Шарль Бодлер. Людина і море

Із циклу «Квіти зла»:

— «Сплін та ідеал»

XIV

Людина і море

Вільна людино, ти завжди кохатимеш море!

Воно — твоє дзеркало: душу свою споглядаєш

У плині його нескінченному, у хвилюванні,

Й безодня твоя є не менше, ніж його, гіркою.

Як радо пірнаєш у це відображення власне,

Зливаєшся з ним, обійнявши руками й очима,

І часом свавільне його і шалене ревіння

Від гомону серця твого тебе відволікає.

Потайливі, стримані ви і суворі обоє:

Людино, хто може глибини твої дослідити,

О море, скарби твої хто би спромігся злічити,

Так ревно ви таїн своїх сторожуєте спокій!

І все ж ви упродовж епох і століть незлічених

Б’єтеся у герці запеклому і безжальному,

Обоє закохані в смерть і боїще криваве,

О вічні борці, о браття непримиренні!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Це експериментальна праця, якою я хотіла проілюструвати одне важливе переконання, яке лежить в основі мого підходу до поетичного перекладу.

Є поезії, які відбуваються в одному-єдиному рядку. Решта рядків наповнює їх, розгортає, але суттю, квінтесенцією такої поезії є один рядок, один досконалий вірш. Саме його пам‘ятають, цитують, беруть за епіграф...

І коли таке стається, то байдуже, яким є розмір оригіналу, коли у перекладі вірш у цей розмір не вкладається, — саме цей вірш має стати опорним для перекладу усього твору.

(Власне, на практиці може йтися не про рядок, а про окремі слова чи декілька рядків ба навіть строфу — це не змінює суті.)

Саме такою є ця поезія. Її перший вірш:

Homme libre, toujours tu chériras la mer !

— міг би бути її єдиним віршем.  

Та якщо ви переглянете перші рядки численних наведених тут перекладів (шкода, українських мені вдалося розшукати тільки двійко, хоча, певна, насправді їх більше), то побачите, що ніхто з перекладачів його не переклав. Перший рядок оригіналу у перекладах де скорочено, а де розтягнуто і розмазано по двох рядках. І в результаті усюди — усюди! — його втрачено.

Я вважаю це неприпустимим. Звісно, це моє особисте бачення. І в цьому своєму експериментальному перекладі я хотіла показати, що кожен твір має в собі дещо надзвичайно важливе, що конче потрібно зберегти. Й иноді то не розмір і не рима (які так часто вважаються основами, наріжними каменями форми і які стільки досвідчених і шанованих перекладачів зберігають будь-що-будь, виходячи з переконання, що без них поезія вже не буде собою), — а потужне і лаконічне формулювання думки, закладені у поезію сенс та експресія. І обираючи, що зберегти, а що втратити, я обрала зберегти недоторканими перший рядок, а також два заключні рядки цієї поезії, які майже дорівнюють за значимістю і потужністю першому рядкові.

А ще буває важливою точність думки і формулювань. Кожен, хто працював коли-небудь над власними тестами знає це відчуття: правильні слова лягли на папір у правильному порядку і жодне з них уже не зрушити, не переставити і не замінити синонімом — так і тільки так текст виражає думку й експресію автора.

І якщо так буває із прозою, то хіба не так воно є і з такою емоційно і сенсово напруженою, надзвичайно концентрованою річчю, якою є поезія? І тоді гранично точно відтворити її текст і нерв — ось що стає найважливішим. І можна відкинути усе, можна розхитати чи змінити розмір та послабити риму, і якщо ви зробите це вміло, майстерно, читач узагалі не помічатиме, чи римований цей твір, так напруго забринить у ньому авторське слово!

L'Homme et la mer

Homme libre, toujours tu chériras la mer !

La mer est ton miroir ; tu contemples ton âme

Dans le déroulement infini de sa lame,

Et ton esprit n'est pas un gouffre moins amer.

Tu te plais à plonger au sein de ton image ;

Tu l'embrasses des yeux et des bras, et ton cœur

Se distrait quelquefois de sa propre rumeur

Au bruit de cette plainte indomptable et sauvage.

Vous êtes tous les deux ténébreux et discrets :

Homme, nul n'a sondé le fond de tes abîmes ;

Ô mer, nul ne connaît tes richesses intimes,

Tant vous êtes jaloux de garder vos secrets !

Et cependant voilà des siècles innombrables

Que vous vous combattez sans pitié ni remords,

Tellement vous aimez le carnage et la mort,

Ô lutteurs éternels, ô frères implacables !

Людина і море

Людино, ти повік любити будеш море!

То — дзеркало твоє; ти в розгортанні хвиль

Вбачаєш безмір свій, душевний шторм і штиль,

Не має дна твій дух, і в нім живуть потвори.

