Мені хотілося створити цей допис саме сьогодні, 1 січня 2025 року. В перший день дванадцятого року війни і четвертого року її повномасштабної фази. В день, коли я вкотре прокинулася від сирени і вибухів. В день, коли і на фронті, і в моєму рідному місті люди гинули і отримували поранення. Але також народжувалися. Жили. Сварилися і мирилися. Сумували і раділи. Руйнували і створювали. Живімо, радіймо, творімо попри все, щоб кожен день був вартий того, щоб за нього боротися.
Цей допис стане тим, для чого колись було задумано блоґи — веб-щоденником для моїх особистих нотаток. Я залишатиму тут розрізнені думки, спостереження, цитати, пов’язані з поезією, її творенням та перекладом. З однією з тих речей, які наповнюють моє життя силою. Бо цих думок забагато, і вони губляться у коловороті життя, а мені б хотілося иноді до них повертатися. Усе це я пишу для себе, бо викласти свої думки на папері, нехай і віртуальному, — прекрасна можливість критично їх оцінити чи переосмислити згодом свої підходи. Це плоди уже понад десятилітнього досвіду — може, щось із цього корисне не лише мені, тому залишаю усе це у відкритому доступі.
Не варто шукати тут якихось аж дуже оригінальних думок. Моїй практиці поетичного перекладу не передували ані філологічна освіта, ані семінари з перекладу поезії, на яких старші колеги діляться досвідом і критично аналізують роботи молодших, ані навіть просто читання профільної літератури.
(Я мала лише тривалий досвід технічного перекладу і, працюючи у видавництві в парі з найкращими літературними перекладачами галузі, пройшла прекрасну школу літературного редагування, яка заклала підвалини, необхідні для роботи з поетичним текстом. Адже він є монолітом, де жодне слово не замінити й не переставити, його не віддаси редакторові, який повиправляє усі «криві» конструкції й невдалі формулювання.)
Отже я пірнула у поетичний переклад як у незвідане. Зі мною були лише любов до поезії, дуже відносна начитаність в ній (фактично лічені автори, але у великій кількості) і вроджене поетичне чуття. Не знаю, чи кожному перекладачеві на користь саме такий початок, але він має свої переваги: між мною і тим, що я бачила і чула, не стояло знання про те, що я маю побачити і почути. От би нам таке в кожну хвилину нашого життя!
В результаті усі мої особисті відкриття, пов’язані з поезією та її перекладом — емпіричні. Пізніше, читаючи праці з теорії віршування й перекладу та інтерв’ю з досвідченими перекладачами, я знайшла підтвердження для більшості з них. А для решти — іще знайду, бо цей шлях проходила уже така величезна кількість розумних і талановитих людей, що навряд чи тут можна усвідомити щось таке, що до мене не було усвідомлено, і не раз.
1 січня 2025. Той, хто наважився
І першим стане запис про те, про що я думала, засинаючи, в першу годину цього року: можливо, великі поети відрізняються від тих, хто віршує для задоволення, вважаючи свій талант надто скромним, щоб зватися поетом, лише сміливістю. Вони — не ті, хто зміг, а ті, хто насмілився створити щось справді велике. Мені не йдеться про графоманів, переконаних у власній геніяльності — тим сміливість непотрібна, їм досить власного поганого смаку і некритичности до написаного. А про тих, хто здатен відрізнити справжнє від несправжнього, велике від посереднього, але не наважується сягнути високо. Не наважується прийняти потік такої величезної потужности, що за самої думки про нього тріпоче і перелякано скидається серце.
Отже геній чи великий талант у чому б то не було — це той, хто наважився. Хто забажав, запрагнув відчути цю силу, опанувати її чи віддатися їй. Це надихає.
6 січня 2025. Перекладацька традиція. Силяботоніка — інвазивний вид
Ця сьогоднішня нотатка так розрослася, що я винесла її в окремий допис. А тут залишу лише кілька своїх думок, з яких вона виросла.
Наша перекладацька традиція — московська; вона водночас і наша, бо ми брали активну участь в її творенні, а тоді самі перекладали під її впливом, і чужа нам, бо її основа — московська мова і ментальність — для нас чужа, і час нам цю традицію ламати.
Але головне — творення, а потім дотримання перекладацької традиції, на мій погляд, узагалі хибний шлях.
