Сесар Вальєхо. Чорний камінь на білому камені

Чорний камінь на білому камені

Я помру у Парижі під час потужної зливи,

у день, про який уже зберігаю спомин.

Я помру у Парижі — й уникнути того не годен —

такого ж осіннього четверга, як і сьогодні.

Так, це буде четвер, бо і сьогодні, в четвер,

коли я пишу ці прозові рядки,

мої рамена уже так звично оголені

і, по всіх дорогах моїх, я знов, як ніколи, самотній.

Сесар Вальєхо помер, його били усі,

хоча він нікому не заподіяв зла;

його гамселили палицями зі злобою

і батогами шмагали, а свідками тому

усі четвергові дні, його раменні кістки,

а також самотність, і дощ, і дороги...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Вальєхо дійсно помер у Парижі, від голодного виснаження і невідомої хвороби, у віці 46 років, у п’ятницю 15 квітня 1938 року. Того дня сіявся дрібний дощ.

Нижче я навожу свій альтернативний переклад цієї поезії та деякі міркування щодо неї, а потім — традиційно — оригінал, переклади інших авторів та посилання на аудіозаписи її прочитання в оригіналі.

Чорний камінь на білому камені

Помру в Парижі, як займеться злива,

буде четвер осінній — як і нині.

Помру в Парижі, й не біжу від долі:

той день уже давно зі мною.

Так, у четвер, як нині, бо сьогодні,

коли мов прозою ці вірші нижуться,

беззахисність рамен й моя самітність

нестерпно гострі — по усьому пройденому.

Сесар Вальєхо мертвий. Його били
усі, хоч не чинив нікому кривди;
батіг чи палиця — аби гамселилити,

та що є сили; самовидці того —
дні четвергові та кістки раменні,
а ще самотність, хлюща і дороги....

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перший з двох наведених вище моїх перекладів за розміром і римовим малюнком зовсім не є точним відтворенням оригіналу, а проте в дечому значно ближчий до нього, аніж другий, і аніж іще кілька, що я їх склала, ніби гарно заримованих, а проте — якихось пустих і від оригіналу, попри достатню текстову точність, безкінечно далеких. Чому?

У другій строфі Вальєхо не дарма каже, що пише ці рядки прозою (proso
estos versos). Послухайте професіональне акторське прочитання оригіналу цієї поезії, її звучання не зовсім сонетне, воно десь посередині між сонетом та верлібром, рядки здаються довшими, ніж визначено загальною формою поезії, і ніби мають різну довжину.

Таке явище є характерним для іспаномовної поезії в цілому: навіть коли твір має фіксований розмір (коли він силабічний чи навіть силабо-тонічний), а не верлібровий, у ньому багато відступів від його загальної форми: окремі віршовані рядки вибиваються з ритму, вкорочуються чи подовжуються. Так само типовими є і відходження від римового малюнку, притаманного класичним сонетним формам. Те й інше надає поезіям особливої краси, ніби робить їх живішими і людянішими — так асиметрія форми і дрібні ґанджі роблять квітку живою на відміну від бездоганних, але мертвих квітів у фрактальних візерунках.

У цій поезії «верлібровий» ефект підсилюється тим, що замість однієї з типових сонетних схем на кшталт АБАБ — АБАБ — ВВД — ЕЕД автор використав схему ААББ —БААБ — ВВД — ЕДЕ. Як бачите, вона нерегулярна: схеми першої та другої строф різняться, як і схеми третьої та четвертої, і через це римове очікування не справджується й рима ніби губиться — здається, що поезія лише частково римована, а частково — верліброва.

(Власне, існує погляд, на якому зокрема стоїть у своїй поезієзнавчій трилогії Ігор Качуровський, згідно з яким сонет є однією-єдиною складною строфою, але я задля зручности посилання називатиму строфою кожну з чотирьох його частин.)

А ще у цій поезії речення та їхні логічні частини розриваються між віршованими рядками у межах строфи і навіть є один такий розрив між двома останніми строфами (так званий строфічний перехват, або енжабеман) — усе це також призводить до того, що при читанні поділ на рядки і строфи розмивається і поезія здається прозовою.

У першому своєму перекладі я відтворюю цю нерегулярність, цей неквапний розмовний ритм поезії та її «прозовість», коли рима і ритміка сприймаються як якась невловима присутність — не визначиш одразу, є вони чи їх нема. А трохи збільшений порівняно з оригінальним розмір дає змогу точніше відтворити текст оригіналу. І — головне для мене — загальний настрій цього перекладу, його інтонація здаються мені дуже близькими до настрою та інтонації оригіналу.

Натомість другий переклад більш віршований, «більш сонетний», а його римова схема повторює схему оригіналу. Але з того, що є для цієї поезії є головним, дещо мені здається втраченим.


