає життя, мов вода,

вода із долоні,

палає шарлатна звізда,

пульсує на скроні,

та чи її споглядають

троє в коронах?

чи квапляться шану віддати

й приноси коштовні?

День

Онде за полем левада

й річенька сонна,

он і домів череда,

в кожному — повня.

Мати дитятко рожда,

вранішній промінь,

наче пташина, сіда

на підвіконня,

зараз купіль-лагода

освятить тебе, хлоню,

знову наповнить вода

маленькі долоні...

Що це за спів? коляда?!

в серпні? на войні?!

10 серпня 2022

Комбатант

«Він бо пекар, — сказали мені, — а ось ти комбатант!»

А мені же ночами все сняться хлібини препишні.

Бо я пекар також. Я пекарню у лютому лишив,

не дійшов: по дорозі до неї був наш військомат...

Хліб печуть у безмов’ї. А чистиш оце автомат —

і снуються думки, і складаються нащось у вірші,

і все линуть туди, до моєї пахущої тиші,

до майбутніх хлібинок, м’яких, мов тіла немовлят.

Ми носились степами, як в давні козацькі часи,

ми стояли в житах, ще зелених, шумких, мов ліси,

ми вклонялись обпаленій цій богоявленій ниві:

«Ми врятуєм тебе і омиєм в дощах і росі!»

— Відпустіть до хлібинок! — Щоб знов воювать зголосивсь?

Ясна річ, зголошусь: немовлята такі вразливі.

Колись я гостювала у Полтаві, і господиня дому навчала мене пекти паляниці. «Тісто, — казала вона, — має вийти пружним, а водночас ніжним, м’яким і податливим, достоту таким на дотик, як тіло немовляти». 

24 червня 2022 

Літнє сонцестояння 2022

Сонце як стій:

полудень, літо в зеніті,

хвилі війни

б’ються у скелі надій,

знявся борвій

яристий, несамовитий,

мов лихі сни —

морочний пилявий рій,

наче щось блиснуло,

але далеко, далеко,

наче гримить,

ну ж бо, цю мить — розітни,

ну ж бо, пролийсь,

змий лиховісную спеку,

літа зеніт —

стань переламом війни! 

21 червня 2022 

Ніч, розірвана сиренами,

видиха молитву:

печена стовпом вогненним,

хай лиш я буду раненою

і ніхто — убитим.

Зорі миготять налякано,

місяць плигнув в хмарку,

лише вітер невсипанний

походжає над містами

несе варту...

17 червня 2022

Захисникам Азов — Сталі

Коли Ви офірували свої життя Україні,

взоруючись на незліченних українських Героїв,

які поклали мечі на Ваші рамена 

і вручили Вам свою справу, своє забуття  і свою славу,

Ви не просто обрали війну своєю коханкою, другинею, сестрою,

не просто рішуче ступили у світ, де усе —

труд за межею сил і вогонь, який пече усіх, і запеклих найперше,

але самі стали війною — війною, яка є найвища Любов,

бо задля Життя вона готова стати смертю

і зрештою увійти у смерть,

та перед тим спуститись у пекло, де усе — жах, тортури і муки

і тільки у найглибшій глибіні грудей, 

в останній живій точці замордованого тіла — Любов,

і вижити в цьому пеклі,

і вийти з нього,

і любити.

9 червня 2022

ПІВОНІЇ

Катрени, терцети, сонетільос

2018

Опускається вечір,

холодом віє з балкона,

я угортаю плечі

солодким пахом півоній,

у їхній рожевій пишноті

задумливий погляд втопляю.

Півонії квітнуть над обрієм:

сонце сідає.

2022

Як тихо опадають пелюстки!

Немов злетіла птаха яснокрила

і, в вирії зникаючи, зронила

пір’я земне з небесної руки...

воно тече перлистим шовком долі

і снить про горній рай в земній юдолі...

*

Ця вишуканість кольору.... якого?

