Федеріко Гарсія Льорка. Примовка

Із циклу «Пісні»:

— «Теорії»

 
Примовка
 
Березень
уже близько.
 
Вгорі січень,
високо-високо.
 
Січень
в небі нічнім зимним приском.
 
Долі березень
швидким проблиском.
 
Січень —
очам моїм древнім.
 
Моїм свіжим долоням —
березень.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сімон Діас. Теля

Теля
 
Корова Квітка народила теля,
таке гарнюне, наче то немовля.
Дітва зазвичай: «Тату, дай його потримати!» — притуля.
Й вона його сховала в пагорбах — щоб не знали:
корова Квітка народила теля.
 
Савана вбралась для нього у зелення,
усі дзвінкі струмочки йому несуть квіточки із рання.
Вона його сховала в пагорбах — щоб не знали:
корова Квітка народила теля.
 
Зграйка папуг кружля, яструб летить здаля,
плоди принесли, що ростуть у тих краях.
Квітка глядить, розгублена, як він гуля, —
бо знає долю свого маля’.
 
[Ця послідовність із трьох куплетів повторюється двічі.]
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

В оригіналі пісні корову звуть Маріпоса — Метелик.

Дорогоцінна Ірина Корсак, яка знає все і ще трішки, розповіла мені, що ця пісня належить до дуже самобутнього жанру joropo venezolano.

На початку одного зі своїх виступів, який можна почути ось тут: https://www.youtube.com/watch?v=8oi2NIizZTE — Сімон Діас розповідає, що у пісня «Теля» присвячена найпрекраснішій з історій людства — про народження малюка Ісуса і про страждання Марії, яка мусила ховатись із ним від царя Ірода, що хотів його вбити.
Не знаю, — каже автор, — звідки знала цю історію корова на ймення Метелик, що мешкала у саванні. Але вона народила теля і сховала його за пагорбом. Наступного дня вона прийшла до хліву,  де доїли корів, з пустим черевом і вим’ям, дуже задоволена своєю винахідливістю. Чоловік, який доїв корів, побачив, що вона вже отелилася, і сказав своєму товаришеві, який глядів телят: «Рамоне, коли пустимо корів пастися, простеж за коровою Метеликом, бо ця змія отелилася бозна-де». Рамон почав за нею стежити, але вона, помітивши це, стала петляти і уводити його в инший бік. Тоді він сховавсь у кущах і довго чекав, розуміючи, що рано чи пізно вона муситиме нагодувати теля. І таки вистежив її та привів обох назад до хліву.  Як ви знаєте, малюкові Ісусові принесли дари троє королів-магів, і в моїй пісні теляті теж несуть дари саванна, і струмки, і папуги та яструб. І бозна звідки, та корова Метелик знала, що Ірод досі живий, і що ти, я і він, усі ми щодня вбиваємо і їмо її дитя.

Сімон Діас. Пісня погонича

Пісня погонича
 

Надходить самотнє світило

Льяносом, повним снів.

Надходить самотнє світило

Льяносом, повним снів.

Співа світанкову коплу

а-а-ах... 

Погонич корів.

Співа світанкову коплу

Погонич корів.

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... 

 

Бик реве до корови,

І відступає бичок.

Корова його пильнує,

Бо прийде і його строк.

Метелик... водяна хмарка...

 

Місяць шука за тінню

І не може знайти.

Місяць шука за тінню

І не може знайти.

 

Бо вона заховалась

а-а-ах...

У ранкові шелести.

Бо вона заховалась

У ранкові шелести.

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... ранок...

 

Не плач більше! Водяна хмарка...

Тиша й гіркота піль...

Все молоко стане сиром,

Всякий втамується біль.

Водяна хмарка... зірниченька...

 

Вже проливає ранок

Світло на пальмовий гай.

Вже проливає ранок

Світло на пальмовий гай.

А пісня сумна благає:

а-а-ах...

Погоничу, далі співай!

А пісня сумна благає:

Погоничу, далі співай!

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... ранок...

 

Завтра, коли я піду,

Хто згадає мій спів?

Тільки глечик вологий,

Із якого я пив.

Зірниченька... водяна хмарка...

И-и-и-и-и-и-и-и...

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Сімон Діас — автор слів і музики та виконавець цієї пісні.

