Весло

Цю збірку я присвячую Оленці, 

яка була поруч від самого початку,

і всім, чия дружба підтримувала мене на шляху

Ту багато імен — птахів,

які сідали на мій човен

Та, хто знає мене на ім’я

Всі зійшлись роздивитися зайду:
— Дивне щось, якесь земноводне?
— Чудернацьке спереду й ззаду!
Ти сказала: «До діла годне».
 
Всі кривилися підозріло,
мов на вербу, що родить сливи.
А ти мені просто зраділа.
Бо була. І була щаслива.
 
Для инших —  незнана річ,
небезпека, поразка...
Для тебе — ось море, ось ніч,
гайда разом у казку!
 
Инші розлюченим клекотом:
«Хтось чужий, хто вічно кочує,
нам — про відповідальність поета?!»
А ти шепотом: «Я тебе чую!»
 
Зараз я — нічим не відмінна
— крихке тіло, друзі, сім’я —
посеред війни людина.
 
Але ти знаєш моє ім’я!

__________________________________________________________________________

ВЕСЛО

            Я не людина із дивним іменем.
            Я весло і з вигляду, і за природою.
            Небо синє. І море синє.
            Я межи ними. Теж середнього роду.

 
                        Вважаючи речі глухими й безвустими,
                        ви з ними балакаєте часто-густо.
                        Чого ж дивуватись, почувши раптово
                        і їхню звернену до вас мову?

 
                                                Не спіши: за кроком крок, за гребком гребок,

                                                все дізнаєш, все збагнеш, коли прийде строк.

Час поезії не минає

червонодзьобий мартин

що нескінченно летить над океаном.

Маріо Пайерас

ВСТУП

Човник

Женечці

Човник коло пристані весело гойдається
порожнем —  ні весел, ані парусів,
в човнику хлопчина до неба усміхається,
а над ним погойдуються шальки Терезів.
 
Переважить ліва — льотом за наряддям,
стріпнеться вітрило — і вже не шукай;
переважить права — він уранці рано
приголубить дівчину, скаже: «Прощавай», —
 
давши їй маленьку кітвицю на пам’ять,
мовляв: «Ти розумієш, я назавжди твій, 
а тільки край як треба мені тепер відчалити,
бо тужить моє серце за кревністю стихій».
 
При віконці дівчина в небо дивить пильно,
каже до Ведмедиці тихо, ледве чуть:
 
«Будь йому порадницею в морі, моя рідна,
а як проб’ється човник, Ковшем йому побудь.
Адже він самотній, ні сім’ї, ні ладу,
тільки й зна, що моря й неба голоси!»
 
Ведмедиця повільно простягнула лапу —
й лягла зоря на праву шальку Терезів.

І

Усі сотворіння морські
 
Всі сотворіння морські — перелітні, неспинні:
льотом стрімким і пташина, і риба жива —
світ не досліджує стиха — проймає промінно,
й серце від захвату руху кричить і співа.
 
Всі сотворіння морські — поклоняються вітрові:
хоч каравела, а хоч і маленький баркас.
З галсів, лавірувань, румбів години їм зіткані:
піднято кітву — і знову рушає час.
 
Всі сотворіння морські — наче хвилі припливні:
приходять і йдуть, а і що тут сказати — вода.
Їх любить лиш той, хто також супокою не відає,
кому розставання — печаль, та печаль — не біда.

Моя путь

Маленький мій човен:

я в нім і кермо, і рушій.

Він зорями повен 

і шепотом тихим душі.

Дві сині глибині —

вглиб жодної не пірнуть.

Між ними, світними і темними, —

моя путь.

Народження

Границю стихій світанковий серпанок сріблить.

Цим сріблом омите, лечу, і співає мій літ!

Пташині хорали лунають усе голосніш...

Ось-ось вони зродяться: Сонце — і перший Вірш!

 
За водою

Слова мої — переплески: то рибка плюсне, то я,
у водяних арабесках писана пісня моя.
Розтягується на милі і тане віршований ряд
обертонами на хвилях, привиддям адамових стад.
Лиш птах крилом по них чиркне, бува, і стане йому
бентежно і дивно — і скрикне, не знаючи сам, чому.
 
Примітка

Адамові вівці — народна назва міражу.

Про що співає весло
Анабеліті

В мені живуть ніжність дерев, які люляють гнізда пташині,
багатоголосся лісів і гамір мартинів над гаванню,
пісні людей, що звіряють душу зіркам і хвилям,
усміх старого теслі й рук його мудрих торкання.
Злітаю та опускаюсь... все вище... все глибше... так просто
кохать мені воду і сонце, як первовічному сімені.
За змахом змах... і підхоплене одного ранку норд-остом
я в небо зірвусь альбатросом
                                                           з криком щасливим.

