Хосефіна де ля Торре. Ти ніс...

Ти ніс...
 
Ти ніс
на ногах білий пісок
невідомого пляжу.
Тому,
коли ти наблизився,
я не почула кроків.
Ніс
ув оголеному голосі
ритм чекання.
Тому,
коли заговорив до мене,
не розчула твоїх слів.
Ніс на долонях
білу піну того моря.
Тому
не втримала і сліду
твого приходу.
Ти завжди приходив,
коли шукала за тобою,
проте я тебе не впізнавала.
Білий пісок, ритм чекання, біла піна!
Неспокійний сон про зелене узбережжя,
збрижене запитаннями!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосефіна де ля Торре. Прозора вода...

Прозора вода ставка.
Була свічадом тополі,
а небові зеленим килимом,
помережаним віттям.
Ах, якби я могла
ступити у неї босоніж
і стати вітром в воді
і розворушити тополю!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосефіна де ля Торре. Ночі на пляжі...

Ночі на пляжі...

Ночі на пляжі, шепіт і свіжість морського берега.

Білі удари весел, заскочених темнотою.

Великі моряцькі вогнища, від яких віє вечерею,

і тіло моє на піску, повне лінивою стомою.

Світлокид нагорі в Іслеті обертається і обертається.

Венера, Велика ведмедиця... який густий запах водоростей!..

Тихо бринить гітара. Якась жінка зітхає.

Теплі пахощі жимолости бриз до мене доносить.

Здавна знайомі звуки старовинної хабанери,

мелодійні і томні, просто у серце вливаються.

У вишині наді мною танцюють у місячнім сріблі

і складаються в силуети світила небесної сфери:

я бачу своїх батьків, Долорес, Марію, братика,

у складках старої шалі їх пам’ять моя хоронила.

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосефіна де ля Торре. Тоненький хвилястий струмінь...

Тоненький хвилястий струмінь...

Тоненький хвилястий струмінь

зноситься над водою

і розкривається квіткою;

а тоді опадає і губиться

у пінявій білині,

у хвилюванні тремтливому.

у солоних глибинах.

Тихо здіймаються груди,

і зітхання прозоре світло

виливається у повітря.

Осяяний білими ружами,

ясніє силует кипариса.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосефіна де ля Торре. Післяполудень сонний...

Післяполудень сонний...

Післяполудень сонний,

він улігся на кронах дерев,

і очі йому стуманіли,

аби не бачити вулиці, де невтомний день

порозвішував свої години.

Післяполудень сонний,

він спить, погойдуючись на гіллі.

Вітер уносить його,

і його сновидіння тремтять у повітрі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)