Поезія 14
Єдине твоє заняття — грати зі світлом усесвіту.
Ти приходиш до мене щодня — то у воді, то у квітці.
Але ти — значно більше, аніж ця біла голівка,
це тендітне суцвіття, яке я беру у долоні.
З того часу, як я покохав тебе, ти ні на кого не схожа.
Дозволь мені покласти тебе отут, в оточені жовтих гірлянд.
Скажи, хто пише ім’я твоє димчастими літерами поміж південними
зорями?
Я усе намагаюся пригадати, якою ти була, коли тебе ще не існувало.
Вітер раптом зревів і з усієї сили вдарився у зачинену шибку.
А небо стало мов невід, повний тінистих рибин.
Усі вітри світу позліталися сюди, аби вибухнути буревієм.
Знімається злива.
Швидкими зграйками тікають від неї птахи.
Вітер. Вітер.
Я вмію битися лише проти чоловічої сили.
Буря кружить темне листя
і відв’язує човни, що їх перед ніччю було припнуто до неба.
Ти тут. О, ти не тікаєш.
Ти відповідатимеш мені до останнього крику.
Зібгайся коло мене клубочком, якщо тобі страшно.
...І усе ж одного разу тінь відчуження перебігла твоїми очима.
Ось і тепер, навіть тепер, моя маленька, ти приносиш мені жимолость
і долоні і перса твої віддаються пахощами.
І поки сумний вітер мчить, забиваючи метеликів,
я кохаю тебе і моя нестямна радість впивається у твої сливові
уста.
Як боляче було тобі до мене звикати,
до моєї самотньої і дикої душі, до мого імені, якого усі цураються.
Але ми стільки разів бачили палаюче світило, що цілувало
наші очі,
і смеркання, які розгорталися віялами над нашими головами.
Мої слова проливаються на тебе пестливим дощем.
Я так давно покохав твоє тіло із сонячного перломутру.
Я навіть переконаний, що ти — господиня усесвіту.
Я приніс тобі з гір радісний квіт копіуе,
а з лісу — темний фундук і поцілунки в кошелику.
Я хочу робити з тобою
що робить весна із черешнями.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
De «Veinte poemas
de amor y una canción desesperada»
Poema 14
Juegas
todos los días con la luz del universo.
Sutil
visitadora, llegas en la flor y en el agua.
Eres
más que esta blanca cabecita que aprieto
como un
racimo entre mis manos cada día.
A nadie
te pareces desde que yo te amo.
Déjame
tenderte entre guirnaldas amarillas.
¿Quién
escribe tu nombre con letras de humo entre las estrellas del sur?
Ah
déjame recordarte como eras entonces cuando aún no existías.
De
pronto el viento aúlla y golpea mi ventana cerrada.
El
cielo es una red cuajada de peces sombríos.
Aquí
vienen a dar todos los vientos, todos.
Se
desviste la lluvia.
Pasan
huyendo los pájaros.
El
viento. El viento.
Yo solo
puedo luchar contra la fuerza de los hombres.
El
temporal arremolina hojas oscuras
y
suelta todas las barcas que anoche amarraron al cielo.
Tú
estás aquí. Ah tú no huyes.
Tú me
responderás hasta el último grito.
Ovíllate
a mi lado como si tuvieras miedo.
Sin embargo
alguna vez corrió una sombra extraña por tus ojos.
Ahora,
ahora también, pequeña, me traes madreselvas,
y
tienes hasta los senos perfumados.
Mientras
el viento triste galopa matando mariposas
yo te
amo, y mi alegría muerde tu boca de ciruela.
Cuanto
te habrá dolido acostumbrarte a mí,
a mi
alma sola y salvaje, a mi nombre que todos ahuyentan.
Hemos
visto arder tantas veces el lucero besándonos los ojos
y sobre
nuestras cabezas destorcerse los crepúsculos en abanicos girantes.
Mis
palabras llovieron sobre ti acariciándote.
Amé
desde hace tiempo tu cuerpo de nácar soleado.
Hasta
te creo dueña del universo.
Te
traeré de las montañas flores alegres, copihues,
avellanas
oscuras, y cestas silvestres de besos.
Quiero
hacer contigo
lo que
la primavera hace con los cerezos.
* * *
Каждый день ты
играешь светом целой вселенной.
Робкая гостья в
обличье то воды, то цветка.
Ты больше, нежели
просто шёлковая головка,
которую, словно
гроздь, ласкает моя рука.
С тех пор как я
полюбил, ты ни с кем не сравнима.
Кто пишет на
звёздах дымом имя твоё досветла?
Позволь среди
жёлтых гирлянд распростать твоё тело.
Дай вспомнить —
какой ты была, когда ещё не была.
Вдруг ветер завыл
— тряхнул мои закрытые ставни.
Небо как невод,
где стынет рыбная мелюзга.
Здесь сходятся
бунтовать ветры целого мира.
Дождь раздет
донага.
Птицы летят
врассыпную — мечутся.
Ветер. Ветер.
Я силой могу
помериться только с людьми. По лесам
буря перемолола
листву, а в гаванях — лодки,
которые с вечера
были привязаны к небесам.
А ты остаёшься
здесь. Господи, — не убежала!
Ты до последнего
крика разделишь печаль со мной.
Съёжься, прильни
ко мне, сделай вид, что боишься.
Разве не страх
подёрнул твои глаза пеленой?
Маленькая, вот
снова ты жимолость мне приносишь,
даже груди твои
впитали её аромат.
Покуда печальный
ветер топчет бабочек в поле,
кусать твой
черешневый рот — слаще любых услад.
Вся исстрадалась,
пока свыклась со мной, с моею
душой-отшельницей,
с именем, которое не в ладу
с целым миром. Мы
видим, целуя глаза друг другу,
в небе над
головою одну и ту же звезду,
видим, как
раскружился вечера мглистый веер.
Дождинками слов я
ласкаю позолотевший покров
твоей
перламутровой кожи, — люблю тебя целую вечность,
и чудится мне,
что ты — владычица всех миров.
Веселый цвет
копиуэ, горсти тёмных орехов
и туесок поцелуев
я с гор тебе принесу.
Хочу сотворить с
тобою то, что весна сотворяет
с дикой вишней в
лесу.
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . (пер. Павла
Грушко, 1977)
Послухати в оригіналі:
Читає автор: https://www.youtube.com/watch?v=F17EFFOnmyk
Інші прочитання:
Немає коментарів:
Дописати коментар