Напучування веслу від старого теслі
 
Як прийдеться безкінечно через штиль грести
чи боротися зі штормом суворим,
пам’ятай: навколо тебе — води Радости,
моря Світла й океани Любови!

Я покажу тебе море
 
Хочеш зі мною? Гайда!
Між безоднею й небесами!
Скоро перша звізда
наповнить світ чудесами.
 
Побачимо, як пропливе
у глибині темно-синій
великий хтось і гойдне
човен своєю тінню.
 
Зірвавшись поруч  у літ
метеликами білосрібними,
промайне зграя риб —
сипне бризками й шумовинням.
 
Привітно дельфін просвистить,
сяючи зеленаво —
руку за борт опусти
вона засіяє так само,
 
як і за кормою шлейф,
і лопать моя, — а добрий
святий Ельм, наче ельф,
прикріпить ліхтарик на прову.
 
І море співатиме нам
своїх одвічних пісень,
аж поки в його глибині
не зродиться новий день.

Пелюстками півонії хвилі
і хмари зарожевіють,
наче ми опинилися
в королівстві ожилої мрії...
 
Хтось зникає там без вороття…
А втім, геть думи сумні!
Ми — повернемось. І життя
земне ти покажеш мені.
 
Примітки
 
Зелено-блакитне світіння в воді та на опущених у неї предметах — це відлякувальна флуоресценція мікроводоростей, а також мікропланктону, що виникає від зіткнення з можливою небезпекою.
 
Вогні святого Ельма — світіння, сферичне або у вигляді пучків світла, на гострих кінцях судна та його оснастки, що виникає при сильній наелектризованості атмосфери, наприклад, якщо неподалік або прямо в цьому місці йде гроза.

 

ІІ

 
Мальок
 
Посміхається світові мальок величної арапайми,
гуляє в солоних бризках, рожевувато блищить,
він зростає звичайно, Оленко, але якось — тсс! поміж нами —
величезна рибина щезне... і з’явить ся маленький кит!

Арктична ніч
 
Переливчасто світяться
в небі полярнім крижини:
буде куди Ведмедиці
витягти зорю-рибину.
 
Може, ведмідь їй стрінеться
на райдужній кризі скреслій...
Полюй щасливо, Ведмедице,
в водах небесних!

Примітка

Завдяки дорогій Оксані Чайці ця поезія стала піснею: 

https://www.youtube.com/watch?v=MpG-TOSoVHQ 

Тиха колискова посеред океану

Сергієві

Десь за видноколом вогнянії коні

мордами стрясають.

На моїй долоні золотавий промінь

тихо догасає.

Почепивши бриль, місяць серед хвиль

зорі випасає.

Тихий океан, стиха колихаючись,

мій човник колисає.

На краю землі, на краю часу

нічка загусає.

Сузір’я

Чи можна дружити з Ведмедицею? Гратися з ведмежатком?

Чи можна впіймати їй Риб як дружній дарунок?

І як їх впіймати? Просити Стрільця о поміч?

Чи Козорога? — Він двом стихіям господар.

Чи можна погладити Овна? Його шерсть шовковиста?

Де корова, що зоряним молоком Тельця годувала?

Чи навчусь розрізнять Близнюків, як пізнаю їх краще?

Усе зважили Терези — чи лишилося щось невраховане?

Де воду бере Водолій і куди виливає?

Чи сипляться зорі з небес, як Лев пробує голос?

Якщо дуже просити Рака, він може свиснути?

А про Скорпіона нічого не хочу питати...

Vanessa cardui

Анабеліті

Коли я в океані й далеко мій рідний берег,

я радію компанії кожного з довгокрилих блудяг.

Та сьогодні на прову човна мого сів метелик:

він ніс сонце на крилах й рожеву квітку в очах.

Хто ти?

Марині Г.

Хто ти, біла пташко в білій піні?

Ця зворушлива самотня постать...

Я так само почуваюсь нині:

Дивно. Просто.

Флотилія

Без вітрил вони, без весел пливуть,

і нікуди не веде їхня путь.

Білі, величні, швидкі кораблі —

та не від землі і не до землі.

Хто флотилію цю в небо привів?

Мить — є хмари, та нема кораблів...

Буря
 
Північний вітрило несеться назустріч Південному,
той рухом одним розриває на ньому одіння,
стискають в обіймах себе буйносилих і ревних,
пронизують захватом знову живої надії —

тріск, спалахи, гуркіт: немов у безодню низринений,
світ тоне в потоках пристрасти... потім — ніжности...
Відтак все стихає. На білих небесних перинах
у сон поринають, тепер тихомирні й недвижні.

