Мануель Гонсалес Прада. Скін-голосіння

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Скін-голосіння
 
I
 
Інка втрачає Кохану
І з тієї самої миті
Не має в душі спокою,
Не відають сну повіки.
 
— Годі співати, Поете:
Най звучать голоси замогильні,
Нехай вони мукою й горем
Серце мені розірвуть!
 
— У твоїх володіннях, Королю,
Мешкає птах зловісний:
Його голос розколює скелі,
А зветься він Скін-голосіння.
 
— Мерщій, о мої васали,
Летіть над горбами й долинами,
Над горами і рівнинами:
Спіймайте Скін-голосіння!
 
II
 
Індіанці полюють у сельві
По всьому королівстві
І вловлюють птаха зловісного,
Королеві своєму віддані.
 

Птах упійманий зойкає,

Зойк над долинами лине,

Король Інків відповідає
Криком болю несамовитим.
 

Птах упійманий тужить,

Туга угору лине,

Король Інків зроняє
Дві сльози вогнянії.
 
Птах упійманий стогне,
Стогін у землю лине,
Лишається Король Інків
Німим, нерушним, безживним.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Мануель Гонсалес Прада. Плями на місяці

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Плями на місяці
 
Закохалась підступна Лисиця
У Місяць, прекрасну і білу,
Була наче тінь її тіні:
Назирала її, переслідувала.
 
За Коханою до горизонту
мчала вона що є сили,
і лише хвиль загорода
трохи її затримала.
 
Бігла за нею на захід,
Гнала, проваджена хіттю,*
І у палати місячні
Застукала лапами спритними.
 
Піднялась ясна Місяць,
Вийшла сліпучо-біла,
Стрибнула підступна Лисиця
Й в обійми її схопила.
 
Місяць була така чиста,
Непорочна, вродлива,
А від цілунків Лисиці
Стала плямлена і сумлива.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
* Цей рядок в рукописі не завершено, я дописала його на власний розсуд, насправді в ньому містилося лише перше слово:
«Бігла...»

Примітки

Слово «місяць» в еспанській мові жіночого роду, і там, де місяць є персонажем, мітичною істотою, я зазвичай роблю так само, як тут: просто поводжуся зі словом Місяць як з іменем істоти жіночого роду. Так я зробила і цього разу, щоб зберегти гендерну конструкцію оригіналу, в якому говориться саме про лисицю, а не лиса — імовірно, автор хотів тим підкреслити, що це історія не про міжстатеве кохання, а про нечисту закоханість, яка руйнує чистоту, про протилежність земного та небесного, і стать персонажів не відіграє жодної ролі.

Варто зауважити, що слово inmaculada (буквально: незаплямована), яке автор в останній строфі двічі вживає по відношенню до Місяця, є епітетом Діви Марії, еквівалентом українського Непорочна, Пречиста.

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Біль п’яти голосних

    Зриш

сум

у

дні

    а

я 

вже

ні.

    Бо

хрест

ллє

    світ

всі

дні

 
1919
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Сонет написано під впливом розриву з коханою Отилією Вільянуеве. Вперше опубліковано у виданні: Juan Espejo Asturrizaga «César Vallejo: itinenario del hombre (1892—1923)»

Сесар Вальєхо. Святе облетіння

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Святе облетіння
 
Місяцю! Безміру сяйна короно,
що облітаєш тіньми резедовими,
утоплена — Йсусів вінець червоний —
в дум ізмарагдових трагічну солодь!
 
Місяцю! Навісне небесне серце,
чому на захід ти веслуєш вперто
у чаші, в яку синь винова ллється,
корма зболіла, трощею подерта?
 
Місяцю! Покликом простору зваблений,
ти в розсипи опалів всепалишся,
моїм циганським серцем є ти, мабуть,
що в синяву зроняє сльози-вірші!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Федеріко Гарсія Льорка. Сонет солодкого нарікання

 Із циклу «Сонети» (1929–1935):

— «Сонети темного кохання»

Сонет солодкого нарікання
 
О, тільки б цього дива не рішитися:
очей статуї і меандру образів,
які кладе мені на лиця розпашілі
нічного дихання твого самотня роза.
 
Мені так боляче було лишитися
безвітим стовбуром понад річковим обсувом,
й для червака гризоти невтишимої
не мати квітки, плоду а чорнозему.
 
