Сесар Вальєхо. Хліб наш

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :
«Громи»
Хліб наш
 
Рідкий сніданок... Кладовиська вільгість
землі запаши́ть любою кервою.
Зимове місто... Їдка путь хрестова
хурманки, що волочиться подібно,
як тягнеться, мов у кайданах, піст!
 
Хочеться стукати у кожні двері
й питатися за ким і сам не знаю;
тоді шукати бідних й зі сльозами
безгучними давати хліб їм свіжий.
І грабувати виноградники багатих
блаженними руками обома,
які, єдиним вдаром світла звільнені,
вгору з Хреста злетіли!
 
Вранішня віє, прошу, не буди нас!
Хліб наш насущний 
                                   дай нам сьогодні,
Господи!..
 
Усі кістки мої — чужі;
можливо, я їх вкрав!
Можливо, я прийшов сюди узяти
призначене комусь;
і мабуть що, якби я не родився,
цю каву пив би инший горопаха!
Я ниций злодій... Де ж мені подітись!
 
О цій порі холодній, коли тліном
людським пахне земля, така печальна,
й хочеться стукати у кожні двері,
благати не зна в кого опрощення
і хлібця свіжого для нього випікати
ось тутечки, у печі мого серця!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

За формою цей твір дуже характерний для Вальєхо — той внутрішній конфлікт, який пронизує усю його творчість, відбивається і в ній: рима то є, то зникає; дуже виразна, практично силябо-тонічна ритміка з фіксованим розміром рядка перемежається майже прозовими рядками довільної довжини.
Те саме і з текстом: загалом він досить простий, але, як завжди, є фрагмент, який не одразу сприймається навіть граматично:
La mordaz cruzada
de una carreta que arrastrar parece
una emoción de ayuno encadenada!
Буквально:
Їдкість хрестоносна
возу чия важка і повільна хода нагадує
емоцію закутого посту
Тут Вальєхо, як це йому дуже властиво, вдається до перетворень між частинами мови:  прикметник mordaz (їдкий) та дієслово arrastrar (тягтися) виступають тут в ролі іменників — а також до багатозначности: слово cruzado означає і такий, що стоїть поперек, і той, хто прийняв хрест, і рух в переносному сенсі, і хрестоносця, і хрестовий похід. Тож, як завжди, є над чим подумати.
 
De «Los heraldos negros» (1918):
«Truenos»
 
El pan nuestro
 
Se bebe el desayuno... Húmeda tierra
de cementerio huele a sangre amada.
Ciudad de invierno... La mordaz cruzada
de una carreta que arrastrar parece
una emoción de ayuno encadenada!
 
Se quisiera tocar todas las puertas,
y preguntar por no sé quién; y luego
ver a los pobres, y, llorando quedos,
dar pedacitos de pan fresco a todos.
Y saquear a los ricos sus viñedos
con las dos manos santas
que a un golpe de luz
volaron desclavadas de la Cruz!
 
Pestaña matinal, no os levantéis!
¡El pan nuestro de cada día dánoslo,
Señor...!
 
Todos mis huesos son ajenos;
yo talvez los robé!
Yo vine a darme lo que acaso estuvo
asignado para otro;
y pienso que, si no hubiera nacido,
otro pobre tomara este café!
Yo soy un mal ladrón... A dónde iré!
 
Y en esta hora fría, en que la tierra
trasciende a polvo humano y es tan triste,
quisiera yo tocar todas las puertas,
y suplicar a no sé quién, perdón,
y hacerle pedacitos de pan fresco
aquí, en el horno de mi corazón...!

Немає коментарів:

Дописати коментар