До речі, слова поета про прозовість цієї поезії решта фахових перекладачів, чиї роботи наведено нижче у цьому моєму дописі (два українських і два російських переклади), не відтворили у своїх перекладах, хоча Дмитро Павличко переклав поезію білим віршем: із фіксованим розміром, але без рими. І це, на мій погляд, непогана ідея, бо і мені оригінал, через нерегулярність його рими, спочатку здався узагалі неримованим. Мабуть, так було і з Павличком і таким чином він передав це враження.

Окремо хочу сказати кілька слів про другий рядок другої строфи оригіналу:

los húmeros me he puesto a la mala

Буквально він перекладається як:

я відкрив (зробив вразливими) свої раменні кістки для чогось недоброго (ворожості, побиття, грубощів, насилля, віроломства)

Виразу poner a la mala, який лежить у їхній основі, немає у словниках, і довелося провести деякі дослідження, щоб його зрозуміти.

А слова ці дуже важливі, бо, разом зі словами «самотність» і «дорога», пов’язують першу пару строф сонета із його заключними строфами. Поет говорить, — як я це розумію, — що його творчість несумісна із «товстошкірістю», вона робить його дуже вразливим, і жорстокість світу сприймається ним як удари, які дістають аж до кісток. Саме тому свідками цієї жорстокості, яка зрештою вб’є поета, і стають — в останній строфі — його раменні кістки.

І на останок: аби краще зрозуміти цю поезію, варто дізнатись дещо про її автора, і тут у пригоді стане ось ця невеличка стаття.

Piedra negra sobre una piedra blanca

Me moriré en París con aguacero,

un día del cual tengo ya el recuerdo.

Me moriré en París — y no me corro —

tal vez un jueves, como es hoy, de otoño.

Jueves será, porque hoy, jueves, que proso

estos versos, los húmeros me he puesto

a la mala y, jamás como hoy, me he vuelto,

con todo mi camino, a verme solo.

César Vallejo ha muerto, le pegaban

todos sin que él les haga nada;

le daban duro con un palo y duro

también con una soga; son testigos

los días jueves y los huesos húmeros,

la soledad, la lluvia, los caminos...

Чорний камінь на білому камені

Помру в Парижі днини дощової,

я вже той день у спогадах ношу,

помру в Парижі, буде це в четвер,

десь восени, коли прив’яне світло.

Буде четвер, як нині, бо сьогодні

ці вірші вимовляю, я ослаб;

щоб глянути на себе, як тепер,

з дороги я ніколи не вертався.

Сесар Вальєхо вмер; всі його били,

хоч він нічого їм не завинив,

твердими палицями й мотузками

тлумили і сікли його — є свідки:

дні-четверги, хвороби, і дощі,

самотнощі, і смутки, і дороги…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Дмитра Павличка)

Чорний камінь

на білому камені

В Парижі я помру під шум дощу

у день, який у пам’яті ношу.

В Парижі я помру, і неодмінно

це станеться в якийсь четвер осінній.

Так, певно, у четвер — такий, як нині,

коли цей вірш пишу я і тужу,

що вже останню перейшов межу,

а бачу знов себе насамотині.

Сесар Вальєхо вмер. Зазнав наруги

він од усіх, а сам — не скривдив мухи.

Його нещадно лупцювали трості

і батоги шмагали. Свідки цього

такі-от четверги, промоклі кості,

осінній дощ, самотність і дороги.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Сергія Борщевського з видання

                                                 «Збірка поетів Іспанії та Латинської Америки», 2006)

Черный камень на белом камне

Я умру под парижским дождем

в день, наверно, припомненный мною.

Я умру — и вот так же, ручьем,

весь четверг будет лить за стеною.

Как сегодня, в четверг, — когда ноют

кости рук и в оконный проем

мне в последнем сиротстве моем

виден путь, где я шел стороною.

Умер Сесар Вальехо. До гроба

били все его, били со злобой,

а ведь он им не сделал вреда,

и свидетели — нищие крохи,

кости рук, четвергов череда,

одиночество, дождь и дороги...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Анатолия Гелескула)

Черный камень на белом камне

Умру в Париже, в дождь, — под тем дождем
я был уже. И вспомнил вновь о нем.
Умру в Париже — одинокий пленник —
в один из долгих четвергов осенних.

Умру в четверг. Пишу стихотворенье
в четверг. И ливень хлещет за окном,
и плечи выпрямляются с трудом,
и обернулось одиночество мученьем.

Вальехо мертв. Любой его терзал,
хоть никому он зла не причинял.
И защититься было ему нечем.

Но били палки и свистели плети.
Свидетели тому — больные плечи,
дождь, одиночество, четверг и строки эти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Виктора Андреева)

Послухати в оригіналі:

читає мексиканський актор Claudio Obregón
прочитання на радіо Radio Nacional Córdoba

ще одне прочитання

співане виконання

Ця поезія така відома, що на ютюбі є безліч її інтерпретацій.