Мануель Гонсалес Прада. Плями на місяці

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Плями на місяці
 
Закохалась підступна Лисиця
У Місяць, прекрасну і білу,
Була наче тінь її тіні:
Назирала її, переслідувала.
 
За Коханою до горизонту
мчала вона що є сили,
і лише хвиль загорода
трохи її затримала.
 
Бігла за нею на захід,
Гнала, проваджена хіттю,*
І у палати місячні
Застукала лапами спритними.
 
Піднялась ясна Місяць,
Вийшла сліпучо-біла,
Стрибнула підступна Лисиця
Й в обійми її схопила.
 
Місяць була така чиста,
Непорочна, вродлива,
А від цілунків Лисиці
Стала плямлена і сумлива.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
* Цей рядок в рукописі не завершено, я дописала його на власний розсуд, насправді в ньому містилося лише перше слово:
«Бігла...»

Примітки

Слово «місяць» в еспанській мові жіночого роду, і там, де місяць є персонажем, мітичною істотою, я зазвичай роблю так само, як тут: просто поводжуся зі словом Місяць як з іменем істоти жіночого роду. Так я зробила і цього разу, щоб зберегти гендерну конструкцію оригіналу, в якому говориться саме про лисицю, а не лиса — імовірно, автор хотів тим підкреслити, що це історія не про міжстатеве кохання, а про нечисту закоханість, яка руйнує чистоту, про протилежність земного та небесного, і стать персонажів не відіграє жодної ролі.

Варто зауважити, що слово inmaculada (буквально: незаплямована), яке автор в останній строфі двічі вживає по відношенню до Місяця, є епітетом Діви Марії, еквівалентом українського Непорочна, Пречиста.

Перекладацький коментар

Федеріко Гарсія Льорка. Якби мої руки уміли пелюстки обривати

Якби мої руки уміли пелюстки обривати

Промовляю ім’я твоє
Вечорами невидними,
Коли збираються зорі
Напуватись із місяця
Й засинає пагілля і листя
В заростях таємничих.
Я почуваюсь дуплом,
Повним музики й пристрасти.
Дзиґарем, який бавить
Давно мертві години.
 
Промовляю ім’я твоє
У цей вечір невидний.
І воно мені чується
Ще відлеглішим нині.
Більш відлеглим за будь-яку зірку
Й більш болючим за дощ тихомирний.
 
Чи кохатиму тебе знову,
Як колись? І хіба завинило
Чимось оце моє серце?
За туманом вже десь даленіє
Нове почуття? Яке воно?
Чи буде спокійним і чистим?
Якби мої пальці уміли
Пелюстки обривати місячні!!!
 
10 грудня 1919
Гранада
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Святе облетіння

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Святе облетіння
 
Місяцю! Безміру сяйна короно,
що облітаєш тіньми резедовими,
утоплена — Йсусів вінець червоний —
в дум ізмарагдових трагічну солодь!
 
Місяцю! Навісне небесне серце,
чому на захід ти веслуєш вперто
у чаші, в яку синь винова ллється,
корма зболіла, трощею подерта?
 
Місяцю! Покликом простору зваблений,
ти в розсипи опалів всепалишся,
моїм циганським серцем є ти, мабуть,
що в синяву зроняє сльози-вірші!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Льопе де Вега. Сонет 16. Закоханий у діву-Місяць пишну...

Сонет 16
 
Закоханий у діву-Місяць пишну,
у ніг Атланта сидить Ендіміон
і наріка, аж ревність б’ється в скроні:
«Хто сталим серед змін твоїх залишиться?
 
З тобою меншає віра моя — і більшає,
явилась ти — і лик сховала скромно,
ось ти ясна, ось хмуро-похоронна,
ось виступаєш горда і неспішна;
 
то ти закохуєш противні індії,
поки вмираю, бо не бачу твої лиця,
то вернеш, внявши гіркому лементу».
 
Аж чує: «Чом ти плачеш? — мовить Клітія. —
Ти ж любиш ту, яка холодить, — Місяць,
не сонце, яке спопеля дощенту!»
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Опівночі

Опівночі
 

Спить супокій у порту
під укривалом світним,
місяць у небокруг
кітви стромить золоті.
 
