Вісенте Алейксандре. Для кого я пишу

Для кого я пишу

I

Для кого я пишу? — питали мене критики, журналісти і просто цікаві.

Не для цього статечного сеньйора в піджаку, не для його сердитих вус і навіть не для його вказівного пальця, що свариться на сумні хвилі музики.

І також не для он того екіпажу чи схованої у ньому сеньйори (чий лорнет виблискує за склом холодним променем).

Я пишу, мабуть, для тих, хто мене не читає. Для цієї жінки, що біжить вулицею так, ніби має відчинити двері світанню.

Чи для цього старого, який дрімає на лаві посеред маленької площі, поки навзахіднє сонце торкається його з любов’ю, оповиває і розчиняє у своєму промінні.

Для усіх, хто мене не читає, кому немає до мене діла, а все ж є до мене діло (хоч вони про мене навіть не знають).

Для цієї дівчинки, що, проходячи повз, не зводить з мене очей, моєї випадкової товаришки по цьому життю.

І для цієї старенької, яка бачила життя, сидячи біля своїх дверей, і породила стільки життів, а також для її втомлених рук.

Пишу для закоханого: того, що пройшов із безнадією в очах; того, якого почули; того, що проминув мене, не кинувши погляду; і того, що впав замертво, коли запитав і його не почули.

Пишу для усіх. А над усе для тих, хто мене не читає. Для кожного окремо і для загалу. І для грудей, і для вуст, і для вух, у яких, хоч вони мене ніколи не чули,

звучать мої слова.

II

Але також пишу для убивці. Для того, хто із заплющеними очима обагрив свої груди кров’ю і скоштував смерти, і живився нею, і втратив людську подобу.

Для того, хто став диба від обурення і обрушився на світ.

І для мертвих жінок, і для мертвих дітей, і для чоловіків в агонії.

І для того, хто тихо відкрив газ, і його внутрішнє місто розсипалось на порох, і світання зустріла лише гора трупів.

І для невинного дівчати з його посмішкою, його серцем, його монеткою на ланцюжку, коли ватага грабіжників пройшла стороною.

І для ватаги грабіжників, яку, у її відчайдушній гонитві, ось-ось поглинуть води.

І для цих вод, для цього безкрайого моря.

О ні, не безкрайого. Для моря з берегами, з його майже людськими межами, такого, мов живі груди.

(Хлопчик уже входить до нього, і плюскається у воді, і море, серце моря, пульсує у цьому плюскоті.)

І для останнього погляду, для остаточного Останнього Погляду, у глибині якого хтось спить.

Усі сплять. Вбивця і жертва несправедливости, і регулювальник, і новонароджений, і покійник, і м’який, і жилавий, і жорсткий, мов бик.

Для того, хто загрожує, і того, кому загрожують, для доброго і сумного, для голосу без матерії

і для усієї матерії світу.

Для тебе, людино без визначення, яка мимохіть читає ці рядки.

Для тебе, і усього, що є в тобі живого,

я пишу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Алейксандре. Життя

Життя

Паперовий птах у моїх грудях

каже, що час поцілунків іще не настав;

жити, жити, потріскує невидиме сонце,

цілунки чи птахи, увечері, чи скоро, чи ніколи.

Щоб померти, досить і гуркоту,

гуркоту іншого серця, коли замовкаєш,

чи цього далекого притулку жіночих колін,

що є на землі золотим кораблем для рудого волосся.

Зболене чоло, золоті скроні, сонце, яке ось-ось зайде;

тут, у затінку, я марю рікою,

щойно народженими очеретами із зеленою кров’ю,

марю, притулившися до твого тепла чи життя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Алейксандре. Дощ

Дощ

Талія — то не роза.

Не птах. Не пір’їна.

Талія — то є дощ,

делікатність, зідхання,

що тобі віддається

єством своїм цілим.

Обійми її, смертний.

Стисни міцно, міцніше!

Дощ такий, як тростина,

що хвилюєсь од вітру:

о! нарешті ти, смертний,

покохав її пристрасно!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Алейксандре. Кобра

Кобра

Кобра уся — очі,

неясний силует у глибині вечора (долі, тінь),

неясний силует у сухім листі,

оточена раптово завмерлими серцями.

Пульсуючими годинниками

птахи у безмовних кронах, із пониклими шиями,

цілунки кохання, долі, до кобри,

чия шкіра шовкова, чи холодна, чи стерильна.

Кобра на склі,

скрегоче прохолодною навахою, що розтинає непорочність,

ранковий плід,

чий оксамит іще має у повітрі у формі птаха.

Із зіницями-лагунами,

із голими, як листя, очима-надіями,

кобра тече плотолюбно, споглядаючи своє инше небо.

І світ тече повз неї, знову і знову,

низка тіл чи згустків крови, які торкаються один одного,

тоді як шкіра злетіла орлом,

що затуляє сонце. О кобра, владарко, кохай!

Кохай силуети, чи кораблі, чи стогони,

кохай усе повільно, тіло-до-тіла,

серед морозних м’язів чи грудей,

подібних на стиснуті крижини.

Губи, зуби чи квіти, сніги без кінця і краю;

земля внизу вигинається у конвульсіях.

Кохай же вглибині, кров’ю, у якій сяє

досконалий карбункул.

                                               Світ трепече.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)