По-справжньому прекрасний мистецький твір — унікальний. І перекладати його потрібно так, ніби ти ніколи в житті не чув жодної поезії.
Головним достоїнством перекладача, окрім, звісно, хисту, є не досвід, а вміння від нього абстрагуватися, здатність до свіжого погляду, здатність іти за інтуїцією і безпосереднім сприйняттям, перекладаючи кожен твір — мов перший.
Переклади досвідчених і — без жодних заперечень — талановитих перекладачів, за відсутності зовнішніх вад бувають ніби мертві всередині. А все тому, що, перекладаючи «ремісницьки» — за правилами та набитою рукою — нищимо саму мету своєї роботи.
Тому у поетичному перекладі я мрію назавжди лишитися аматором, здивованим підлітком, сповненим радости й ентузіязму, який гадки не має, що і як треба робити, а просто торкається літер одночасно рішуче й обережно, із захватом і зачудуванням вслухаючись в те, як вони звучать.
В українській регулярній поезії XX ст. і тим більше в перекладній, силябіку витіснила силябо-тоніка.
Упевнена, так сталося значною мірою під московським впливом. Адже коли в школі (мені йдеться про часи рос. імперії і совєтів) читаєш спочатку і переважно Пушкіна з Лєрмонтовим, а вже потім і трохи — Шевченка, барабанні ритми силяботоніки, під яку можна марширувати, першими заполоняють твій мозок і починають асоціюватися зі справжньою поезією. Силяботоніка гарна, не спорю, нею пишуться вірші, точені й ґлянсовані, що коштовне каміння: штудерно вироблений, такий твір може здатися талановитим, навіть якщо його наповнення не вирізняється оригінальністю, — а ще вона нав’язлива і прилипуча, мов шлягерний мотивчик, легко сприймається, легко запам’ятовується, і коли ця аж надто ритмічна, геть не схожа на звичайне мовлення система віршування входить в мозок, її вже звідти не вигнати. Щоб писати силябікою, потрібен, я би сказала, гарний музичний слух, — так само, як для верлібру. Адже важливо не зісковзнути в прозу, вибудувати над-регулярну музику вірша. У цій системі віршування форма не заступає собою змісту, вона підтримує його більш непомітно і скромно. І ця скромна гармонія дається, насправді, дуже непросто. Знаю по собі: щось постійно мов тягне тебе збитися на простий і зрозумілий регулярний ритм.
Можливо, в цьому секрет того, що силяботоніка, наче агресивний інвазійний вид у природі, зрештою витіснила нашу автентичну силябіку?
Отже час повертати своє і в авторську регулярну поезію, і тим більше в переклад тієї зарубіжної поезії, яка в оригіналі є силябічною.
8 січня 2025. Про переклад сонета
Давно хотіла написати есей з такою назвою. Давно лежать у мене на комп’ютері нотатки для нього. А в результаті написала сьогодні (точніше вчора, але вже почався новий день) трохи хуліганський текст під назвою
«Нема ніякої силябіки», в якому розповіла про своє бачення силябіки як такої і того, як, на мою думку, її краще за все перекладати. Тож більшість того, що я хотіла розповісти про переклад сонета, опинилося там. Але так навіть краще. А надвечір був готовий і давно плеканий есей
«Про переклад сонета». І ще один, який виріс з пари нотаток:
«Пере-створення форми». Разом зі вчорашнім есеєм про перекладацьку традицію та силяботоніку вони утворили завершений цикл, присвячений проблемам перекладу еспаномовної силябічної поезії 20 ст. Нарешті мій мозок розвантажився від коловороту думок, які вирують в ньому і просяться «на папір» уже багато років та з усе більшою наполегливістю. Лишається ще одна велика тема — розуміння й переклад верлібру та музика поезії. Колись я уже читала велику лекцію на цю тему, нотатки до неї збереглися, а ще у блозі є есей
«Рима у верлібрі?», в якому трошки про це говориться, тож цей гештальт не вимагає закриття аж так нагально. Та далі буде.