Серце,
веслуй!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Тиха колискова посеред океану

Сергієві Кодесу

Десь за видноколом вогнянії коні
мордами стрясають.
На моїй долоні золотавий промінь
тихо догасає.
Почепивши бриль, місяць серед хвиль
зорі випасає.
Тихий океан, стиха колихаючись,
мій човник колисає.
На краю землі, на краю часу
нічка загусає.

М. Лукашеві

Над мінливістю світу

у мінливому світлі

ходить місяць мінливий,

хилитає пітьму.

А зісподу чи слива
у цвіту, чи олива
срібнолиста, дрімлива
світить стежку йому...

Мабуть, ця маленька поезія потребує пояснення.

У ній — мої враження від читання Лукашевих перекладів з Федеріко Гарсії Льорки. Безмежно залюблений в Україну і українське слово, Лукаш настільки майстерно переніс творчість цього поета на український ґрунт, що я чую власний голос Лукаша, бачу українські краєвиди, і водночас — чую голос самого Льорки і бачу його Андалусію. Ці відчуття настільки переплетені, що одне проступає крізь инше і їх неможливо розділити.

Октавіо Пас. Уроки речей

Зі збірки «Свобода, утілена у слові» (1935–1957):

— «Самотні камені» (1955)

Уроки речей

Живість

На полиці,

між танською музикою і глеком з Оахаки,

розжарена до білого й надзвичайно жива,

із блискавими фолійними очима,

дивиться, як ми приходимо і йдемо,

маленька цукрова калавера.

Маска Тлалока, вирізана з прозорого кварцу

Води застиглі.

Старий Тлалок спить, у глибині,

і йому сняться бурі.

Те саме

Дотик світла —

і кварц перетворився на водоспад.

Його водами пливе, дитиною, бог.

Бог, що виростає з глиняної орхідеї

Між глиняними пелюстками

народжується, усміхнена,

людська квітка.

Ацтекська богиня

Чотири сторони світу

повертаються до твого пупа.

У твоєму вітрі галопує день, озброєний.

Хрест із намальованими на ньому сонцем і місяцем

Між поперечинами цього хреста

гніздяться птахи.

Адам, сонце, і Єва, місяць.

Хлопчик і дзиґа-тромпо

Щоразу, як підкидає її,

вона падає

точно у центр світу.

Речі

Живуть поруч із нами,

ми їх не помічаємо, вони нас.

Але инколи вони до нас промовляють.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Танська музика — китайська музика періоду Тан (VIII–IX ст.)
Оахака — місто у горах у південній частині Мексики, поруч із яким розташоване велике доколумбове місто Монте-Албан.

Калавера (череп) — символ мексиканського національного свята Дня мертвих.

Тлалок — бог дощу та грому, сільського господарства, вогню та південної сторони світу в ацтеків.

Тромпо — латиноамериканська дитяча іграшка у вигляді маленької дзиґи, яку розкручують за допомогою мотузки і запускають, намагаючись влучити у центр накресленого на землі кола; ось як виглядає ця гра.

Ніколас Гільєн. Чорне море

Мріє ніч фіялкова

над морем;

голоси вологі рибалок

понад морем;

виринає струмливий місяць

із моря.

Чорного моря.

Посеред ночі сон

вливається в гавань;

посеред ночі сон.

Човни бачать, як він пропливає,

посеред ночі сон,

холодні води займає.

Посеред ночі сон,

посеред ночі сон,

посеред ночі сон...

Чорне море.

— Ай-ай, мулатко моя золота,

моя мулатко

із золота й срібла,

із квітом маку та апельсина,

ідеш повз море — голодного звіра,

ідеш повз море.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Сон (есп.: son) — афро-кубинська національна музика. Ось, до прикладу, присвячена йому кубинська пісня.

Леопольдо Лугонес. Підступний місяць

Підступний місяць

Із оманливим виглядом

Знеможеного кохання

Наливає своїм золотом інтригу

і око котяче.