Коли ти скарбом є моїм таємним,
хрестом моїм і стугоном у жилах,
коли я псом є у твоїй маєтності,
 
не позбавляй мене мого нажитку
і поцвіткуй води свої сутемні
моїм осіннім листям очужілим.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

У цій поезії є кілька цікавих місць, над якими перекладачеві доводиться поміркувати.

Сесар Вальєхо. Братові Міґелю

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Пісні родинного вогнища» 

Братові Міґелю

In memoriam

Брате! Я сиджу біля нашого будинку, де нам

так сильно тебе бракує!

Пам’ятаю, як ми гралися о цій самій годині і мама

пожалувала нас по голівках: «Годі, синочки...»

Тепер ти рахуєш,

а я ховаюся, як колись, і так само

лунає вечірній дзвін, і я сподіваюся,

що ти мене не знайдеш. Сіні, коридори, зала.

Потім знову ховаєшся ти, а я тебе не знаходжу.

І я згадую, як оця гра

скінчалася, бувало, нашими сльозами.

Міґелю, однієї серпневої ночі перед світом

ти сховавсь; але замість чаїтися десь зі сміхом,

ти був печальним. І цими погаслими вечорами

моє близнюче серце сумує, не знаходячи тебе. І лягає

на душу тінь.

Чуєш, братику, швидше

виходь. Гаразд? Адже мама хвилюватиметься.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

У батьків Сесара Вальєхо було 11 дітей, серед яких він був наймолодшим; та найближчим серед них був для нього брат Міґель, який помер рано, коли Сесарові було усього 23 роки. Образ Міґеля не раз виринає у віршах поета.

Перекладацький коментар

Льопе де Вега. Скласти сонет звеліла Віоланта...

Скласти сонет звеліла Віоланта...
 

Скласти сонет звеліла Віоланта,

штирнадцять віршів — знаменита штука.

Уперше отака мені розпука!

А втім, на три вже й стачило таланту.

Втік приголосний — горе-симулянта

припнув отут, буде йому наука;

ось і терцет мені у двері стука,

щойно для прив’язі знайшов я банта.

Схоже, що день сьогодні в мене вдалий,

за малим діло — подолать терцети.

У першім — крапка. Зроблено немало.

Погляньте лиш, доля моя на злеті.

Рахуймо вірші: їх тринадцять стало,

один останній — ось і по сонеті!

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. У 1617 році Лопе де Вега випустив комедію «Срібна дівчина» (La niña de plata). Цей майже забутий твір містив цей сонет-забавку, який став одним із найвідоміших сонетів письменника.

Перекладацький коментар

Антоніо Мачадо. Сад

Зі збірки «Самотності. Галереї. Инші поезії» (1907):

— «Настрої, фантазії, начерки»

Сад

Вечір горить одаль од твого саду,
в шарлатнім пломені золоті пахощі
за попелястим і мідяним лісом.
А у твоїм саду — жоржини.
Проклятий сад!.. Його я нині бачу
як штуку перукарську —
із карлицею-пальмою цією
і миртів цих обрізаних шерегою...
й малою помаранчею у кадобі...
І сміх води з фонтану
над білиною мушлі не стихає.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Антоніо Мачадо. Начерки

Зі збірки «Нові пісні» (1924)

 
Начерки
I
З вікна споглядаю

Три сови визирають з вікна церкви.
Норфолк, Англія. Фото: Річард Брукс

рівнину Бае́си
у місячнім сяйві!
Гори у Касóрлі,
Аснайті́н і Ма́гіну!
І качорро тесані
з місяця і каменю
у Сьєрра Морені!
 
II

Бачу, як сова
над оливняком
все літа й літа.
Поле, поле, поле.

Оливи й між ними
ферми тут і там.
І кам’яний дуб
чорніє при дорозі
з Бае́си до У́беди.

III

У вікно собору
влетіла сова.
Святий Христофор
замахав на неї,

бо взялася пити

з олійної свічки
Святої Марії.
А Діва промовила:
Облиш, хай собі п’є,
Святий Христофоре.
 
IV

Он вона, сова

над оливняком,

все літа й літа.

Зелену галузку
Святій діві Марії
принесла у дарунок.
Рівнино Бае́си,
снитиму тобою,
як буду далеко!
 
