Ернестіна де Чампурсін. Самотність

Самотність
 
Всі ідуть, всі щось знають...
я не знаю нічого.
 
Я немов нетутешня
і до всього стороння,
 
для чогось збираю відстані,
а дійсність мені мов сон.
 
Якою є тінь її гілки —
кожній птасі відомо,
 
кожен слід пам’ятає
торкання стопи до пороху.
 
Не бува ясминів без муру,

ані стежини без кроків...

 
Тільки я опинилась
в леготі заборотана!
 
Тільки я загубилась,
захопившись безкрилим льотом,
 
і гайнула у небо
заселяти плачущі самотності.
 
Тільки я не дісталась,
куди дістається кожен,
 
бо колисала зірку,
ніколи ніким не ціловану.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ернестіна де Чампурсін. Голос вітру

Голос вітру

Шукай мене в собі. Стріла життя

мого свій напрямок встромила тобі в груди

й від ока пильного стількох моїх маршрутів

втекла і прихисток знайшла в твоїх руках.

Позбав мене густої, мов смола,

жаги, що дух мій втримувала в пустці.

Ти зміг мені відвагу повернути,

долонею діткнувшися чола.

І я у твоїх жилах вируватиму

блаженством майже мертвого мовчання,

відродженням — в тобі — моїх чуттів.

Між губ твоїх печаль моя зникає

і гострий цей неспокій, що пульсацією

заледве мені скроню не пробив.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ернестіна де Чампурсін. Коли прийде ніч

Коли прийде ніч

Щойно настане ніч,

я хочу тобі це сказати;

хочу це прокричати

голосно, на весь світ.

Є такі речі,

що самі розбивають мовчанку,

і радісні таємниці,

що найміцніші розірвуть пута.

Щойно настане ніч,

я хочу це проспівати,

аби усі дізналися

і заходилися мене розпитувати.

Дивовижне мовчання,

яке нині у мені квітне

ніби захованим садом

у ясноті моєї душі.

Щойно настане ніч,

я уже буду готова,

готова усе віддати.

Яка насолода здатися

у тотальній пожертві,

в усвідомленні крику,

що викраде наші рани!

А коли прийде ніч

відродження цілосвітнього,

я скажу: «Ось іду я, Господе»,

я скажу... не скажу нічого...

бо це станеться вже по тому,

як вичерпається мій спів,

можливо, минуть віки,

як запечатано буде уста.

Та до приходу такої ночі

дозволь мені це сказати...

Дозволь дарувати іншим

надпорив, яким мене розкрив ти.

Кохання, воно так глибоко,

і стільки на нього чекають.

Щойно настане ніч,

я хочу це проспівати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ернестіна де Чампурсін. Час моря

Зі збірки «Перший екзил»

Час моря

Море належить мені,

я пропускаю його

цілком межи спраглі долоні.

Пещу його, дарую

йому простосердий погляд,

той давній, іще не забруднений

ані страхом, ні смертю.

Чисте море стікає

крізь мої пальці надією,

бо у нього ще є

вітрила, наповнені бризом.

Воно — море усіх морів,

споглядаю у його піні

моря минулих часів:

мою першу зустріч із пляжами

і одне з тих читань

пожадливих та незручних

у затінку під тамариндом.

І те, інше, у тропіках,

там, де немає слідів туристів,

із подарованим пальмою

ніжним кокосовим м’якушем.

Я хочу тут стерти із пам’яті

те, що сталося уночі.

Море у цьому не винне.

Воно лагідне, моє, чисте,

воно —  гончак, який лиже

стопи мої сумирно.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)