Поети, його невинність

Не вашого ладу;

Не намагайтеся наслідувати

Простоту його целібату.

Солодкий Шекспір співає

Із розважливістю інфанти;

А конче, як душею наближується

До Джульєтти бездольної,

Swear not by the moon, — мовить:

«Не присягайтеся місяцем»...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Долина у спокої

Долина у спокої

Сіре небо.

Червона стежина.

З однієї оливи на иншу

перелітає дрізд.

У надвечір’ї сидить урочисто

попелясто-злотава ропуха.

Сіра стежка.

Небеса червоніють...

 — В оливняку заплутався місяць
і там лишивсь, усіма забутий. —

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Арконада. Мадригал

Мадригал

Яйцем

курки-хмарини

котиться небом

місяць.

Йому пощастило

впасти

просто у воду

фонтану.

І тепер

у ночі цій парковій

він наче червона зіниця,

яка на нас дивиться...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Про збірку «Ягуар і Місяць»

Збірка Пабльо Антоніо Куадри «Ягуар і місяць» («El Jaguar y la Luna») вийшла у Манагуа 1959 року. Її назва відсилає нас до латиноамериканських легенд, персонажем яких часто виступає ягуар — найбільший і найпотужніший хижак сельви. Поширеним сюжетом цих легенд є історія про те, як місяць ховає ягуара від мисливця, котрий хоче його вбити. Ось одна з них: http://www.bibmondo.it/att/luna/doc/fav3-es.html.

Автор власноруч проілюстрував поезії збірки графічними зображеннями, у яких відтворив малюнки на стародавній індіанській кераміці. Кожна поезія ніби оповідає історію, що стоїть за малюнком.

Куадра писав:

«Ця поетична збірка є дуже оригінальною, „аборигенною“ і особистою. Її безпосереднім джерелом є не література, а живописні форми наших малюнків на доколумбійській кераміці».

«Es el libro de poemas más original, aboriginal y mío. Está arrancado directamente no de lo literario, sino de las formas pictóricas de nuestros dibujos en cerámicas precolombinas».

Федеріко Гарсія Льорка. Маленький мадригал

Із циклу «Пісні»:

— «Кохання (З крилами і стрілами)»

Маленький мадригал

Чотири гранати

в садочку твоєму.

(Візьми моє серце

новеє).

Циприсів чотири

в садочку твоєму.

(Візьми моє серце

стареє).

Сонце і місяць.

А потім...

ні серця,

ані садочку!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Вальс у гіллі

Із циклу «Поет у Нью-Йорку»:

— «Втеча з Нью-Йорка»

Вальс у гіллі

Лист упав,

і другий,

і ще один.

Місяцем пливала риба.

Спить вода лиш годину,

а море бліде — сто літ.

Була дама

мертва на гілці.

Співала в грейпфруті

черниця.

Дівчатко

сосновими вітами

ішло угору по шишку.

А сосна

шукала пір’їнку —

пір’їнку трелі пташиної.

Соловейко тим часом

оплакував власні рани.

І я — також плакав,

бо впав лист,

і ще,

і ще один.

І голова кришталева,

і паперова скрипка,

і сніг, який коло за колом
опановує світ.

О слонівка з плоті невидимої!

О світання безмурашине!

Із піднесенням віт,

із зідханнями дам,

із кумканням жаботиння

і жовтим медовим цвітінням.

З’явиться тулуб тіні,

листям лавровим увінчаний.

Небо стане твердим від вітру,

і відламані віти

у танок із ним підуть.

І раз-два-три

навколо місяця,

І раз-два-три

навколо сонця,

і раз-два-три,

аби слонівці

добре було би спалося.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Понеділок, середа і п’ятниця

Із циклу «Пісні»:

— «Місячні пісні»

Понеділок, середа і п’ятниця

Я був.

Я пішов,

аж не існую більше.

Я був...

(О, які щелепи дивні:

кипарис та його тінь!

Кут повного місяця.

Кут самотнього місяця).

Я пішов...

Розповідав жартома

мені місяць, що був ружиною.

(Моє кохання, у вітер

загорнувшись, у хвилі кинулось).

