Вісенте Уйдобро. Повітря світанку

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Повітря світанку

Моя душа над морем насвистує сновидіння

Скажіть пастухам, що вітер уже сідлає коня

І салютує на прощання із гордовитістю дитинства

Я кохаю жінку гордости і мрії

Яка сходить на берег мовчазна зі своїх глибин

Знайте пастухи що маєте піклуватися про мене

І плекати свої мрії та пісні

А також свято хвиль

Мов радість її гордости й краси

Ах блакитне небо для королеви у вітрі

Ах отара кіз і біле руно

Уста які зносять хвалу і світле волосся

Заблукані тварини у її очах

Поговоріть зі скелетом що розчісується

У долішній країні до кінця віків

Туніка і скіпетр

Наростання спогадів

Дзижчання комах і гуркіт доріг

Поговоріть про місцевість і про те як мчить океан

Ах вітер

Вітер спиняється задля королеви яка прибуває зі свого неба.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Арктичні моря

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Арктичні моря

Арктичні моря

                          Що звисають із заходу

Між хмарами згоряє птах

День по дню

                      Опадає пір’я

На черепиці усіх дахів

Хто розмотав веселку

                              Більше немає спочину

                       М’якокрилим

                                              було моє ложе

Над арктичними морями

Шукаю за жайворонком що вилетів із моїх грудей

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Експрес

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Експрес

Я зробив собі корону

з усіх міст які об’їздив

Лондон           Мадрід           Париж

Рим                 Неаполь         Цюріх

Зі свистом проносилися долинами

                                                      порослі водоростями локомотиви

ТУТ НІХТО НЕ ЗУСТРІВСЯ

З усіх річок якими ходив

Я насилив собі намисто

Амазонка       Сена

Темза              Рейн

Сто кораблів удосвідчених

Які поскладали крила

І моя пісня моряка всиротілого

Що прощає пляжі навіки

Вдихати аромат Монте-Рози

Заплітати сиві коси блукацькі Монблану

Й у Зеніті перевалу Мон-Сеніс

Запалити останню цигарку

Від сонця на схилі

Повітря пронизує свист

                                  Це не гра води

                                                      УПЕРЕД

Горбаті Апеніни

                         Крокують до пустелі

Зірки оази

Дарують нам мед своїх фініків

Вітер у горах

Примушує опорядження скрипіти

І усі найвищі шпилі

Усі навантажені вулкани

Піднімуть кітви

             ТАМ НА МЕНЕ ЧЕКАТИМУТЬ

В добру путь                                       ДО ЗАВТРА

                                                              (по діагоналі: Д тягнеться вгору і вліво,

Трохи далі                                                           а кінцеве А скидається на вершину 

Закінчується земля                                                                                   подвійної висоти)

Плинуть річки під човнами

                          Життя має плинути

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Ніч надходить покладаючи на мене сподівання...

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Ніч надходить покладаючи на мене сподівання...

Ніч надходить покладаючи на мене сподівання

Айстри повільно розкривають свої безодняви

Прагнучи життя поза зеленою поверховістю

Прагнучи зустрітися у забутих очах

Хоч вони і впевнені у своїх дощах

Подібно до простору котрий ось-ось перетвориться на сніг.

Ніч обрала мене своїм повірником

І щось шепоче мені на вухо про свою воду

І про те що ми здатні на будь-який злочин

Як і на найбільшу благостиню та великі жертви.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Дім

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Дім

На столі

                 делікатне віяло

Мертвий птах із простертими крилами

                                                                     летить

Будинок за вікнами

                                   білий від тиньку і снігу

Хтось блукає

                         садом незвіданим

А над димарем на димовій перині

Спить янгол, що помилився домівкою

                    Аби йти цією дорогою

                    Потрібно почати спочатку

      ХТО ЗАХОВАВ КЛЮЧІ

Стільки речей я не зміг відшукати

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Години

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Години

Городисько

Потяг що зупинився посеред рівнини

У кожній калюжі

            сплять безгучні світила

І тремтить вода

Фіранкою під вітром

            Ніч повисла у гаю

У запліснявілій дзвіниці

Мокра пляма на стелі

            Знекровлює зорі

      Час від часу

      На життя падає

                      Ще одна достигла година.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Зеніт

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Зеніт

            Далеко від похилих рівнин

            Голоси дзвонів підносяться у зеніт

Ще учора розіп’ятий у мареві

Я проводив дні за днями

                                       Із відкритими раменами

Між суден які відпливали

Туди, де не знайду своїх слідів.