8 січня 2025. Мед з багатьох квіток
Професійний перекладач або такий, що перекладає багато, збирає мед з багатьох квіток, — чи зберігає він здатність завмирати у глибокому зачудуванні перед кожною з них, і не могти відірватися, надивитися, надихатися? Якщо перші перекладені мною поезії, які я багато років носила в душі і ось наважилася дізнатися, які вони насправді і спробувати це відтворити, я плекала, мов найбільшу коштовність, працюючи над ними подовгу, шукаючи ті єдині слова... то коли лік перекладеного став наближатися до тисячі, я помітила, що в якісь моменти з’являється імпульс: «нема чого стільки застановлятися над цим складним рядком, все одно його не перекласти в точності, а це рішення хороше, ти он уже скільки їх перебрала, то чого тобі ще, можна переходити до наступної поезії, вона чекає...» І добре, що той рядок все одно застрягає у свідомості і змушує повертатися і повертатися до себе навіть коли я вже давно переклала і наступну, і ще одну, і ще. Буває, повертаєшся до нього роками, аж поки не знайдеш те єдине ідеальне рішення.
Але краще б не квапитись.
Краще б завжди перекладати так, ніби ця поезія— єдина в світі і ти прийшов на
землю, щоб перекласти саме її.
Зрештою, що може бути
прекрасніше за цей стан, коли час зупиняється і ти залишаєшся один на один із
цим маленьким дивом — чиїмось талановитим твором, який знову народжується просто
перед твоїми очима.
Розмірковуючи так, я
тримала в руках збірку інтерв’ю з перекладачами, від читання якої мене
відволікли власні думки, а тоді продовжила читати: «Ельза Львівна Линецька, яка
багато років вела семінар молодих перекладачів при Ленінградській Спілці
письменників і сама була чудовим майстром, радила нам не кидати роботу, поки не
відчуємо, що ось для цього перекладу ми уже зробили геть усе, що в наших силах.
Правильно, звісно, та для натур, схильних до самоїдства, це порада небезпечна.
Випустити роботу з рук для мене досі правдива кара. Мучуся, настиряюся до ні в
чому не винних друзів та родичів, а самій судити важко, бо, коли перечитуєш
свій переклад, завжди вкладаєш у це заняття щось зайве і об’єктивного судження
не виходить» (з інтерв’ю з Єленою Баєвською).
Забавно, але в мене давно
уже немає бажання питатися в когось, чи вдала моя робота. Мабуть, бо на це
питання просто ніхто не зможе відповісти. Де взяти того, хто сприйняв би оригінал
в точності, як я? Або того, хто повністю поділяє мої погляди на поетичний
переклад? Я лише прагну того, щоб мій внутрішній камертон ставав усе більш
чутливим, усе більш досконалим. І, шліфуючи переклад, чекаю, поки з’явиться
абсолютно беззаперечне відчуття: це воно.
24 січня 2025. Особливий слух чи звичка?
Коли я тільки почала читати еспаномовну поезію, мене дуже зацікавило: а як носії цієї мови чують її ритміку?
Я була вихована на російській, жорстко силяботонічній поезії. Читаючи в школі Шевченка, чула відмінність, помічала: дивовижно, ритм збитий, а звучить добре, в цьому є гармонія, це не слабке, а просто якесь инше віршування. Що це було, я дізналася набагато пізніше :).
Так от еспанський вірш спершу здався мені прозовим, бо він позбавлений цього звичного барабанного ритму, і я здивувалася: як «еспаномовці» відрізняють його від прози чи верлібру, може, вони мають якийсь недоступний нам особливий слух на кількість складів?
Відповідь на це запитання мала практичне значення. Якщо поставити перед собою завдання зробити такий переклад, який ми сприйматимемо так, як носії еспанської сприймають оригінал, то, можливо, не треба робити його силябічним, вони чують силябіку не так, як ми?
Зрештою я зрозуміла, що це дурниця — всі ми чуємо те саме. Різниця лише в тому, що для носія еспанської таке віршування звичне, а для нас, в силу того, що нашу автентичну силябіку давно витіснила силяботоніка, — не дуже.
Носій еспанської, коли слухає суто силябічні вірші, тобто такі, які не тяжіють до силяботоніки, чує, що рядки мають приблизно ту саму довжину, що там є певний тонічний ритм (я писала про нього в есе
«Нема ніякої силябіки»), а ще повною мірою спрацьовує ритмотворча функція рими, якою позначаються кінці рядків (принаймні римованих) і окреслюються межі строф.