Перекладацький коментар

Сімон Діас. Старий кінь

Старий кінь
 
Коли кохання отак застає людину —
немає на те закону:
каруталь пірнає в літо,
і квітне гуамачіто,
і рветься міцна припона.
 
Коли кохання отак застає людину —
немає на те закону:
каруталь пірнає в літо,
і квітне гуамачіто,
і рветься міцна припона.
 
Пускають коня в савану,
бо він старий і підбитий,
не знаючи, як спонтанно
ще здатне серце любити,
і щойно лиш волю дано,
він понесе тої ж миті.
 
Якщо на шляху коневі
стрінеться кара кобила,
ні окрик йому не чутний,
ні віжки, ані вудила,
він чує лише могутній
призов природної сили.
 
Коли кохання отак застає людину —
у тому ніхто не винний,
любов бо не має плану
ні розкладу календарного,
бо двоє разом віднині.
 
Коли кохання отак застає людину —
у тому ніхто не винний,
любов бо не має плану
ні розкладу календарного,
бо двоє разом віднині.
 
Пускають коня в савану,
й дарма, що років чимало:
рушає він у заранні
у путь поспішливим чвалом,
туди, де чекає панна,
яка до серця припала.
 
Жеребчик тратить безпутно
свій час, якого без ліку.
Старий же кінь не упустить
дивом даровану квітку,
бо знає: життя не буде
до нього більше привітним.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Цю пісню, яку часу її виходу у 1980 році переспівано безліч разів (її співав навіть Пласідо Домінго), написав відомий венесуельський музикант Simón Díaz (1928–2014) — він автор її музики та слів, а також її перший виконавець. Посилання на авторське виконання ви, як завжди, знайдете в кінці допису.
 
І хоча, можливо, ви не чули цієї давньої пісні, певна, що чули иншу: «Bamboleo» групи Gipsy Kings, написану у 1988 на основі «Caballo viejo» та пісні 1950-х років «Bamboleo» Кармен Міранди.

Каруталь — це ділянка лісу або савани, де ростуть дерева каруто. Це дерево, що росте в тропічних регіонах Америки, особливо поширене в таких країнах, як Венесуела та Колумбія.

Гуамачіто (або гуамачо) — це нетиповий деревоподібний кактус, що росте в тропічних лісах Америки, особливо поширений у регіонах Венесуели та Колумбії. На відміну від більшості кактусів, він має м’ясисте листя, яскраво-жовті квіти та стовбур з колючками.

Мігель Анхель Астуріас. Стрілець-сербатанеро

Стрілець-сербатанеро

Стрілець укотре повернувся нині
з очима, над безсоння незглибимими.
— Скажи, Стрільцю, де це горішня синява?
— То Бог її забрав...
                — Всю?
                — До краплини,

та і на краще...

— Це чому же, сину?
— Бо поривання забере по тім Він,
земля залишиться, солдатові потрібна,
а море, плачучи від горя, геть відплине.

— Коли втомилася людина буть людиною

(хіба не пахнуть квіти, як ти втомлений?),
Бог забере з землі усе хороше,
спустяться скрині, кольором, як хмари,
по перли, і по роси, і по вітер,
по воду річкову і у шкатулки
із райдужних джерел вкладуться мрії,
жінок волосся, їхні щедрі лона,
й дитячі личка в ніжному рум’янці.

— Він забере дітей?

                    — Так, забере їх:

як не всміхаються вони і не сміються,
то нащо у житті потрібні діти?

— Але, Стільцю, чи будуть урожаї?

— Селянин почувається неправильним:
працює він, від спогадів вологий.
Він оре, сіє й жиє для солдата.
Тож краще, щоб скінчились урожаї,
ті, що в минулому були святами,
коли плодам землі раділи щиро,
коли закохувалось світло у людину
яка в солодкості життя кохалась.
Врожай — навіщо? — коли різанина,
невдячність, ницість такі нескінченні,
ніби вони є вислідом печальним
усіх реместв — таким собі майстерством.

Весілля зорь гуля цієї ночі
над простором усіх істот поснулих.
Сліпа й глибока темрява землі
здіймається до ніг. Бувай, Стрільцю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. Словом cerbatanero називають стрільця із духової трубки (cerbatana).