V
Куди би шлях не правив
Хосе де Майре́на —
бере свою гітару.
Коли їде верхи,
то вона у нього
на плечовому ремені.
На короткім поводі,
голову тримає
кінь його висóко.
 
VI
Вантажені хмизом
брунатні віслючки
отам, поміж олив!
 
VII
Твої козячі тропи
й зарості суничнику,
гірська моя Кордова!
 
VIII
Кордова романсів,
Кордова рівнинна!..
Рже і мукає заплава,
творена Гвадалквівіром.
 
IX
Сивасті оливи,
шляхи-дороги білі.
Висотала сонце
спека у долині;
і пам’ять про тебе
з мене врешті висотала
пилява душа
годин нещасливих.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 

Примітки

Качорро — кам’яна лава під вікном, характерний елемент старих будинків в Еспанії.

Зелену галузку/Святій діві Марії/принесла у дарунок — оливкова гілка є традиційним символом миру й перемоги, а також відсилкою до євангельських подій, що сталися під час перебування Христа на Оливній горі в Гетсиманському саду. А образ сови можна інтерпретувати ще й як відсилку до античности, цей птах за легендами супроводжував Афіну, давньогрецьку богиню мудрости, яка, до речі, як і Марія, була дівою. Маю кліпси 😇, які є відтворенням давньогрецької дхарми, на якій зображено сову Афіни й оливкову галузку. 

Антоніо Мачадо жив у Баесі (муніципалітет на півдні Еспанії, у провінції Хаен) протягом 7 років. Він перевівся туди після смерти коханої дружини Леонор Іск’єрдо , яка померла в Сорії 1 серпня 1912 року у віці 18 років.

Мачадо викладав французьку граматику у старшій школі, розташованій у старовинному університеті Баеси. Тут він багато писав і активно листувався з провідними діячами еспанської культури, серед яких Хуан Рамон Хіменес, Хосе Ортега-і-Гассет, Мігель де Унамуно, Рамон Марія дель Валле-Інклан, Асорін... Чи не перегукуються для вас ці «Начерки»  із «Платеро і я» Хуана Рамона Хіменеса? Там же Антоніо Мачадо уперше зустрівся (але ще не познайомився) із Федеріко Гарсією Льоркою, який приїхав до Баеси зі студентською туристичною групою. Саме в Баесі Мачадо написав збірку «Нові пісні», до складу якої входить ця поезія, але опублікував збірку пізніше, в 1924 році.

В цей період Мачадо часто здійснював екскурсії пішки на самоті або з кількома друзями через пагорби, що відокремлюють Баесу від Убеди, через гірські хребти Касорла та Сегура, що належать до великого гірського масиву Сьєрра Морена, біля витоків великої річки Гвадалквівір.

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Кало

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

—    «З землі»

Кало

 
Від полудня дощить, як ніколи,
а мені, серденько, не хочеться жити.
 
Любий вечір. Чом би й ні. Він убраний
у благодать і печаль. Убраний, як жінка.

 
Від полудня у Лімі дощить. І у пам’яті
зринають жорстокі печери моєї невдячности;
моя крижана брила на твоєму маку,
сильніша за твоє тихе «Не будь таким!»
 
Мої чорні несамовиті квіти; і скотський,

варварський каменепад; льодовиковий обсув.
І німота твого достоїнства
поставить останню крапку палаючим олієм.
 
Ось чому цього вечора, як ніколи,
я вовкуватий і серце моє зболене.
 
Проходять инші жінки; і, побачивши мою печаль,
забирають частинки тебе
із глибокого пруга, болем моїм проритого.
 
Від полудня дощить і дощить;
а мені, серденько, не хочеться жити!

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Якщо вас здивував переклад назви і якщо ви зауважили, що в російському перекладі поезію названо «Осад» (до речі, так само зроблено у двох бачених мною англійських перекладах), — то мій переклад абсолютно точний, а щоб зрозуміти, чому автор так назвав свою поезію, я пораджу ознайомитися зі статтею «Heces: Vallejo, Joyce y la materialidad del cuerpo» («Кало: Вальєхо, Джойс і матеріяльність організму»). Якщо коротко й дуже узагальнено, в ній ідеться про те, що обидва автори вводили в свою творчість те, що раніше вважалося нелітературним, відмовляючись поділяти природне на естетичне й неестетичне і вбачаючи в людському тілі з усім його фізіологізмом ніби відбиток тих процесів, що відбуваються у світі та людській психіці. Цей твір — не єдиний у Вальєхо, де з’являється образ людських випорождень. А чому автор так назвав цей твір — тут уже читач має спробувати зрозуміти сам.