Вина при коминку зимової негоди?

Чи темних стиглих ягід при заході?

Чи в теплу ніч серпневу зорь шовкових?

*

Війна, іде війна. 

І супокій. Рожева ніжність. Пишність пурпурова.

Я чую вибухи. Я бачу бій.

Пливе в повітрі аромат квітковий.

В Твоїм предивнім, незбагненнім світі

завжди іде війна

й ясніють квіти.

*

Скажене виття сирени,

вибухає земля, снарядом зранена,

а я чую росинки стривожений плюскіт

і як торкається долу опала пелюстка.

*

Біля шляху мертве тіло, розтерзане, глухе і незряче.

А поруч квітина мала, пашиста, червоно-гаряча.

І воно чує доторк її стебла, шурхіт листя і пах її, воно її бачить.

*

Війна в трьохстах кілометрах, ти знаєш: вона далеко.

То чому же щомиті чуєш хижої вирви клекіт?

В тебе чиста підлога, і квіти, а онде гніздують лелеки...

Ти лежиш на світанні без сну і чуєш спиною вибухи. Далекі.

*

Сонце. Дощі. Сніги. Знову сонце. Спека.

Повільно крокує полем лелека.

Півонії під вікном. Півонії біля ґанку.

У вирві від важкого снаряду грають рибчини й співа жаботиння від самого ранку.

Аж раптом громи, спалахи і небо осипається градом.

Ні-ні! Просто звичайним дощем із градом.

Він лише прибиває траву й оббиває з квіток пелюстки,

а потім знов сонце, жабки, проблиски луски...

І пелюстка пливе по воді... І вітрець гойдає фіранку...

І смієсь швидконога й уквітчана десятирічна панянка.

Вона не знає війни. Вона народилась з цвітіння і співу світанку.

31 травня 2022 

S O S

Світання ніколи, увік не буває печальним!

Розсмійся серед шури-бурі — і зграя бісівська,

що гнала Дніпром із виттям, перегуком і свистом,

до Стікса домчить, розсипаючи громи та блискавки, — 

і троща повторна врятує козацькую чайку!

І день новий буде. Веселий і променистий.

17 травня 2022

...Тогда, когда беременное солнце

катилось на библейский Арарат

в надежде, что дитя его спасётся.

Есть вера. И у нас есть только мы...

Олена Бугорська

Дитя врятується. І Україна теж.

Вже древній Арарат тремтить відлунням 

майбутнього «Збулось!». 

Оголені і юні — 

у нас є тільки ми.

І в нас немає меж.

13 травня 2022

ЙМЕННЯ МОЄ — QIRIM, ДІТИ МОЇ — QIRIMLI

Ймення моє — Qırım. Серце моє — qırımlı.

«Могущіє павтаріть» — 

                                    ті, що моїх ізвели

                                        — за те, що насмілились жить, — 

                                    на чужину, в могили,

втретє із грудей мені рвали його що є сили;

ті, що родини ввели під всиротілий дах

і заявили: «Моє!» — з кров’ю  на хижих руках,

збили чужі подушки по вечері чужим шматком

й дитя сповили в пелюшки, що пахтіли чужим молоком:

«Повітрям тобі — чорний дим, колисковою — ґав’ячий грай,

без серця тепер Кирим, без серця і ти зростай,

щоби не сплохував, як черга прийде тобі, —

накажуть, в серце стріляв, накажуть, чоботом бив,

а схочуть вернуть киримли домівки свої і край,

хоч в иншу країну прийди за ними — й вбивай, вбивай!»

Та в зіницях скажених собак давно оселився страх.

Непохитне в віках — розсипається в прах.

Пес вдавивсь і закляк, підібгавши облізлий хвіст.

День настав — Ayuv Dağ підвівся на повний зріст.

Шириться світом вість попри несамовите виття:

— Сконала старезна смерть! Віднині царює Життя!

Верне моє моїм. Наші часи прийшли.