Перекладацький коментар

Леонідас Єрові. Потаємне

Потаємне
 
Як хвилі моря то надходять, то ідуть,
отак мені хотілося б кохати:
лишать одну, до иншої вертати
й від тої знов пускатися у путь...
 
Кохання ластівкою у гніздо пірнуть,
та восени із раю утікати,
щоб нові теплі крила як присвяту
весні принести за півроку будь-що-будь.
 
Оця... і та... й та инша... у п’янкому
трунку численних вуст смаки мішать
все знов і знов, по колу, без утоми...
 
Й так і не вирішити, хто ж мені під стать...
Скипіть востаннє, й на бозна-якому
кохання березі одного дня розтать.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Леонідас Єрові. Всі роки оті, що зверху...

Всі роки оті, що зверху...
 
Всі роки оті, що зверху,
нас занурюють  у брехні.
Відколи ми самостійні
коїться таке шаленство:
не більш здібні — більш безчільні,
більш мошенські кожен раз
посідають президенство —
крадуть спокій наш і час.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
Ця політична летрілья — одна з багатьох, написаних автором для часопису “La Prensa”

Хосе Сантос Чокано. Сон кондора

Сон кондора
 
Із проблисками зоряного сонму
на снігову вершину він сідає:
день його поглядом останнім огортає
і біля ніг його лунає гуркіт грому.
 

Біліє комір імператорський на ньому,

ефесом гребінь над чолом звисає,

кігті-кинджали гнівом пронизають —

слонівка ув узорі золотому.

 
На цій вершині чується самотнім:
в блідім тумані, що його купає
і сяйво ореолу його тлумить;
 
повільно з ним зливається і потім
він поринає в ніч, як поринає
душа на самоті у власні думи...
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Луїс де Кордоба. Чиста вода

У цьому відео зі співами, що прозвучали в еспанському Хересі у святвечір 2021 року, — попурі з фрагментів двох вільянсіко (старовинних різдвяних пісень) і приспіву сучасної пісні «Чиста вода» кантаора Луїса де Кордоби (нар. 1950), якій присвячено цей допис.

 

Ось відповідні фрагменти з вільянсіко та їх буквальні переклади:

З «De pestiños y alfajores» (pestiños та alfajores — солодкі страви)
Ya corté la yerbabuena
de la tapia del corral
que esta noche es nochebuena
y mañana es navidá
 
Я зірвав м’яту
біля огорожі загону
бо нині святвечір,
а завтра різдво
 
З «Camina la virgen pura» (Іде Пречиста)
Como el camino es largo
pidió el Niño de beber:
—No pidas agua, mi vida;
no pidas agua, mi bien.
 
Шлях довгий
і Дитя просить пити.
— Не проси води, життя моє,
не проси води, мій хороший.

Ну а далі, власне, пісня з еквіритмічним перекладом:

 

Чиста вода

Вірші й музика Луїса де Кордоби

 

[Заспів і він же приспів:]
 
Якщо напитись хочеш, дівча
Осьо криниця, дівча, моя криниця
Ходи, нап’ємось із тобою, дівча
Солодка й чиста, дівча, у ній водиця
Якщо напитись хочеш, дівча
Осьо криниця, дівча, моя криниця
Ходи, нап’ємось із тобою, дівча
Солодка й чиста, дівча, у ній водиця
 
[Куплети:]
 
Ти прийшла іздалека
Цим старим шляхом битим
Ти прийшла іздалека
Цим старим шляхом битим
Тож сідай біля мене
Бодай трохи спочити
Тож сідай біля мене
Бодай трохи спочити
 
Чиста мов водиця, аж очі вбира
Ранком поведу я тебе до олтаря
Тебе до олтаря, тебе до олтаря
Чиста мов водиця, аж очі вбира
 
Хочу розділити із тобою я
Хочу розділити із тобою я
Не лише цю воду, а і довгий шлях
Не лише цю воду, а і довгий шлях
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вавилон

Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Вбогі»

Вавилон
 
Любий дім, геть простий, мовби витесаний
одним ударом зі шматка мерехтливого воску.
І у цій господі, нам дарованій долею,
вона то руйнує, то лагодить; часом каже:
«Який гарний цей прихисток; більше ніколи!»
А часом вибухає плачем.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вічні кости

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Громи»

Вічні кости
 
    Мануелеві Гонсалесу Праді
    це бунтівне й непересічне почуття,
    одне з тих, за які гаряче
    аплодував мені великий маестро.
 
