Сесар Вальєхо. Бувають дні, коли мене охоплює...

Зі збірки «Людські вірші» (1931–1937)

Бувають дні, коли мене охоплює...

Бувають дні, коли мене охоплює таке щедре і таке делікатне

прагнення любити, цілувати ніжність ув обидва її лики

і звідкись іздалека, нагальна і невідпорна,

з’являється жага полюбити, будь-що-будь і щосили,

того, хто мене ненавидить, хто шматує аркуш хлоп’яти,

ту, яка плаче, бо плакав він,

і короля виноробів, і невільника вод,

і того, хто ховає свій гнів,

і того, хто пітніє, хто проходить повз мене, хто витрушує себе просто мені у душу.

І від цього моя рука тягнеться пригладити

волосся тому, хто до мене говорить, пожалувати по голові солдата,

поправити великому його сяйво, а мізерному — його значущість.

Я ладен особисто

випрасувати хустинку нездатному плакати,

а коли я сумний чи мені болить моє щастя,

я прагну оточити турботою дітлахів і геніїв.

Мені хочеться допомогти доброму стати трішечки злішим

і кортить всістися праворуч від шульги та прислужитися німому

усім, чим тільки зможу, а також я несамовито бажаю

омити ноги кульгавому

і приспати одноокого ближнього.

О, ця любов, ця жага, така особиста й усесвітня,

людська й релігійна, така давня!

Вона сягає мого волосся,

підіймаючись від споду, від Адамового паху,

і, надходячи здалека, породжує бажання  цілувати

у шалик співака

і страдника у його розжарену пательню,

глухого у безсмисне гуготіння у його черепі,

а того, хто вклав у мої груди дещо мною забуте,

у його Данте, у його Чапліна, у плечі.

І я сповняюся бажанням, зрештою,

перебуваючи на упивній межі нестяму

чи коли серце вже не вміщується мені у грудях, о, я волів би тоді

допомогти розреготатися усміхненому,

посадовити пташеня на оголений завийок лиходієві,

лікувати хворих, розлючуючи їх,

купити щось у крамаря,

допомогти убити убивці —  жахлива річ! —

і хотів би я був стати добрим до самого себе

в усьому.

6 листопада 1937 р.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Пальто, капелюх, рукавиці

Зі збірки «Людські вірші» (1931–1937)

Пальто, капелюх, рукавиці

В маленькому кафе навпроти «Комеді

Франсез» є закуток, де все мені знайоме:

старий зручний стілець і невеличкий столик,

під ним від черевиків моїх незрушний пил.

У гумових губах моїх ледь-ледь димить

цигарка, її дим розходиться надвоє

в легенях у кафе, що вкрилися сугою

печалі і нудьги одноманітних днів.

Важливо, щоб вростала ця осінь в попередні,

щоб вибухала в брості і кублилася в зелені,

з’являлася, як хмари, як зморшки коло віч.

Важливо, щоб в повітрі запахло божевіллям:

«Погляньте — сніг гарячий і черепахи бистрі,

коли — негайним стало і як — видима річ!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Чорний камінь на білому камені

Зі збірки «Людські вірші» (1931–1937)

Чорний камінь на білому камені

Я помру у Парижі під час потужної зливи,

у день, про який уже зберігаю спомин.

Я помру у Парижі — й уникнути того не годен —

такого ж осіннього четверга, як і сьогодні.

Так, це буде четвер, бо і сьогодні, в четвер,

коли я пишу ці прозові рядки,

мої рамена уже так звично оголені

і, по всіх дорогах моїх, я знов, як ніколи, самотній.

Сесар Вальєхо помер, його били усі,

хоча він нікому не заподіяв зла;

його гамселили палицями зі злобою

і батогами шмагали, а свідками тому

усі четвергові дні, його раменні кістки,

а також самотність, і дощ, і дороги...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Вальєхо дійсно помер у Парижі, від голодного виснаження і невідомої хвороби, у віці 46 років, у п’ятницю 15 квітня 1938 року. Того дня сіявся дрібний дощ.

Нижче я навожу свій альтернативний переклад цієї поезії та деякі міркування щодо неї, а потім — традиційно — оригінал, переклади інших авторів та посилання на аудіозаписи її прочитання в оригіналі.