Ймення моє — Qırım. Діти мої — qırımlı!

9 травня 2022

Другові на його вірші

І сатана тут править бал.

Й бракує лише Брута...

Сергій Кодес (переклад мій)

Иноді думаєш: от би знайшовся Брут.

Иноді: ні, краще, хай дотягне до Гааґи.

Байдуже. Від козаків до героїв Крут

й аж дотепер Україні не бракло наснаги.

Кремль запалає. Дарма, що куриться давно:

зміїщем чорним дими простяглись над москвою

мільйоноглавим, що кожною головою

розум висмоктує, душі цмулить, як вино.

Чорні отруйні дими. Хто рішиться вдихнуть —

враз зманкуртіє та одцурається світу

і віддає кармазини за латану свиту,

й море чуттів за нікчемну безрадність і лють.

Тьми їх і тьми. І чорнота їм вийшла на вид.

Хай же палає, коли воно — чорне вугілля.

Пломенем білим займеться. Бо вже породілля

має прийти ув очищений пломенем світ.

2 травня 2022

Крейсери повнії моска́лів

Наш Кость у морі потопляв,

І «Смерть» і «Слава» всі кричали,

Як вибух голосно лунав.

Синіє море за бульваром,

Таким, що де там той Париж,

І Констянтин бере гітару,

Й цей раз співає голосніш:

Я таки скажу за всю Одесу,

Що завзято в бік русні шмаля:

Всі, хоч Молдаванка, хоч Пересип,

Рівно ненавидять москаля...

Коли із Одеси іздрисне останній москаль,

вона не замовкне, не вмре, не розтане в тумані:

як ріки Вкраїни впливають в одеські лимани,

так мова впливе у життя й опанує умами,

бо в Неньки є дещо таке, як в єврейської Мами, —

той гумор живлющий, що гоїть прадавню печаль.

27 квітня 2022 

Великдень 2022

Летять джавеліни, лунають сирени,

а над абрикосовим цвітом — сніг...

Моя Україно! Твоїм сувереном

одвіку і нині є тільки Пан Біг!

Тобі проясніє чоло твоє синє,

тобі засміються уста золоті,

Пан Біг вбереже твоїх доньку і сина,

що з ворогом б’ються. А хто відлетить —

поглянь лиш у небо, моя Україно:

їх горне з любов’ю в обійми Пан Біг.

Повернуть до тебе опісля спочину,

як випаде знов абрикосовий сніг...

17 квітня 2022 

Молитва

Сині трикутники ночі між паперових смуг —

схоже на вітражі.

Приголов’я ліжка, а вище за нього — фанери пруг.

Господи, поможи!

Не за себе прошу, звісно, Господи, що ти, ні,

навіть не за родину,

лиш за Неї, за цілий світ посталу в борні, —

за Україну!

Всі ми знаєм: Вона в Твоїм серці, на ногах в Тебе берці,

«За солов’їну!» —

шепочеш, стріляючи, а між ворогом і Твоїм серцем —

звичайна пластина;

шостий клас віддав побратимові, в Тебе третій,

геть не надійний.

Як уцілієш, Господи, в вихорах смерти,

коли тут Ти — людина?

Візьми тіла наші, Господи, ноги, руки, легені,

адже їх міліони!

І най вийдуть на ґерць незліченні

Тебе батальйони.

Най Твоїм стане кожен наш порух і подих

віднині.

Честь високу здобути в бою Твою Перемогу

даруй Україні!

2 квітня 2022

Хочеться віршів, а не пишуться. Україну й увесь світ підхопила й несе така потужна і велична хвиля, що ані Сили її, ані заміру Того, хто її пустив, не осягнути; і я лиш віддаюся їй усім єством із непохитною вірою в душі.