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Чорна чаша

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «З землі»

Чорна чаша
 
Ніч — чаша зла. Разливий свист поліціянта
прошив її, немов тремкою шпилькою.
Чуєш, курво, ти ж забралась, то від чого все
чорніє хвиля і на мене приском пирскає?
 
Овид землі, мов обрис гробу в темряві.
Гей, курво! Не вертайсь, не смій назад і зиркати.
 
Ця моя плоть — ніщо
у чаші темряви, що все ятрить так прикро;
вона у ній — ніщо,
як в серці жінки, топкому із правіку.
 
Жарина зоряна, я... відчуваю
на чистім лотосі моїм крихти суглинку.
Суціль утворену з інстинкту плоть мою
тобі, о жінко, принесено. О, жінко!
 
Ось чом, хоч ти й далеко, чорна чаше,
мені від куряви ані дихнуть, ні крикнути —
жага напитись галопує в моїй плоті,
неначе огир дикий!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Хліб наш

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Громи»

Хліб наш
 
Рідкий сніданок... Кладовиська вільгість
землі запаши́ть любою кервою.
Зимове місто... Їдка путь хрестова
хурманки, що волочиться подібно,
як тягнеться, мов у кайданах, піст!
 
Хочеться стукати у кожні двері
й питатися за ким і сам не знаю;
тоді шукати бідних й зі сльозами
безгучними давати хліб їм свіжий.
І грабувати виноградники багатих
блаженними руками обома,
які, єдиним вдаром світла звільнені,
вгору з Хреста злетіли!
 
Вранішня віє, прошу, не буди нас!
Хліб наш насущний 

                                   дай нам сьогодні,
Господи!..
 
Усі кістки мої — чужі;
можливо, я їх вкрав!

Можливо, я прийшов сюди узяти
призначене комусь;
і мабуть що, якби я не родився,
цю каву пив би инший горопаха!
Я ниций злодій... Де ж мені подітись!
 
О цій порі холодній, коли тліном
людським пахне земля, така печальна,
й хочеться стукати у кожні двері,
благати не зна в кого опрощення
і хлібця свіжого для нього випікати
ось тутечки, у печі мого серця!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франсіско де Кеведо. Я камінь в мученстві без переходу...

Зі збірки «Антекерський співаник»

Я камінь в мученстві без переходу...

Карпатська вогняна саламандра

Я камінь в мученстві без переходу

і віск у найніжнішому коханні,

мудрець у благородному стражданні

і кеп, що вперто чинить собі шкоду.

 

Смілець, що проти глузду йде походом,

й боюн: «А раптом втримаються здання?»,

людина між відчаєм й сподіванням

і звір, спокійний в будь-яку негоду.

 
В твоїй зневазі — крижаному тлінні,
між язиків прикро-жаркого пломеню,
я — саламандра, що вволя твої хотіння;
 
моїх віч чоловічки у полоні

твоїх віч недосяжних стали плинними

духами вод у двох річках солоних.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Перекладацький коментар
 
В останньому тривірші оригіналу

y las niñas de aquestos ojos míos
se han vuelto, con la ausencia de tus ojos
ninfas que habitan dentro de dos ríos.

Буквально сказано таке:

Федеріко Гарсія Льорка. In memoriam

Із циклу «Книжка поезій»

In memoriam
 
Тополеньку,
Мій тополю
В золотому строї.
Був зелений
Іще вчора,
Пташим співом
Повний.
А сьогодні у зажурі
Під небом на осінь —
Такий і я попід небом
Душі червоної.
Пах деревини твоєї
Заворожливий
Плине просто в моє серце
Кротке.
Шорсткий дідуган оболоні!
Взялись ми з тобою обоє
Золотом.
 
Серпень 1920
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Латинський вираз «in memoriam» означає «на спомин».

