Сесар Вальєхо. Страус

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Страус
 
Меланхоліє, досить, виймай свій дзьоб солодкий;
в моїх світних пшеницях — постування не годуй.
Як спрагло, меланхоліє, п’ють твої кинджали
ту кров, яку висмоктує п‘явка моя — лазур!
 
Не нищ манни жіночої, яка зійшла на мене;

я хочу, щоб роджений із неї хрест тут був
назавтра, як не стане мені на кого глянути
й труна своє велике О виставить на глум.
 
Серце моє — посудина, зрошена гіркотою;
всередині пасуться інші старі птахи…
Меланхоліє, годі життя моє висушувати
й губу свою жіночу нарешті оголи!..

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітка
 
У клясичний еспанській поезії слово labio (буквально: губа) може означати губи, уста. Однак у Вальєхо цей образ — радше протитавлення цій ніжній романтичній клясиці, його різка, виклична, анатомічна образність відкидає можливість такого, наприклад, перекладу, який ніби (але тільки ніби, бо тоді це вже був би не Вальєхо, досить лише глянути, як він повівся тут з визначальним для всього латиноамериканського модернізму піднесеним образом лазуру) проситься як логічна кульмінація цього тексту:
 
й уста свої жіночі яви!..
 
Так, гадаю, що коли автор і має на увазі саме це, то у більш драматичному, земному, навіть сексуалізованому ключі, і, можливо, ця фраза має одночасно і протилежний сенс: автор бачить у меланхолії образ жінки-згубниці — цей образ не раз з’являтиметься в книжці, бо Вальєхо, як видно із його творів, бачить у жіночому началі одночасно і спасіння, материнство, чистоту, і те, що пробуджує земні пристрасті, сковує і приносить страждання. Тож навряд і цей рядок можна прочитати однозначно.

Цією поезією Вальєхо символічно завершує розділ «Горішні химери», перший і найбільш похмурий та драматичний розділ своєї першої збірки. У ньому Вальєхо різко і шокуюче зтоплює похмурі образи трагедійніості людського життя з християнскими образами жертовності і хресних мук, ніби одразу занурючи читача у глибини болю, щоб потім підняти звідти до чогось вищого, хоча не менш земного. Поезія «Страус» — передостання в розділі, однак остання, «Під тополями», уже має зовсім иншу тональність і є ніби перехідною до тематики і настрою решти поезій збірки.

De «Los heraldos negros» (1918):

— «Plafones agiles»

Avestruz
 
Melancolía, saca tu dulce pico ya;
no cebes tus ayunos en mis trigos de luz.
Melancolía, basta! Cuál beben tus puñales
la sangre que extrajera mi sanguijuela azul!
 
No acabes el maná de mujer que ha bajado;
yo quiero que de él nazca mañana alguna cruz,
mañana que no tenga yo a quién volver los ojos,
cuando abra su gran O de burla el ataúd.
 
Mi corazón es tiesto regado de amargura;
hay otros viejos pájaros que pastan dentro de él…
Melancolía, deja de secarme la vida,
y desnuda tu labio de mujer…!


 
Послухати в оригіналі:
https://www.youtube.com/watch?v=h5UFPOlzPt4
https://www.youtube.com/watch?v=OSXgI5qlXik
 
співане рок-виконання:
https://www.youtube.com/watch?v=q2uvpDutwgs