Просто порівняно із силяботонікою інтонація є більш розмовною, читаючи вголос, можна робити смислові наголоси, які не забиватимуться ритмом стоп, — і в цьому для мене полягає невідпорне очарування силябіки.
То чому ж не перекладати силябіку силябікою? Особисто для мене важливо запропонувати читачеві щось максимально близьке до оригіналу, яким він є насправді. Я не хочу ввести твір в українську літературу, наблизивши його до неї, — я хочу розширити межі української літератури на нове (чи добре забуте), наповнити її, наскільки це взагалі можливо, новими ритмами і звуками.
А звичка... на десятій прочитаній поезії слух повністю адаптується і ця ритміка стає звичною і зрозумілою.
Тут як із асонансною римою, яка в нашій поезії зустрічається лише зрідка і зазвичай, як це буває, приміром, у Миколи Вінграновського, спорадично, одна-дві такі рими на весь твір, — мені вистачило кількох прочитаних еспаномовних поезій, щоб ніжно її полюбити і почати використовувати у власному віршуванні.
24 січня 2025. Чом би й ні, або цілунок Музи
— Чи можна в перекладі Федеріко Гарсії Льорки, у якого кожен рядок, кожне слово про Еспанію, написати: «Дві калини буйно мають ув очах твоїх», — як це зробив геніяльний без перебільшення Микола Лукаш у поезії
«Дівчині на вушко»? — Чом би й ні. — Чи можна змінити розмір, щоб не кромсати текст, який вочевидячки не вміщується? — Чом би й ні. — Чи можна заримувати те, що не було римованим, але мало багату внутрішню музику з асонансів, консонансів, інших суголось, які в перекладі не відтворити? — Чом би й ні. — Чи можна пом’якшити риму, зробивши її асонансною або неточною, якщо в оригіналі кожне слово мов влите і не вдасться просто взяти й переповісти це иншими словами та з иншими образами? —Чом би й ні. Чи можна вводити власні образи, якщо вони органічно впишуться в текст і творчість автора, аби зберегти досконалість форми? — Чом би й ні. — Чи можна зрештою перекласти регулярний вірш дещо верлібрізованим білим віршем, якщо вся динаміка, вся концентрація почуттів міститься саме в тексті і така потужна, що, читаючи, форми і не помічаєш? — Чом би й ні. — Серйозно?! А можна... — Авжеж! Якщо це ваш свідомий вибір і
особисто ви переконані, що це — найкраще рішення.
Що більше я перекладаю сама, що більше чужих перекладів аналізую, то більше пересвідчуюсь: єдиний справжній гріх перекладача — випустити в світ переклад, не поцілований Музою. Тільки це є справжнім відхиленням від оригіналу. Адже ми перекладаємо збіса талановитих поетів, чи не так?
24 січня 2025. Скромність
Перекладач має бути дуже-дуже скромним. Це взагалі професія не для самоствердження. Адже має повністю знеособитись, зникнути, щоб поезія постала такою, якою написав її автор. Перекладач має бути настільки скромним, щоб завжди усвідомлювати: він не зможе цього здійснити. Він творить поезію наново, а тому лиш йому вирішувати, якою вона буде. Скромність=Сміливість.
12 лютого 2025. Гармонія силябіки
Перекладаючи
«На смерть Рубена Даріо» Антоніо Мачадо, хотіла була як слід розхитати ритміку, щоб було видно, що то силябіка, а не силяботоніка. І вкотре пересвідчилася: поезія не терпить диктату, її не візьмеш ґвалтом, і навіть якщо це переклад, — вона сама обирає собі форму. Ця — наполегливо тяжіла до ямбу.
А ще, писати силябікою складно, просто незугарний вірш за силябіку не зійде. Ми взагалі розучилися чути силябічні вірші, відчувати їхні особливі ритми. Але коли раптом таке виходить природно, само собою, розумієш — це дуже красиво, тут є своя чарівна гармонія. Бо без гармонії нема поезії.
12 лютого 2025. Бо що таке імення?
Коли їх багато у вірші — ні що инше як головний біль перекладача. Імена, прізвища, географічні назви, терміни родом з греки й латини... З чим вони римувалися — з тим більше не римуються, де вписувалися в розмір — більше не вписуються... Зробити гарний гладенький переклад поезії, в якій багато таких слів — це диво.
