Весло

Цю збірку я присвячую Оленці, 

яка була поруч від самого початку

Та, хто знає мене на ім'я

 
Всі зійшлись роздивитися зайду:
— Дивне щось, якесь земноводне?
— Чудернацьке спереду й ззаду!
Ти сказала: «До діла годне».
 
Всі кривилися підозріло,
мов на вербу, що родить сливи.
А ти мені просто зраділа.
Бо була. І була щаслива.
 
Для инших —  незнана річ,
небезпека, поразка...
Для тебе — ось море, ось ніч,
гайда разом у казку!
 
Инші розлюченим клекотом:
«Хтось чужий, хто вічно кочує,
Нам — про відповідальність поета?!»
А ти шепотом: «Я тебе чую!»
 
Зараз я — нічим не відмінна
— крихке тіло, друзі, сім'я —
посеред війни людина.
 
Але ти знаєш моє ім'я!

__________________________________________________________________________

ВЕСЛО

            Я не людина із дивним іменем.
            Я весло і з вигляду, і за природою.
            Небо синє. І море синє.
            Я межи ними. Теж середнього роду.
 

 
                        Вважаючи речі глухими й безвустими,
                        ви з ними балакаєте часто-густо.
                        Чого ж дивуватись, почувши раптово
                        і їхню звернену до вас мову?

 
                                                Не спіши: за кроком крок, за гребком гребок,

                                                все дізнаєш, все збагнеш, коли прийде строк.

І

Човник
 
Човник коло пристані весело гойдається
порожнем —  ні весел, ані парусів,
в човнику хлопчина до неба усміхається,
а над ним погойдуються шальки Терезів.
 
Переважить ліва — льотом за наряддям,
стріпнеться вітрило — і вже не шукай;
переважить права — він уранці рано
приголубить дівчину, скаже: «Прощавай», —
 
давши їй маленьку кітвицю на пам’ять,
мовляв: «ти розумієш, я назавжди твій, 
а тільки край як треба мені тепер відчалити,
бо тужить моє серце за кревністю стихій».
 
При віконці дівчина в небо дивить пильно,
каже до Ведмедиці тихо, ледве чуть:
 
«Будь йому порадницею в морі, моя рідна,
а як проб’ється човник, Ковшем йому побудь.
Адже він самотній, ні сім’ї, ні ладу,
тільки й зна, що моря й неба голоси!»
 
Ведмедиця повільно простягнула лапу —
й лягла зоря на праву шальку Терезів.

Усі сотворіння морські
 
Всі сотворіння морські — перелітні, неспинні:
льотом стрімким і пташина, і риба жива —
світ не досліджує стиха — проймає промінно,
й серце від захвату руху кричить і співа.
 
Всі сотворіння морські — поклоняються вітрові:
хоч каравела, а хоч і маленький баркас.
З галсів, лавірувань, румбів години їм зіткані:
піднято кітву — і знову рушає час.
 
Всі сотворіння морські — наче хвилі припливні:
приходять і йдуть, а і що тут сказати — вода.
Їх любить лиш той, хто також супокою не відає,
кому розставання — печаль, та печаль — не біда.
  

 
Про що співає весло
 
В мені живуть ніжність дерев, які люляють гнізда пташині,
багатоголосся лісів і гамір мартинів над гаванню,
пісні людей, що звіряють душу зіркам і хвилям,
усміх старого теслі й рук його мудрих торкання.
Злітаю та опускаюсь... все вище... все глибше... так просто
кохать мені воду і сонце, як первовічному сімені.
За змахом змах... і підхоплене одного ранку норд-остом
я в небо зірвусь альбатросом
                                                           з криком щасливим.
 

 
 
За водою
 
Слова мої — переплески: то рибка плюсне, то я,
у водяних арабесках писана пісня моя.
Розтягується на милі й тане віршований ряд
обертонами на хвилях, привиддям адамових стад.
Лиш птах крилом по них чиркне, бува, і стане йому
бентежно і дивно — і скрикне, не знаючи сам, чому.
 
Примітка: адамові вівці — народна назва міражу.

ІІ

 
Мальок
 
Посміхається світові мальок величної арапайми,
бавиться в солоних бризках, рожевувато блищить,
він зростає звичайно, Оленко, але якось — тсс! поміж нами —
величезна рибина щезне... і з’явить ся маленький кит!

Арктична ніч
 
Переливчасто світяться
в небі полярнім крижини:
буде куди Ведмедиці
витягти зорю-рибину.
 
Може, ведмідь їй стрінеться
на райдужній кризі скреслій...
Полюй щасливо, Ведмедице,
в водах небесних!

 

Буря
 
Північний вітрило несеться назустріч Південному,
той рухом одним  розриває на ньому одіння,
стискають в обіймах себе буйносилих і ревних,
пронизують захватом знову живої надії —
 
тріск, спалахи, гуркіт: немов у безодню низринений,
світ тоне в потоках пристрасти... потім — ніжности...
Відтак все стихає. На білих небесних перинах
у сон поринають, тепер тихомирні й недвижні.

 
 
 

ІІІ

  
Розбилося!
 
Сонце розбилось на тисячу скалок-блискіток:
зіроньки... зіроньки... місяць — найбільша, он там!
Я не хотіла, я же погратися тільконьки...
А воно покотилося... з даху на дах... і — бам!
 
Що тепер буде?
                         — Не журись, моя лабочко,
оченята заплющуй і хутчіш засинай.
Вранці воно лоскотно задихає в ка́бушку:
«Це лише гра! Ізнову гратися — гай!»