Але ж хочеться віршів. 🙂 І до того ж у мене сьогодні чудовий день — знайшлася живою прекрасна людина, справжня донька України і мій хороший друг, яка зникла була в Бородянці понад два тижні тому. А ще — я не люблю ані патетики, ані тужних голосінь, і не вірю у смерть, а лише у народження й відродження Життя. А тому:

Пливло кача по Тисині у Чорнеє море,

не згинуло, росло собі ворогам на горе,

загрібало, било крильми, що не день, то дужче,

впливло в море...  і як копне: до самої суші

полетіла бляшаночка, котком покотилась —

й те, куди її послали, нею і накрилось!

Річка Тиса бере початок біля нашого найвисокогірнішого міста, Рахова, протікає по кількох країнах Європи, впадає в Дунай і з його водами вертається в Україну та вливається у Чорне море неподалік славнозвісного острова Зміїний.

21 березня 2022 

Мой капитан, поставим на фортуну?

Олена Бугорська

Фортуна — конячка справна,

та двох вона не вивозить,

отже, мій капітане,

підем волами і возом,

впряжемось і ми з тобою,

вантаж бо у нас безцінний:

з неволі, під гуркіт бою,

веземо свою країну!

15 лютого 2022 

Оленці

Знаєш, про що я думаю?

Ось би ти навчилася своєї мови!..

Ні — ось би ти згадала свою мову...

Ні — ось би ти випустила свою мову:

з червоних кров’яних тілець, що бігли, сміючись і перемовляючись, твоїми судинами століття за століттям, і нема їм упину,

з мізинчиків на ступнях, що витанцьовували гопака у червоних сап’янцях із дзвінкими закаблуками, аж гай гудів,

з білих литок, зі смаглих литок, з веселих литок, що реготалися колись під плахтою, міцні і невтомні,

з лона, що століттями тамувало усі звуки окрім солов’їного співу, аби діти не знали іншої мови, а лиш солов’їну,

з легень, які вдихали і видихали співи, вдихали і видихали співи,

з колін, які вклякали лише перед дитиною і Богом, а ще перед тими, хто не вмирає,

з долонь, які зжинали золото і в’язали його у снопи під сяйною блакиттю і занурювалися у сліпучі гори золота, і випікали з нього жовто-гарячі хлібини мов сонця,

і з усього тіла, що не раз і не два спливало червоною кров’ю у чорну землю, і сходило жалобною червоною квіткою, тріпотливою червоною квіткою над чорною землею, і небо також вичервонювалось, і спадала на чорне рілля чорна ніч,

            але потім знову світало, завжди знову світало,

                        і золото мішалося з блакиттю — і земля зеленіла,

                                    і блакитне мішалося з червоним у бузкових весняних надвечір’ях,

                                               і червоне мішалося із золотим, народжуючи оранжевий колір радости,

і з твоїх очей, що із віку у вік вбирали цю веселку, цю благословенну веселку сонця і неба і жит і клечання і запашних бузкових вечорів...

і з вуст, що шепотіли, мовили, виспівували, викрикували найпрекрасніші у світі слова... 

Випускай же її швидше, уже тепер, не гаячись!

Поки ти — сама юнь, сама свіжість, саме здивування від життя...

Поки кохання струмує у тобі і виливається плюскотінням віршів, і вагітне коханнями море ділиться з тобою своїм неспокоєм, і сивий негр, що сидить коло дверей свого будинку на залитій сонцем вулиці, захоплено споглядає, як ти танцюєш румбу не згірш від тієї дівчини з Гуантанамо, і киває в такт головою, бо йому уже несила затанцювати перед тобою, вимахуючи білою хустиною, а самій тобі і не потрібна хустина, затим що біляве волосся тріпочеться у вітрі, вирисовуючи кардіограму запального ритму...

Поки ти товаришуєш із заброди-головами місяцями, безпородними псами й воронами і кохання гусне тобі на губах краплиною інжирного меду, а ночами цікавий місячний промінчик приміряє коло стіни твої капці...

Уже тепер!

Я так хочу почути, як ти співаєш....

2 листопада 2020