Чому в цьому перекладі тополя чоловічого роду? Перекладацький коментар

Дамасо Алонсо. Осінні вірші

Із циклу «Маленькі поезії міста»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Осінні вірші

Сутінь

            — жінка,

                             закохана в Осінь, —

своїх кіс погасаючим золотом

заплуталась у тополиних

верхів‘ях.

Поглянь лише,

як перетворюється

на прозорі тіні шовкові

                                          — ай, душа моя! —

все навколо.

Поглянь,

як притихла сутінь

у зіницях твоїх завмирає

— Осені двох наречених,

                            розважливої

                                          і печальної —.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Під тополями

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Під тополями

Присвячується Хосе Еулохіо Гаррідо

Немов суворі полонені барди,

поснули закривавлені тополі.

Отари віфлеємські хилять голови

до співу трав, мирущий день прощаючи.

Старий вівчар несамохіть здригається

у виду страдництва останніх променів,

в очах його пасхальних бродять зорі

невинні і збиваються в отари.

В погребнім гаморі рілля осиротіла

збігає до уклінної долини;

вільгою осені беруться дзвоники.

Залізні кросна ночі синь заткала,

спасаючись, і пес до неї зносить

виття пастуше із зіницями у савані.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Якщо вам здалося, що у перекладі забагато звуків «р», погляньте на оригінал :) Окрім цього, у ньому багато й інших вельми виразних внутрішніх асонансів, що є характерною рисою еспаномовної поезії.

Віолета Парра. Повернутися у 17

Повернутися у 17

Повернутися у сімнадцять,

проживши ціле століття,

це немов розбирати символи,

зовсім на них не знаючись,

знову раптово стати,

наче мить, перебіжним

і, мов перед Богом дитина,

знов глибину пізнати.

Саме це я відчуваю

цієї плодючої миті.

           Приспів:

Витися, переплітатися,

мов плющем на паркані,

кільчитися, проростати,

наче мшеддю на камені,

наче мшеддю на камені,

о так, так, так!

Я бачу ретроспективу,

поки ви уперед просуваєтесь;

райдуга об’єднання

мені до гнізда проникла,

кольорами своїми

вени мої оббігла

і навіть ланцюг, який міцно

з долею нас пов’язує,

та, мов діамант, осяяла

душу мою тихомирну.

Розумом не осягнути,

те, що чуттю досяжне,

ні на знання спираючись,

ні на логіку, ні на гнучкість.

Мить — і все перевернулося,

мов чарівною хвилею,

і м’яко нас від насильства

віддаляє і злоби:

тільки любов спроможна

нам повернути невинність.

Любов є потужним шквалом

первозданної чистоти;

навіть дика тварина,

її пісню солодку співає,

любов паломників зупиняє

і полонених звільнює,

вона здатністю володіє

повернути дитинство старому,

а злого зробити добрим,

ніжним, чистим і щирим.

Вікно відкрилося навстіж,

наче якимись чарами,

і любов із довгою мантією

увійшла, мов солодкий ранок;

звуком ніжного просинання

торкнула квіти ясмину,

піднеслась серафимом,

небу перстінь подарувавши,

і мої роки на сімнадцять

херувіми перетворили.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки

Пісню написано у формі сірійі (sirilla) — старовинного чилійського пісенно-танцювального жанру, що бере свій початок від еспанської сегідійі (seguidilla). Її вважають поетичною перлиною творчості Віолети Парри.

Цю пісню співали артисти усього світу, зокрема  Mercedes Sosa, Milton Nascimento, Joan Manuel Serrat, Franco Simone, Víctor Manuel, Rosa León, Paloma San Basilio, Charly García, Caetano Veloso, Myriam Hernández, Chico Buarque, Zélia Duncan, Gal Costa, Antonio Domínguez Hidalgo, Dúo Coplanacu, Rozalen, Marilia Andréscon Nacho Vegas.

За часів диктатури Піночета її, разом із піснею Віолети Парри «Gracias a la vida»  було заборонено цензурою.

Перекладацький коментар

Леон Феліпе. Поезієзнавство

Поезієзнавство

I

Поезія...

глибока печаль і поривання душі...

скільки ти здатна дати усім... усім,

від принца до парії,

усім...

без ритму і навіть без слів!..

II

Розтрощіть на друзки цей вірш.

Приберіть дармовиси рим,

його розмір і ритм,

навіть ідею відкиньте.

Розвійте слова за вітром...