Ось кілька прикладів:
9 березня 2025. «Пісня козака»
Цей блоґ, який я веду уже майже 12 років, із часом сам собою перетворився на свого роду допоміжний освітній ресурс: за статистикою відвідин сторінок я знаю, коли школярі або студенти проходять Вільяма Блейка, Федеріко Гарсію Льорку або, приміром, Хосе де Еспронседу.
З поезій останнього щораз читають «Пісню пірата», чудовий зразок романтизму 19 ст., а от «Пісню козака» обходять стороною — і дарма!
Якщо ви зазирнете за жахливу на позір машкару і побачите у творі не кровожерливих варварів, які мчать руйнувати Европу, а саме те, що насправді зобразив автор: потужну молоду силу, ще не розбещену і не зіпсовану століттями заможности й благополуччя, не скуту жодними правилами і пересторогами «цивілізації», яка розбиває усталений триб життя Европи і впускає ураганний вітер в її запліснявілу свідомість, — то здивуєтесь тому, наскільки прогресивною і сучасною є ця поезія і наскільки влучним та пророчим був вибір саме козацтва на роль такої сили:
...в плодючий край, де шляхта і міщани —
заможні, жінкуваті і слабкі!
...ніжніші від жінок їхні солдати,
а королі — нікчемні крамарі....
Хто поміняв би радість на страждання?
Хто б переможних закував синів?
Хто б обірвав триюмф їм у заранні?
Хто би втопив у власній їх крові?
Відважним — слава! Нас побачить кволий
Европи люд.
Ну а жорстоких подробиць — не нам лякатись. Адже це наш Пророк писав: «вражою злою кров’ю Волю окропіте» — і Дніпро уже 11 років несе цю ворожу кров густими потоками. Як і не нам сором’язливо лякатись власної потуги, ставати в позицію прохачів і вибачатись за те, хто ми є і якою є наша цивілізаційна місія, яка здійснюється нині на очах усього світу.
9 березня 2025. Спів поезії
Читаючи про баталії прихильників різних підходів до перекладу поезії у захопливвй книжці Андрея Азова «Поверженные буквалисты: Из истории художественного перевода в СССР в 1920-1960-е годы», подумала про те, скільки списів було зламано навколо збереження форми та змісту, вибору між буквальним відтворенням розміру чи і дотриманням принципу його функціональної подібности... але вірш не крокує, хоч би стопами, а хоч складами — він співає, співає усіма й кожнісіньким своїми звуками!
Де ж його музика, його неповторний голос в усіх цих високочолих міркуваннях і запеклих битвах?
Аж тут Галина Грабовська, яка перекладає Хуліо Кортасара, поділилася цитатою, в якій він говорить про свої враження від перекладів його творів:
«Проблема з’являється, коли мене перекладають: коли мої оповідання перекладають знайомою мені мовою, я дуже часто бачу, що переклад бездоганний, все сказано й нічого не бракує, але це не те оповідання, яке пережив і написав іспанською, бо немає тієї пульсації, того трепету, до яких читач чутливий, бо якщо ми є чутливими до чогось, то саме до глибинних інтуїтивних відчуттів, до ірраціональних речей; ми чутливі до них, хоча нерідко розум починає захищатись і забороняє, перекриває нам певні підходи. Потужні пульсації крові, плоті й натури проходять вище чи нижче розуму, і не існує жодного логічного контролю, який міг би їх зупинити. Коли перекладач цього не вловив, не зміг подати іншою мовою еквівалент цієї пульсації, цієї музики, у мене виникає враження, що оповідання розвалюється, і це дуже важко пояснити деяким перекладачам, бо вони дивуються. “Так, але ж це добре перекладено! Ти сказав ось це, і тут так і сказано: це точно те саме”. “Так, це точно те саме, але чогось бракує”. Це точно те саме в площині прози, як передача меседжа, але бракує тієї аури, того світла, того глибинного звуку, який не є тим звуком, який сприймається на слух, а є внутрішнім звуком, який доноситься певною манерою писати прозу іспанською мовою».
І мені негайно пригадався один з моїх улюблених віршів про поезію написаний Леоном Феліпе:
Розтрощіть на друзки цей вірш.
Приберіть дармовиси рим,
його розмір і ритм,
навіть ідею відкиньте.
Розвійте слова за вітром...
і коли щось по тому лишиться,
то — поезія чиста!