Боже, себе живущого оплакую
й за хліб твій каюсь, прокляту потребу;
а все ж цей порох думний і укляклий
не є пригарком на твоєму боці:
нема в тебе Марій, що йдуть від тебе!

Боже, якби ти тільки був людиною,
то нині вже умів би бути Богом;
та все у тебе добре, і від того
ти не пізнаєш власного творіння.
Людина, що терпить тебе, — ось Бог!
 
Сьогодні ув очах моїх несвітніх
горять два ставники, мов у стратенця,
й ти, Боже, всі свічки свої засвічуй:
у старі кости гратимемо прецінь.
І, може, о гравцю, як кинеш жереб
для світу — являться очні кружала Смерти,
мов два закаляні тузи погребні.
 
Боже, в цю темну ніч, глуху і стилу
ти спиниш гру — Земля бо кістю стала,
обгризена і сточена на кругле
котінням що є сили, напропале,
яке тільки і може зупинитись,
що в ямі неосяжної могили.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Примітки
Цю поезію написано у лютому 1918 року після смерти коханої поета Марії  Роси Сандоваль.
Мануель Гонсалес Прада (1844–1918), якому присвячено твір, — знаний перуанський поет-модерніст, який одним з перших підтримав молодого Вальєхо на його творчому шляху.

Сесар Вальєхо. Крижані борти

Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Горішні химери»

Крижані борти
 
Щодня дивлюся, як проходиш мимо,
мій пароплавику, завжди далекий...
Очі твої — біляві капітани;
уста — червоної хустинки трепіт,
що підпливає кров’ю у прощанні!
 
Щодня дивлюся, як проходиш, доки
від часу й від жорстокости сп’яніла,
мій пароплавику, завжди далекий,
відчалить зрештою зоря вечірня!
 
Вітри зрадливі; такелаж; кільватер
жінки, яка пройшла!
Дадуть команду твої зимні капітани;
але тим, хто відчалив, буду я!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Весло

Цю збірку я присвячую Оленці, 

яка була поруч від самого початку

Та, хто знає мене на ім’я

 
Всі зійшлись роздивитися зайду:
— Дивне щось, якесь земноводне?
— Чудернацьке спереду й ззаду!
Ти сказала: «До діла годне».
 
Всі кривилися підозріло,
мов на вербу, що родить сливи.
А ти мені просто зраділа.
Бо була. І була щаслива.
 
Для инших —  незнана річ,
небезпека, поразка...
Для тебе — ось море, ось ніч,
гайда разом у казку!
 
Инші розлюченим клекотом:
«Хтось чужий, хто вічно кочує,
нам — про відповідальність поета?!»
А ти шепотом: «Я тебе чую!»
 
Зараз я — нічим не відмінна
— крихке тіло, друзі, сім’я —
посеред війни людина.
 
Але ти знаєш моє ім’я!

__________________________________________________________________________

Me corté el dedito

Ця давня лемківська пісня привернула мою увагу не лише чарівністю першого куплета, але й демонстрацією сили і свободи української жінки. Зауважте: дівчина каже: «Я би його взяла за мужа» (а не: «Хотіла би, щоб він взяв мене за дружину»); вона, працьовита й статечна, милується юнаком як квіткою і готова тримати його за чоловіка просто для краси (це ж повна зміна гендерних ролей!). Оце поєднання ніжности й сили та незалежности і є, на мій погляд, найвиразнішою характеристикою української жінки.

Me corté el dedito
Canción popular ucraniana
 
Me corté el dedito — ¡me duele! —
no lo cura la hojita verde,
la hojita verde no cura, no cura,
mi amor besará — ¡curará!
 
¿Ay, cómo se llama el mozo?
¡Su sonrisa me da gran gozo!
Yo lo amaría de alma, de alma

si «querida mía» me llama.
 
Ay, qué mozo, como una rosa,
yo lo tomaría por esposo,
no le dejaría trabajar, trabajar,
¡lo tendría para admirar!
 
¿Quién es aquel mozo galante,
el que me saluda, distante?
Le confesaría mi pasión, mi pasión,
le daría mi corazón.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Я наспівала цей переклад: 

Olga Zdir · Порізала-м пальчик — Me corté el dedito