і коли щось по тому лишиться,

то — поезія чиста!

III

Тихіше, поети, тихіше...

стиште голос, не треба крику,

не ридайте з таким надривом:

як підносите рупор до губ у печалі,

ваші плачі уподібнюються

до заводів плакальниць, найманих.

IV

І якби,

поети придворні,

вірш ставав таким, як людина,

не з кришталю би був, а з болота.

V

Поете,

не з серця, не з мислі,

не з вулканового горна божественного

з’явилися твої крила.

Поміж люди вони творилися

і поміж люди вживилися

до тіла тобі, до скелету.

Найсмиренніша в світі десниця

устромила видіння...

устромила тобі межи ребра

кохання перину.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Частина наведених вище поезій уперше з’явилася у складі вступу до збірки «Вірші і молитви подорожнього (II)» (див нижче). Але пізніше Феліпе виділив з них ті, що стосувалися поезії, доповнив новими віршами і назвав цю добірку «Поезієзнавство»; як він її читав, можна послухати у кінці цього допису.

Перекладацький коментар

Пабльо Неруда. Кохання, кохання, хмари...

Зі збірки «Сто сонетів про кохання», 1959

XXIV

Кохання, кохання, хмари...

Кохання, кохання, хмари на вершині небесної вежі,

мов переможні пралі, і усе охоплене синню,

і усе стало зорями: і море, і корабель, і денне світло —

усе це разом відірвалося від землі і здійнялося у повітря.

Приходь, поглянь на воду у черешневих сузір’ях

і на круглий шифр швидкоплинного всесвіту,

приходь, торкнися перебіжного лазурового пломеню,

поспішай, адже пелюстки не квітнуть вічно.

Тут лише світло, безлічі і суцвіття

і відкритий простір, переораний вітром

у пошуках глибинної таємниці піни.

І затоплені у розкішшя небесної синяви,

наші очі загубилися у ній, майже прозираючи

приховані сили повітря, підводні ключі до таємниць.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Хосе де Еспронседа. Пісня пірата

Пісня пірата

На борту — гармат десяток,

вітер — завжди ходовий,

не пливе по морю бриг,

а ширяє у просторі:

це мій корабель піратський,

що зоветься «Відчайдух»

за відвагу видатну,

знаний усіма на морі.

Місяць мерехтить в воді,

вітер стогне в парусині

і здіймаються повільно

крила — срібло і лазур.

Йде собі з веселим співом

славний капітан піратський,

по бортах — Європа й Азія,

а попереду — Стамбул.

«Ти лети на всіх вітрилах

без страху,

най ні шторми, ані штилі,

ні вітрильники ворожі

з курсу збить тебе не зможуть

і відваги не схитнуть!

Сто разів

ми здобич мали,

а англійці лютували:

не схопить!

Сто народів

ми долали —

ті просили і благали:

„Пощадіть!“

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!

Б’ються люто і затято

через суші малий клаптик

королі сліпі.

Я ж кордонів не проводжу,

скільки осягнути зможу —

стільки моря нарікатиму своїм.

А як до берега

пристати

забажаю — чий би прапор

там не був,

хто наважиться

оспорить

ті права мої, що в морі

я здобув!

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!

Треба бачити, як раптом

навтьоки

кидаються, лиш побачать

вимпел мій на видноколі,

знаючи, як швидко морем

бриг летить легкий.

Усе те,

що ми здобули,

нарівно, щоб то не було,

я ділю.

Та красуня —

тільки моя,

знають всі: у цьому спору

не терплю.

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені —  і сила!

А море — то вітчизна мила!

Я засуджений на страту!

Та пусте:

моя рея є придатна,

аби суддів тих повісить,

що їх моя удача вірна

на цей бриг тай приведе.

А коли

мене й повісять,

мені вмерти, а чи жити —

все одно!

Я давно

страху не знаю:

вільні люди розбивають

це ярмо.

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!

Налетить борей сердитий —

я і радий:

музика моя — це вітер,

щогл і снастей тремтіння,

стогін темної глибині,

гук: «На абордаж!» і залп гарматний.

Під моря

рев несамовитий,

щогл, і снастей, і вітру

спільний гук

я сплю солодким,

тихомирним

сном, гойдаючись на хвилях

наче в люльці.

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Перекладацький коментар