Педро Салінас. Твоя форма кохання...

Твоя форма кохання...
 
Твоя форма кохання —
дозволяти себе кохати.
Твоє так, із яким здаєшся мені, —
мовчання. Твої цілунки —
пропонувати губи,
аби я цілував їх.
Ні слова твої, ні обійми
не скажуть, що ти існувала,
що кохала мене. Ніколи.
Про це кажуть мені білі аркуші,
телефони, мапи, прикмети;
ти — ні.
Й я тебе обіймаю,
без запитань, боючись,
раптом виявиться неправдою,
що ти є і мене кохаєш.
І я тебе обіймаю,
не дивлячись, не торкаючись.
Аби тільки не виявити,
запитуючи і пестячи,
цю неосяжну самотність —
із нас двох лише я кохаю.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Ніколи не те саме

Ніколи не те саме

Але ж бо того, що я ізнову бачу нині,

я ще ніколи, ніколи не бачив.

Кажуть, воно — те саме,

те, що і вчора, те, що і завжди;

це небо, і вітрина,

і поштова скринька,

і човен на річці.

Нісенітниця! Адже я знаю,

що усе це померло восени,

коли я звідси поїхав.

І що це нинішнє

— неможлива тотожність

нового із іншим новим —

є іншою річчю, іншою землею,

що розквітли позавчора,

нові, ніжні, щойно народжені

і такі подібні до тих,

що усі мені кажуть:

«Поглянь, ти жив тут, тут».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Відповідь світлові

Зі збірки «Легенда і символ» (1931)

Відповідь світлові

«Так, так, — промовив хлопчик, — так».

Але його ніхто не запитав!

Що ти пропонувала йому, ноче,

що ти, безмовносте, йому давала,

на що він міг промовити уголос

це своє «так», що це  було за «так»?

Ніхто нічого не пропонував.
Великий світ, без руху, без питань,

із чорними порожніми руками

— непрозірна досвітку царина —

німує навкруги. Немов удари

бажання, пролунали серед тиші

ці дзвінкі «так»! І розтрощили ночі

останні заперечення.

                                     Так, так!

Усьому так! Усьому... і нічому.

Так — просто так. Ні нащо. Ні на що.

А там за горизонтами безгучно

— ніхто його не чув, одним-єдине, —

окривши до пори своє світання,

ніжно-рожеве в леготі й тумані

ішло щойно народжене питання,

йшов ранок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Шукаю, знаходжу

Зі збірки «Певна випадковість» (1924–1928)

Шукаю, знаходжу

Мої очі розплющені.

Не бачу тебе,

ти в тумані.

Туман:

він не розсіюється поглядом,

не відслоняється рукою,

не знищується моїм бажанням.

Туман.

Погляд — навіщо? —

і прагнення марне.

Мої очі заплющені.

Не бачу тебе, проте відчуваю,

тримаю тебе. Моя.

Ти є, і я поруч тебе:

ти в тумані.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Море оддалеки

Зі збірки «Легенда і знак» (1931)

Море оддалеки

Якщо це не море, тоді це — його образ,

його перекинутий відбиток у небі.

Якщо це не море, тоді це — його голос,

ледь чутний,

що пройняв неосяжний світ

і лунає з повітря, мов з гучномовця.

Якщо це не море, тоді це — його наймення

у мові без губ,

без народу,

у якій немає інших слів окрім цього:

море.

Якщо це не море, тоді це — його ідея вогню,

незглибима і чиста,

і я,

палаючий,

захлинаюся у ній.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Мушля

Мушля

Сяйна, лискуча, рожева,

така ніжна на дотик,

наче дівоча ланита!

Напівотворена, опукло-випукла,

її звивана оселя

манить і вбирає мій погляд.

Лазур, ружа, мальва і зелень

така повна відсутність світла,

така переливчаста райдужність,

вечори, небеса, хмари, сонця,

прозорі світання і сутінь

увічнені у ній для мене.

У її емалевому овалі,

у вишуканій геометричній досконалості

тонких делікатних ліній

утілено графічний розв’язок,

безпомилковий розв‘язок задачі,

сформульованої морською незглибимістю.

Та її марна краса — непожиточна.

Її беруть, роздивляються... і відкидають.

Оголена, самотня, прекрасна венера,

луна міту, дівичої плоті, богині:

її досконалість без коханого

унесмертельнюється на піску.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Що є птахи?

Що є птахи?

Птах?.. Птахи?..

Чи існує у світі лише один птах,

який змахує тисячами крил

і співає незліченними трелями,

одвіку самотній?

Чи є небо і земля — свічадами?

Чи є повітря віддзеркаленням повітря,

чи відтворює єдиний величезний птах

свою самотність у тисячах подоб?

(І чи тому

ми називаємо його птахами?)

А може, птаха узагалі не існує?

І птахи

є лише безмірною фатальною множинністю —

наче море:

незліченною зграєю,

безмежним хвилюванням,

де погляд шукає і прагне душа

вирізнити істину єдиного птаха,

своєї безкінечної сутности,

своєї єдиної краси?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)