Корабельних сосон медові стовбури
 
Корабельних сосон медові стовбури йдуть на схід сонця.
Людина без тями, сумління докорів, з очима стронцієвими
в повітря висаджує світ, що знайшов опору на дитячій долонці.
Корабельних сосон медові стовбури йдуть на схід сонця.

 

Не бійсь
 
Синок теслі старого, того самого, що мене витесав…
ну, може, не того самого, але в нас з ним один Отець,
якось гуляв по морю (то вміють всі теслі і весла,
та і що тут такого, не в повітрі ж, хай йому грець).
 
І якийсь Петро-неборака, побачивши того гуляку,
гукнув: «Я мов замкнений в камені! Може, ти би його відпер?»
«Ходь сюди!» — відповів йому братик. Але той закляк з переляку.
А коли би Петро не здрейфив, світ був би иншим тепер.

Веселий Роджер
 
Бог прийме і пірата — за одвагу!
Та не рабів із їхнім боягузтвом.
У ґерць, мерщій! Виймай із піхов шпагу!
Чи ти старий, а чи юнак безвусий,
Геть слабкість і буденний розум куций,
Пригодам і борні складай присягу!
Що Богові мораль наша кургуза?
Й Веселий Роджер може стать Господнім стягом!

S O S

Світання ніколи, увік не буває печальним!

Розсмійся серед шури-бурі — і зграя бісівська,

що гнала Дніпром із виттям, перегуком і свистом,

до Стікса домчить, розсипаючи громи та блискавки, — 

і троща повторна врятує козацькую чайку!

І день новий буде. Веселий і променистий.

 

ІV

 
Двоє подорожніх
 
Нащо тобі весло в пустелі, чудак?
Знайшов його і шкода кинуть? 
                                              
— Та так…
     Ним користуюся як посохом,
     і з ним по морю — аки посуху.

 

Напучування веслу від старого теслі
 
Як прийдеться безкінечно через штиль грести
чи боротися зі штормом суворим,
пам’ятай: навкруги тебе — води Радости,
моря Світла й океани Любови!

Я покажу тебе море
 
Хочеш зі мною? Гайда!
Між безоднею й небесами!
Скоро перша звізда
наповнить світ чудесами.
 
Побачимо, як пропливе
у глибині темно-синій
великий хтось і гойдне
човен своєю тінню.
 
Зірвавшись поруч  у літ
метеликами білосрібними,
промайне зграя риб —
сипне бризками й шумовинням.
 
Привітно дельфін просвистить
сяючи зеленаво —
руку за борт опусти
вона засіяє так само,
 
як і за кормою шлейф,
і лопать моя, — а добрий
святий Ельм, наче ельф,
прикріпить ліхтарик на прову.
 
І море співатиме нам
своїх одвічних пісень
аж поки в його глибині
не зродиться новий день.
 
Пелюстками півонії хвилі
і хмари зарожевіють,
наче ми опинилися
в королівстві ожилої мрії...
 
Хтось зникає там без вороття…
А втім, геть думи сумні!
Ми — повернемось. І життя
земне ти покажеш мені.
 
Примітки
 
Зелено-блакитне світіння в воді та на опущених у неї предметах — це відлякувальна флуоресценція мікроводоростей, а також мікропланктону, що виникає від зіткнення з можливою небезпекою.
 
Вогні святого Ельма — світіння, сферичне або у вигляді пучків світла, на гострих кінцях судна та його оснастки, що виникає при сильній наелектризованості атмосфери, наприклад, якщо неподалік або прямо в цьому місці йде гроза.

 

Якщо
 
Якщо дівчина хоче заміж — до вінця вона стане,
хай, може, і не одразу, та допнеться свого.
Якщо хлопець захоче в море, він скоро побачить світання
щасливим і гордим юнгою. І море прийме його.
 
Якщо хлопець хоче женитись, навіть кривий і ледачий, —
дівчат багато у світі, уже ж полюбить якась.
Якщо дівчина хоче в море… Та де ж таке в світі бачено!
Нехай проситься навіть коком — в море дівчині зась.
 
На кораблі — дівиця?!  Та краще б усе тут згоріло!
Побійся Бога, красуне, хіба для тебе сей чин?
 
Та якщо дівчина хоче! Затріпоче над нею вітрило,
хтось нагорі посміхнеться, й обійме її широчінь.

Дехто
 
Я належу воді.
Так було завжди.
 
Але не зі своєї волі,
я, бува, опиняюсь на суходолі —
безпорадне, і сонце пече.
 
Й хтось бере мене на плече!
 
Він уносить мене кудись,
чи то вдаль, чи то ввись,
обтирає і лагодить,
а тоді кладе під повіть,
де я відпочиваю після довгих морських доріг.
 
Може, то є Пан Біг?

А ще...

Коли я в море виходжу,

хтось завжди мене супроводжує:

від землі мій човен штовхає,

стрибає у нього 

і руку мою стискає.

Може, він світом нудить?

Цього мені не збагнути...

А може, гадає, що мені прикро

торкатися тільки води і вітру

і хоче теплом долоні зігріти?

Буває, він починає наспівувати

у такт рухам, що передаються мені.

Мені до душі ці пісні!

Нам добре із ним разом

уходити за горизонт...

Бува, він кладе мене поряд

і ми із ним тонемо поглядом

у безкраї синяви...

Пливи, мій човне, пливи...

__________________________________________________________________________

ПОСПІВ

 
Із далеких країв я привожу вірші
туди, де вони так конче, конче потрібні.
Бережу їх в дорозі, мов скарб власної душі.
Я — весляр Поезії... ні, лиш весло у човні її.
 
Із далеких країв я привожу вірші —
цю могутню зброю супроти всіх замірів ницих.
Я поспішаю: на них так чекають, мерщій!
І, звичайне весло, почуваюсь Поезії Лицарем.