Ось відправна точка перекладача, схопи вібрацію оригіналу, а тоді почни співати, втілюючи її у звуках... решта родиться з цього співу!
10 березня 2025. Між музичними інструментами
Якби Перу й Нікарагуа завоювали не еспанці, а французи, Вальєхо й Даріо написали би свої геніяльні твори французькою. Отже і ми, визнаючи, що в перекладі втрачається та складова музики твору, яка обумовлена неповторним звучанням його мови, і ті музичні пасажі, які були сформовані певною послідовністю звуків, яка повністю руйнується під час переписування тексту, байдуже навіть, тією ж чи иншою мовою, — усе ж можемо певною мірою відтворити цю музику чи написати подібний музичний твір, як от музику перекладають на инший музичний інструмент.
Можливо як ось тут, де кожне слово перегукується, передзвонюється з багатьма иншими, так ніби йде дощ і вода торохкоче, й плюскоче, і хлюпає, торкаючись віт і гілок сосни:
«Вальс у гіллі»...
1 квітня 2025. Чортішо і збоку бантик
Вчора спонтанно і блискавично швидко переклала сонет Льопе де Веги «Скласти сонет звеліла Віоланта...», переклала задля забави, бо і сам він забавний. І вже опісля написала до нього розлогий коментар про те, що в цьому моєму перекладі порушено один мій же власний важливий принцип — не додавати до твору нічого такого, що заступить найяскравіші авторські елементи.
Та нема важливішого принципу за гнучкість і доречність, і якщо вже ми граємо і веселимось — то варто робити це від душі. Тоді і читач повеселиться з нами. А якщо ми перекладаємо дещо прекрасне, то в це варто вкласти увесь свій талант і все натхнення. Бо найголовніше, задля чого ми беремо до рук книжку — це доторк до справжнього мистецтва.
Тож якщо захотілося почепити до перекладу власного бантика, будьмо скромними і тисячу разів подумаймо, чи варто, але й будьмо сміливими, і якщо вважаємо, що він їй до лиця — чіпляймо! 😇
1 квітня 2025. Навздогін
І ще один важливий момент. З різних причин буває так, що в точному перекладі поезія або якась її фрагмент чи ніби губляться, блякнуть чи стають якимись дивними, неоковирними тощо. Смішне в оригіналі виявляється в перекладі не таким вже й смішним, втрачає свіжість і динаміку. Вписаний в культурний контекст оригіналу образ в перекладі неможливо врятувати навіть коментарями, він стає просто дивним і незграбним. Або речення чи висловлювання автора звучить так, що це й літературою не назвати.
Як приклад останнього — Les clavó sobre las botas mordiscos de jabalí. En la lucha daba saltos jabonados de delfín. — Встромляв їм крізь чоботи кабанячі укуси. В бою робив мильні стрибки дельфіна. — у Льорки в описі ножової бійки, де герой протистоїть чотирьом нападникам. Яскраві образи, але сказано так, що в буквальному перекладі звучить неоковирно. І щоб це стало поезією й відповідало намірові автора, мусимо висловити це якось инакше.
Ось як це завдання вирішили різні перекладачі:
Микола Лукаш:
Він у чоботи гвоздив їх,
наче вепр іклив хортів,
він скакав халяндри в бійці,
мов запінений дельфін.
мною:
кидався ярим вепром,
розмітаючи зграю псину,
пірнав і злітав серед герцю
лискучим порським дельфіном.
Анатоль Гелескул:
Рвался он раненым вепрем,
бился у ног на песке,
взмыленным телом дельфина
взвился в последнем броске;
Віоланте наказує мені написати сонет,
я ніколи в житті не був у такій скруті;
кажуть, що сонет це чотирнадцять віршів:
жартуючи жарти три з них ідуть попереду.
Гадав, що не знайду приголосного,
а я в середині іншого квартету;
та якщо я бачу себе в першому терцеті
у квартетах немає нічого, що мене лякає.
Далі до першого терцету я вступаю
і, здається, увійшов з правої ноги,
тож із цим віршем він готовий.
Я вже на другому, і при тому підозрюю,
що закінчую тринадцять віршів;
порахуйте, чи їх чотирнадцять, і готово.
— то побачимо, що з погляду сьогоднішнього дня він трохи монотонний, тому не диво, що кожен з перекладачів, підхопивши веселу гру автора, вніс у нього якусь додаткову емоційність і динамізм.