Аж не існую більше...

(Коло розбитої шибки

ліричне убрання шию).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Касида про темних голубиць

Із циклу «Тамаритянський диван»:

— «Касиди»

IX

Касида про темних голубиць

По гіллі походжають лавровому

дві темнії голубиці.

Одна — сонце,

друга — місяць.

«Сусідоньки, — запитав я, —

де є моя могила?»

«На хвості у мене», — це сонце.

«В моїм горлі», — говорить місяць.

І я — мандрівник, по пояс
заглиблений у землицю,

побачив дівчину оголену

і дві снігові орлиці.

Одна з них другою була,

і ніким не була дівчина.

«Орлички, — до них промовив, —

де є моя могила?»

«На хвості у мене», — це сонце.

«В моїм горлі», — говорить місяць.

Я бачив на гілках лавра

дві нагі голубиці.

Одна з них другою була,

і обидві не були ніким иншим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня вершника

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Пісня вершника

Ко́рдова.

Далека й одинока.

Чорна кобильчина, велет-місяць

і сакви, оливами наповнені.

Та дарма, що шлях мені відомий,

не дістатися мені до Кордови.

На рівнині, де вітри гуляють, —

рудий місяць і кобилка чорна.

Смерть мене з очей не випускає,

зорить мене із вартівень Кордови.

Ай же, путь-дорога далеченька!

Ай кобилка ти моя хоробра!

Ай же, смерть чатує-жде на мене,

аби не доїхав я до Кордови!

Кордова.

Далека й одинока.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Спогад

Із циклу «Ніч»

Спогад

Донья Місяць не сходить.

Зі світилами хороводить

і сама із себе сміється.

Місяченько ясненька.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

В іспанській мові слово «місяць» — luna — жіночого роду.

Федеріко Гарсія Льорка. Пресьоса і вітер

Із циклу «Циганський романсеро»

Пресьоса і вітер

Перґаменовим місяцем

Пресьоса, йдучи, видзвонює;
її шлях з кришталю і лавру
лежить між землею й водою.

Бубніння її дзвінкого

біжить німота беззора

й зривається вниз, де гучливе море

оспівує ніч свою, рибою сповнену.

На гірських верховинах

поснули карабінери —

сторожа веж ясно-білих,

де англичани мешкають.

А сподом цигани моря

гойдають задля розваги

пагілля зелених сосон

й колонії черепашок.

*

Перґаменовим місяцем

Пресьоса, йдучи, видзвонює.

В виду її вітер піднявся,

що сну не знає ніколи.

Нагий Святий Христофорище,

він дивись на неї і грає —

весь у небесному пломені —

на несвітньо солодкій фуярі.

«Дай-но, дівчино, підняти

для зору твої подоли.

Розкрий в моїх древніх пальцях

лазурову розу лона».

Пресьоса впускає бубон

і геть неоглядки мчиться.

За нею з мечем розпеченим

навздогін косматий вітрище.

Море шумить суворіш.

Бліднуть оливи в долині.

Снігу гонг однотонний

вторує сопілкам тіней.

Пресьосо, біжи, Пресьосо,

бо схопить зелений вітер!

Пресьосо, біжи, Пресьосо!

Він майже тебе спостигує!

Сатир небосхилу низького,

що зорь язиками виблискує.

*

Пресьоса, сповнена жаху,

вбігає у вищий від сосон

будинок з великою баштою,

де домує англійський консул.

На шум і крики примчали

троє карабінерів:

плечі вкриті плащами,

насунуті низько кашкети.

Англієць дає циганці

і молока, і джину —

Пресьоса з жодної склянки

не випива ні краплини.

І поки вона їм крізь сльози
пригоду свою сповідає,
роз’ярений вітер від злості
вгорі черепиці кусає.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Льорка називав свої поезії «Романс про місяць, місяць» і «Пресьоса і вітер» придуманими ним самим циганськими міфами. «Місце дії другого романсу — узбережжя, голублене ніжним, немов пушок персика, грецьким вітром; танок і трагедію тут утримує в рівновазі кмітлива гра іронії», — писав він.