 

ІІІ

Двоє подорожніх
 
Нащо тобі весло в пустелі, чудак?
Знайшов його і шкода кинуть? 
                                              
— Та так…
     Ним користуюся як посохом,
     і з ним по морю — аки посуху.

Люди

Мовою вітру, хвиль і птахів

вмію я говорити.

Ночами слухаю зоряний спів,

вдень сонячні канти з зеніту.

Звуки природи — мій орієнтир,

та коли розмовляють люди,

дослухаюсь також, море бо не трактир,

тут пусте говорити не будуть.

Я розумію людські думки,

їхні радості і печалі

і дуже люблю, коли моряки

бесідують на причалі.

Із людських історій склалась моя,

з них роки мої і століття.

Тож люди — моя велика сім’я,

мої браття... а може, діти.

Легко

Пробігтися легко камінням, яке аж пече,

штовхнутися легко ногами — й шубовснуть у воду

із краю навчання, уроків, туманів, негоди

до рибок, рачків лоскотливих, підводних печер

влетіти, розкинувши руки, зі сміхом і захватом,

шукати скарби в глибині за таємною картою,

аж раптом почути різке і сухе, як батіг:

            — Чого посміхаєшся! Ну, розкажи для усіх!

Й нехай, наплювать. Що піски туарега — піратові?

Я в морі, а школа — десь там, між пустельних химер...

  
Розбилося!
 
Сонце розбилось на тисячу скалок-блискіток:
зіроньки... зіроньки... місяць — найбільша, он там!
Я не хотіла, я же погратися тільконьки...
А воно покотилося... з даху на дах... і — бам!
 
Що тепер буде?
                         — Не журись, моя лабочко,
оченята заплющуй і хутчіш засинай.
Вранці воно лоскотно задихає в ка́бушку:
«Це лише гра! Ізнову гратися — гай!»

Корабельних сосон медові стовбури
 
Корабельних сосон медові стовбури йдуть на схід сонця.
Людина без тями, сумління докорів, з очима стронцієвими
в повітря висаджує світ, що знайшов опору на дитячій долонці.
Корабельних сосон медові стовбури йдуть на схід сонця.

Пульс світу

Пульс світу — це мій пульс.

Пабльо де Рока

І

Коли хвилі рожденого світла розходяться світом,

Й викликають в усіх нас буру божевілля і бруду,

І тремтить аритмічно натруджене серце планети,

Бо їй важко вдихати густе і отруйне повітря,

Пульс добра все сильніш, але зла метастази — повсюди,

І на всі наші брехні бракує їй імунітету, —

Помагати їй правдою — чи то не справа поета?

ІІ

Коли точиться бій не за дім твій і не за вітчизну,

А за Землю саму, за світання її і заходи,

Безперечно, ти можеш втекти, перелякано звискнувши,

І в затишнім своєму саду, поки мине негода,

Ні добра, ані зла не дізнавши від древа господня,

Усе вірші складати естетські, високолетні, —

Тільки сад, що хова жалюгідну лякливість поета,

Стане садом життя неживого й зогнилого плоду.

Я відповідаю за все

Я відповідаю за все, в усіх минулих віках

і в усіх безкінечних світах, й навіть цього замало,

я відповідаю за все — бо, якби не мій страх,

якби не страх, то зла би не існувало.

Говорить Бог

Я би дуже хотів, щоб усі тирани-уроди, 

Що терзають свої та инші народи, 

Одночасно сконали без права реінкарнації. 

Але як тоді зростати націям? 

Отож, самі, громадяни, — 

Вчиться скидати тиранів,

Голосами й правами заводитись

І більше тарганів не розводити,

Слухати голос мого Духу,

А більше нікого не слухати. 

І наостанок, хоч ви це і знаєте: 

Рабів до раю не пускають!

P. S. 

Ви — моя плоть, і мить вашої муки

В мені — годинами катування,

Але я живу тільки в вас і вами

І руки мої — ваші руки.

P. P. S. 

За Життя — до кінця?! 

Авжеж я у справі:

Он там, пацан

Із очима., що сяють.

¡No pasarán!

Кити

Олі

Ми говоримо:

ось життя, ось людські права.

Але знову,

наче тільки вона й жива,

вимовляється

це жахливе слово «війна»

й ми хапаємось:

як це? 

звідки?

чия вина?

Хтось виходить

і приймає свій перший бій,

хтось знаходить

в серці шлях карбований свій,

хтось ховається,

хтось ховає дітей від біди...

В океані

плинуть 

кити.