5 квітня 2025. Бантики ліплять усі
Дався мені той бантик. :)
Все повертаюся до нього подумки, і все думаю про те, що не лише перекладачі чіпляють на поезії оті бантики, якими прикривають дірки — місця, де має бути рима, але справді органічної рими не знайшлося і видно, що цю притягнуто за вухо, а потім під неї написано рядок, або ж пусті розмірні одиниці, для яких забракло тексту... Якщо неупереджено поглянути на оригінальні вірші, то і там такого чимало. І що складніша форма, то більше: чи факт, що для ідеального вираження яскравої думки, яка виявилася гідною сонета, знайдуться чотири слова на одну риму і ще чотири на другу? Дива трапляються, звісно, та не щодня.
І навіть верлібр того не позбавлений, бо і брак думки так само ховають за порожніми словами.
Ось чому в багатьох випадках перекладати сонет білим віршем — дуже непогана ідея. Асонансні рими там, де очікуються точні, можуть чіпляти увагу, а от відсутність рими — ні. Не раз ловила себе на тому, що, прочитавши якусь яскраву поезію, запитувала себе: а рима там була? Ось вам до прикладу пара сонетів Альфонсіни Сторні:
«Підніжжя дерева» й
«Тепер засну». В обох рими не було і в оригіналі. Та чи помічаєте ви це, читаючи?
13 квітня 2025. Я не вірю в досконалість
З дитинства, читаючи твори найкращих поетів, звертала увагу на недосконалості: риму, яка видимо слабша за сусідні, трохи збитий ритм, незграбний вислів, бо тільки такий вписався в розмір або заримувався... Всі ці моменти викликали відчуття тепла, оживляли поезію, робили її людським творінням, а ще говорили, що авторові є, що сказати, і це йому важливіше за позірну досконалість форми.
Забавно, що і Франко у своєму каноні досконалости сонета аж ніяк не досконалий:
Голубчики, українські поети,
Невже вас досі нікому навчити,
Що не досить сяких-таких зліпити
Рядків штирнадцять, і вже й є сонети?
П’ятистоповий ямб, мов з міді литий,
Два з чотирьох, два – з трьох рядків куплети,
Пов’язані в дзвінкі рифмові сплети, –
Лиш те ім’ям сонета слід хрестити.
Тій формі й зміст най буде відповідний:
Конфлікт чуття, природи блиск погідний
В двох перших строфах ярко розвертаєсь.
Страсть, буря, бій, мов хмара піднімаєсь,
Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови,
Та при кінці сплива в гармонію любови.
- Ямб тут не литий з міді: слово «досить» доводиться неправильно наголошувати, бо воно вибивається з ритму, і цей наголос очевидно неприродній;
- «і вже й є» звучить так, що будь-який літературний редактор виправив би це, як вираз незграбний і такий, який важко вимовити;
- «сонети» — множина тут тільки для рими, бо за логікою мала би бути однина;
- «Мутить блиск, грізно мечесь, рве» — це могло би бути скоромовкою для тренування дикції, настільки важко це вимовити.
І що ж — ця поезія є безперечним шедевром, настільки досконало і виразно описано в ній, що таке сонет. Отак-от.
13 квітня 2025. Антоніо Мачадо
Ніколи не любила Антоніо Мачадо, який здавався мені сумним і одноманітним. І не могла зрозуміти, чому еспанці цінують його над усіх инших поетів свого срібного віку, пристрастних і яскравих.
Пабльо Неруда писав: «Дона Антоніо Мачадо я бачив кілька разів – він сидів у кафе за столиком, мовчазний та скромний, у чорному костюмі, який носять нотаріуси, суворий та ніжний – споконвічне дерево Іспанії. Зломовний Хуан Рамон Хіменес, давнє диявольське поріддя поезії, казав, що він, дон Антоніо, вічно всипаний попелом, мабуть, у кишенях носить недопалки», — мені в пам’яті спливала ця Хіменесівська характеристика, тільки попіл і недопалки в моїм спогаді перетворилися на пил, порох минулого, яким ніби усипана людина, яка живе спогадами.
А потім раптом полюбила його всією душею, і побачила, який він невимовно прекрасній у своїй божественній меланхолії.
Немає коментарів:
Дописати коментар