ЩОСЬ ЗАМКНУЛО МЕНЕ

                                           МІЖ ЧОТИРЬОХ БОРТІВ

Ніч

Паламар

                 Який випадково загасив зірки

Молиться серед воскових дів

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Пароплав

Зі збірки «Арктичні вірші»,1918

Пароплав

            Я побачив прекрасну жінку

            Над морем Півночі

Усі води були її косами

Й у її погляді оберненому до пляжів

Зі свистом носився птах

            Хвилі так гуркотали

            Що моє волосся оси́палося

Вона напівлежала спираючись на далечінь

У її животі та грудях ніщо не пульсувало і не билося

Але сльози її були живі

Схилившись над своїми днями

                                                Під трьома сонцями

Я дивився у даль

Туди

Де пароплав-блукалець розтяв надвоє горизонт

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Моряк

Зі збірки «Арктичні вірші»,1918

Моряк

Той птах що здійснює свій перший політ

Віддаляється від гнізда але його погляд звернений назад.

Я покликав вас

Приклавши пальця до вуст.

Я винайшов ігри з водою

На вершинах дерев.

Я зробив тебе найпрекраснішою з жінок

Такою прекрасною що ти шарієшся при заході сонця.

Місяць віддаляється від нас

І скидає на полюс корону.

Я змусив текти річки

Яких ніколи не існувало.

З мого крику народилася гора

І ми затанцювали навколо неї новий танок.

Я зрізав усі рози східних хмар.

І навчив співати сніжного птаха.

Ми уходимо місяця́ми

Що більше не настають один за одним.

Я старий моряк

Який зшиває посічені горизонти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Я думаю про них про померлих...

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Я думаю про них про померлих

Про тих чию загибель я бачив

Про закарбованих у моїй душі

Про тих що досі помирають при моїх очах

Ви продовжуватимете помирати

Аж поки не настане день моєї власної смерти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Я люблю тебе жінко моєї великої мандрівки...

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Я люблю тебе жінко моєї великої мандрівки

Як море любить воду

Завдяки якій існує

І має право називатися морем

І може віддзеркалювати небо і місяць і зірки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Я безцільно блукав вулицями одного зимного міста...

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Я безцільно блукав вулицями одного зимного міста

І ніч наді мною

Була такою ж сумною

Як простір між ліхтарнею і покинутим будинком.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Горизонт

Зі збірки «Арктичні вірші»,1918

Горизонт

Ковзнути поглядом по застареному круговиду

і задивитися углиб сновидінь,

                                            туди, де мріє мерехтлива зірка

Ти була такою красивою,

                                      що я не зміг промовити слова

І я пішов,

              уносячи у руці

                                    це звичне небо

                                                         зі зношеним сонцем

Цього вечора

                   у кафе

                            я пив лікер,

                                         тремтливий,  мов червона рибка

А іншим разом у склянці

                                       ховався цей маленький сон

Ти була такою красивою,

                                       що я не зміг промовити слова

У твоїх грудях щось агонізувало,

                                                  і твої очі були смарагдовими

Проте я пішов

Ти була такою красивою,

                                        що я навчився співати

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Ніч

Зі збірки «Арктичні вірші»,1918

Ніч

Чути, як ніч прослизає над снігом

Дерева зронили пісню

І хтось прокричав у тумані

Моя цигарка запалилася від погляду

Щоразу, як розтуляю губи,

У порожнину набігають хмари

Щогли в порту

Обліплені гніздами

І вітер

Стогне між пташиних крил

ХВИЛІ ГОЙДАЮТЬ МЕРТВИЙ КОРАБЕЛЬ

А я на узбережжі, насвистуючи,

Споглядаю зірку, яка куриться у моїх пальцях

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)