Перекладачеві-еспаністові, який багато працює з поезією XX століття і особливо його першої половини, трапляється перекладати чимало сонетів. Здавалося б, де XIV століття, коли сонет набув своєї остаточної форми, а де бурхливе індустріальне століття XX? Чому по всіх инших давніх поетичних формах уже і слід запав, а сонет живе, і не лише як стилізація під старовину — сонети пишуть практично всі провідні еспаномовної поети, навіть верлібрісти. У модернізмі й подальших мистецьких течіях сонет отримує нове життя, набуває безліч варіацій форми, залишаючись при тому самим собою.
Та чим вабить нас сонет і чому він успішно перетривав стільки епох?
Ключ до відповіді — у відомому сонеті Івана Франка:
Епілог
Присвячено русько-українським сонетярамГолубчики, українські поети,Невже вас досі нікому навчити,Що не досить сяких-таких зліпитиРядків штирнадцять, і вже й є сонети?П’ятистоповий ямб, мов з міді литий,Два з чотирьох, два – з трьох рядків куплети,Пов’язані в дзвінкі рифмові сплети, –Лиш те ім’ям сонета слід хрестити.Тій формі й зміст най буде відповідний:Конфлікт чуття, природи блиск погіднийВ двох перших строфах ярко розвертаєсь.Страсть, буря, бій, мов хмара піднімаєсь,Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови,Та при кінці сплива в гармонію любови.Преров, 6 мая 1893
Сонет — це проста і досконала, «мов з міді лита» поетична форма, яка в 14 рядках вміщує цілий драматичний твір. Це не просто замальовка з натури, невеличка історія чи роздуми про буття — в ньому завжди щось зароджується, розвивається і завершається яскравою кульмінацією. Саме тому Ігор Качуровський у своїй праці «Строфіка» називає сонет не формою, а жанром поезії.
Оце поєднання динамізму, драматизму й лаконічности і приваблює в сонеті поетів і читачів. Це потужний експресивний засіб. І не дивно, що бурхливе й динамічне, але не позбавлене естетизму XX століття знайшло його ідеальним для своїх мистецьких творінь.
В цей період, як усяка жива річ, сонет знову почав розвиватися. Набули поширення сонети з більшою довжиною рядка — коли розповідь мала бути неквапною, багатою на деталі. Зазвичай це александрійський вірш (12-складовик із цезурою посередині) ба навіть і 14-складовик, якими не раз писав нікарагуанський геній Рубен Даріо (його першу в Україні збірку видано минулого року).
З’явилися й сонети зі скороченими рядками, зручні, коли розповідь коротка і проста, але все ще відповідає сонетному жанру.
А найвідоміший верлібріст еспаномовного світу Пабльо Неруда видав 1959 року збірку «Сто сонетів про кохання», написану неримованими верлібровими віршами.
Цікавими експериментами стали поліметричні сонети, а також безліч всякої екзотики, від сонетів, що складаються з одного чотиривірша і одного тривірша, до перекиднів, сонетів з хвістиками чи без одного рядка тощо. Великий перелік таких варіацій наводить у своїй статті Франсіско Редондо Беніто.
Як бачимо, це дуже живий і мінливий жанр, до якого навряд чи варто підходити з єдиною мірою.
І коли ми перекладаємо стародавній сонет, витончений і досконалий, написаний силябічним 11-складовиком, який з усією очевидністю прагне до того самого «п’ятистопового ямба, мов з міді литого» і не стає ним лише в силу обмежень еспанської мови, то, можливо, варто подарувати йому цю остаточну доконаність, бо і автор зробив би так само. Ямбічні сонети наших визначних майстрів, таких як Микола Зеров, ми сприймаємо за еталон краси й довершености, і такий переклад впишеться у це сприйняття.
Водночас якщо ми поставимо собі завданням не просто подарувати українському читачеві іще один прекрасний сонет, а познайомити читача з правдивим спадком автора, то і для такої клясики можна спробувати відтворити коливання оригіналу між силяботонікою та силябікою, взоруючись на поетику Шевченка, у якого вони нерідко змішуються, перетікаючи одне в одне.
А коли перекладаємо щось модерністське, то можемо відтворити тонічний характер еспаномовної силябіки, користуючись підходом, який я продемонструвала в есеї «Нема ніякої силябіки».
Так само предметом і метою нашого перекладу визначатиметься в певних випадках можливість не застосовувати «дзвінкі рифмові сплети», а послабити риму, зробивши її, наприклад, асонансною (враховуючи, що такі сонети також писалися в XX ст., а сам цей спосіб римування є панівним для еспаномовної поезії), або і зовсім не римувати рядки, щоб дати собі більше свободи точно відтворити авторський текст, коли він є дуже важливим, вивіреним до літери, й у вільному переказі буде забагато втрачено, або ж передати яскравий темперамент оригінального твору.
Мені б хотілося, щоб палітра засобів українських перекладачів стала максимально широкою, щоб шукалися нові шляхи і можливості, щоб перекладач дихав вільніше і без огляду на осуд закам’янілої «школи» втілював найсміливіші свої задуми. І нехай хтось назве такі переклади авторськими чи експериментальними — аби не бачили помилку, невміння чи недосконалість там, де талановитий і вправний майстер свідомо обере нестандартне рішення.
Гадаю чудовою ілюстрацією цьому й одночасно яскравим логічним завершенням есея стане ось такий мій переклад з Рафаеля Альберті, один з найдавніших і найулюбленіших, бо в нім удалося практично дослівно передати оригінал, зберігши при тому музику моря і живу інтонацію автора:
Капітанові корабля
Шарль Бодлер
На своїм кораблі — зеленому п’єдесталі
з морських водоростей, мушель і зіркових смарагдів —
ти ідеш, капітане вітрів і ластівок,
нагороджений найвеличнішим валом.
Звивисті узбережжя розмотують прядиво співу
шляхом плуга твого: «Моряче, вільна людино,
перед якою моря схиляють чола покірно,
Добрий моряче, сине плачів північних,
півдня лимоне, прапоре королівства
пінного вод, на сирен управний мисливцю;
ми, береги пришвартовані цілого світу,
просимо тебе: у своєму кільватері білому
Немає коментарів:
Дописати коментар