В водах синіх

вони креслять смуги світні,

а над ними —

крики птахів в вишині,

а над ними —

така сама бездонна глибінь,

а у ній — 

зоряна 

синь...

По спіралі 

блакитна планета летить,

по спіралі

тисячі й тисячі літ

рушить далі

наш маленький і мужній світ...

По спіралі

плине 

й фиркає 

кит.

 

Не бійсь
 
Синок теслі старого, того самого, що мене витесав…
ну, може, не того самого, але в нас з ним один Отець,
якось гуляв по морю (то вміють всі теслі і весла,
та і що тут такого, не в повітрі ж, хай йому грець).
 
І якийсь Петро-неборака, побачивши того гуляку,
гукнув: «Я мов замкнений в камені! Може, ти би його відпер?»
«Ходь сюди!» — відповів йому братик. Але той закляк з переляку.
А коли би Петро не здрейфив, світ був би иншим тепер.

Веселий Роджер

Ларисі, відважній

 
Бог прийме і пірата — за одвагу!
Та не рабів із їхнім боягузтвом.
У ґерць, мерщій! Виймай із піхов шпагу!
Чи ти старий, а чи юнак безвусий,
геть слабкість і буденний розум куций,
пригодам і борні складай присягу!
Що Богові мораль наша кургуза?
Й Веселий Роджер може стать Господнім стягом!

S O S
М.

Світання ніколи, увік не буває печальним!
Розсмійся серед шури-бурі — і зграя бісівська,
що гнала Дніпром із виттям, перегуком і свистом,
до Стікса домчить, розсипаючи громи та блискавки, —
і троща повторна врятує козацькую чайку!
І день новий буде. Веселий і променистий.

Якщо
Наталці

Якщо дівчина хоче заміж — до вінця вона стане,
хай, може, і не одразу, та допнеться свого.
Якщо хлопець захоче в море, він скоро побачить світання
щасливим і гордим юнгою. І море прийме його.
 
Якщо хлопець хоче женитись, навіть кривий і ледачий, —
дівчат багато у світі, уже ж полюбить якась.
Якщо дівчина хоче в море… Та де ж таке в світі бачено!
Нехай проситься навіть коком — в море дівчині зась.
 
На кораблі — дівиця?!  Та краще б усе тут згоріло!
Побійся Бога, красуне, хіба для тебе сей чин?
 
Та якщо дівчина хоче! Затріпоче над нею вітрило,
хтось нагорі посміхнеться, й обійме її широчінь.

ІV

Дехто
 
Я належу воді.
Так було завжди.
 
Але не зі своєї волі
я, бува, опиняюсь на суходолі —
безпорадне, і сонце пече.
 
Й хтось бере мене на плече!
 
Він уносить мене кудись,
чи то вдаль, чи то ввись,
обтирає і лагодить,
а тоді кладе під повіть,
де я відпочиваю після довгих морських доріг.
 
Може, то Біг?

А ще...

Коли я в море виходжу,

хтось завжди мене супроводжує:

від землі мій човен штовхає,

стрибає у нього 

і руку мою стискає.

Може, він світом нудить?

Цього мені не збагнути...

А може, гадає, що мені прикро

торкатися тільки води і вітру

і хоче теплом долоні зігріти?

Буває, він починає наспівувати

у такт рухам, що передаються мені.

Мені до душі ці пісні!

Нам добре із ним разом

уходити за горизонт...

Бува, він кладе мене поряд

і ми із ним тонемо поглядом

у безкраї синяви...

Пливи, мій човне, пливи...

__________________________________________________________________________

ПОСПІВ

Марині М.

Із далеких країв я привожу скарби:

віршів найкращих повні-повнісінькі скрині —

старожитностей й витворів нинішньої доби.

Я — весляр Поезії... ні, лиш весло у човні її.

Мій вантаж контрабандний зовсім не для краси — 

то могутня зброя супроти всіх замірів ницих.

Я поспішаю: на них вже чекають, мерщій!

І, звичайне весло, почуваюсь Поезії лицарем.

__________________________________________________________________________

P. S.

Той самий вірш, написаний ізнову:

обертонами водної гладіні 

уперше й криком птаха, що її

торкнувсь випадком — й понад водою

повітря коливатись почало,

так на два лади пісня забриніла

моя й розтанула в субстанціях непевних

води й повітря...                            

                            а тепер, утретє, 

субстанція-носій ще більш непевна:

феромагнітний шар — ти чуєш, Боже! —

й транзистори напівпроводникові

на серверах в хтознаякій країні,

погасне світло — прощавай, мій вірше,

навіть луна від тебе не долине,

із мови плюскоту на мову слів і байтів

ти перекладений — так і живеш віднині

доступний кожному —

чи кожному приступний?