Ти любиш власний глиб, темнющу ненасить,

Ти вся заслухана в душі своєї звуки,

Лиш інколи тобі від власної розпуки

Вдається відійти й забутися на мить.

Не звідав ще ніхто глибин твоїх, людино!

О море, і твоїх не звідано скарбниць!

Нікому не дасте дійти до таємниць,

Що їх бережете так ревно й безупинно.

Але проте двобій з навзаємної мсти

Між вами точиться віками, без докори,

Бо любите ви смерть, і різанину, й горе,

Борці-суперники, безжалісні брати!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Дмитра Павличка)

Людина і море

Людино вільна, вічно будеш ти,

Як дзеркало своє, кохати ніжно море, —

Воно твоя душа, гіркі його простори,

І в прірвах дум твоїх не менше гіркоти.

В своє зображення ти любиш поринать

І обіймать його руками і очима,

Щоб серцю дать від власних бур спочинуть

В стихії цій, що дика і страшна.

Обох, таємних, вас ніколи не збагнуть,

О, хто сягне до дна твого, людино?

О, море, хто пізна скарби в твоїх глибинах, –

Ревниво кожен з вас ховає таїну.

І все ж віками вам стає снаги

Безжально й люто битись між собою,

Бо так ви любите і кров, і смерть обоє,

О, вічні вояки, брати і вороги.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Івана Коваленка, 1974, Урал)

Человек и море

Свободный человек, ты жадно смотришь в море.

Там, словно в зеркале, душа твоя видна

Средь бесконечных волн, где каждая волна

Шатает бедный дух игрой фантасмагорий.

Ты хочешь слиться с ним — руками и глазами,

С пучиной мрачных вод, в надежде стать собой;

Ты рвёшься в его гул, в его протяжный вой,

Чтоб сердце отвратить от собственных терзаний.

Вы оба замкнуты, угрюмы и случайны.

О как же, человек, твой нрав неукротим!

Как неизведанны миры морских глубин!

И как вы ревностно храните ваши тайны!

Навечно связаны друг с другом… но к объятьям,

Что вас скрепляют, льнёт ещё одна рука,

Чьё имя — смерть. И два неистовых врага

Всегда в вас будут побеждать двух верных братьев.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Максима Седунова)

Человек и Море

Как зеркало своей заповедной тоски,

Свободный Человек, любить ты будешь Море,

Своей безбрежностью хмелеть в родном просторе,

Чьи бездны, как твой дух безудержный, — горьки;

Свой темный лик ловить под отсветом зыбей

Пустым объятием и сердца ропот гневный

С весельем узнавать в их злобе многозевной,

В неукротимости немолкнущих скорбей.

Вы оба замкнуты, и скрытны, и темны.

Кто тайное твое, о Человек, поведал?

Кто клады влажных недр исчислил и разведал,

О Море?.. Жадные ревнивцы глубины!

Что ж долгие века без устали, скупцы,

Вы в распре яростной так оба беспощадны,

Так алчно пагубны, так люто кровожадны,

О братья-вороги, о вечные борцы!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Вячеслава Иванова)

Человек и море

Свободный человек, от века полюбил

Ты океан — двойник твоей души мятежной;

В разбеге вечном волн он, как и ты, безбрежный,

Всю бездну горьких дум чудесно отразил.

Ты рвешься ринуться туда; отваги полн,

Чтоб заключить простор холодных вод в объятья,

Развеять скорбь души под гордый ропот волн,

Сливая с ревом вод безумные проклятья.

Вы оба сумрачны, зловеще-молчаливы.

Кто, человек, твои изведал глубины?

Кто скажет, океан, куда погребены

Твои несметные богатства, страж ревнивый?

И, бездны долгих лет сражаясь без конца,

Не зная жалости, пощады, угрызений,

Вы смерти жаждете, вы жаждете сражений,

Два брата страшные, два вечные борца!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Эллиса)

Человек и море

Свободный человек! Недаром ты влюблен

В могучий океан: души твоей безбрежной

Он — зеркало... Как ты, в движеньи вечном он,

Не меньше горечи в твоей груди мятежной.

Как по сердцу тебе в его волнах нырять,

На нем покоить взгляд! В его рыданьях гневных

И диких жалобах как любо узнавать

Родные отзвуки своих невзгод душевных!

Равно загадочны вы оба и темны,

Равно обвеяны молчаньем ледовитым.

Кто, море, знает ключ к твоим богатствам скрытым?

Твои, о человек, кто смерит глубины?..

И что же? Без конца, не зная утомленья,

Войну вы меж собой ведете искони!

Так любите вы смерть и ужасы резни,

О братья-близнецы, враги без примиренья!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Петра Якубовича)

Послухати в оригіналі:

https://www.youtube.com/watch?v=m1-595_zRRg

https://www.youtube.com/watch?v=G8iUTL6d5T4

(На Ютюбі є ще багато дуже різних прочитань.)