Федеріко Гарсія Льорка. Пісня вершника (1860)

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Андалусійські пісні

Мігелеві Пісаро
(у неправильній симетрії Японії)

Пісня вершника
1860

Під місяцем чорним,

під місяцем збоїв

співають остроги.

Конику вороний.

Куди несеш вершника неживого?

...Крицеві остроги;

попустив повіддя

збійник нерухомий.

Конику холодний.

Що за пахощі у квітки ножової!

Під місяцем чорним

бік Сьєра Морена

підпливає кров’ю.

Конику вороний.

Куди несеш вершника неживого?

Підострожуючись,

ніч стискає зорями

свою крупу чорну.

Конику холодний.

Що за пахощі у квітки ножової!

Під місяцем чорним —

крик! — і ріг великий

самотнього вогнища.

Конику вороний.

Куди несеш вершника неживого?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Мігель Пісаро Самбрано (1857–1956) — земляк і друг Льорки, який працював журналістом в газеті «El Sol», а потім з 1922 по 1930 викладав іспанську в Осакському університеті в Японії. Мігелеві Льорка присвятив поезію «Мігель Пісаро».

Сьєра Морена (Sierra Morena) — буквально «Чорна сьєра», так називається 400-кілометровий гірський кряж на півдні плоскогір’я Месета у південній частині Еспанії.

Федеріко Гарсія Льорка. Кавалер...

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Кавалер...

Кавалер,
кавалерчику.
У будинку твоїм курять чебрик.

Ти не прийдеш до мене, не зайдеш,
бо на ключ мої двері замкнені.

На ключ із чистого срібла,
до якого пов’язано стрічку.

А на тій стрічці напис є:
«Моє серце далеко».

Не ходи ж на мою вулицю,
не для мене твій дим пахущій!

Кавалер,
кавалерчику.
У будинку  твоїм курять чебрик.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Це правда

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Це правда

Ай, як мені важко

кохать тебе так, як кохаю!

Через оце кохання

мене болить повітря,

серце моє і кресаня.

Хто би купив у мене

шовкову з кресані стьожку

і печаль мою білого льону,

та й пустив на хустки і шалі?

Ай, як мені важко

кохать тебе так, як кохаю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Вечір

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Вечір

Чи моя Люсія

в ручай ніжки умочила?

Три тополі височезні

і зоря самотня.

Скусане жабнею безгоміння

схоже на серпанок,

поцяткований

зеленими горохами.

Дерево засохле

у ріці

колами розквітло

відцентровими.

А мені над водами примарилась

всміхнена смаглявочка гранадська.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Лісова ожино із корою сірою...

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Лісова ожино із корою сірою...

Лісова ожино із корою сірою,

ягодами подаруй своїми.

Кров і колючки. Наблизься, друже.

Як кохаєш, то і я ще дужче.

Тінь і пазелень — твої плоди —

на язик ожино, поклади.

Як би обіймала тебе, милий,

в затінку густих моїх тернин!

Ти куди, ожино?

                               Йду шукати

те кохання, що не хочеш дати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня вершника

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Пісня вершника

Ко́рдова.

Далека й одинока.

Чорна кобильчина, велет-місяць

і сакви, оливами наповнені.

Та дарма, що шлях мені відомий,

не дістатися мені до Кордови.

На рівнині, де вітри гуляють, —

рудий місяць і кобилка чорна.

Смерть мене з очей не випускає,

зорить мене із вартівень Кордови.

Ай же, путь-дорога далеченька!

Ай кобилка ти моя хоробра!

Ай же, смерть чатує-жде на мене,

аби не доїхав я до Кордови!

Кордова.

Далека й одинока.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Древо, древо...

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Древо, древо...

Древо, древо,

на сухім вітті — зело.

Миловида дівчина

збирає стиглі оливи.

Стан її обіймає

веж залицяльник, вітер.

Їдуть чотири вершники

на андалусійських кобилах

у довгих темних киреях,

у строях зелених і синіх.

«Їдьмо в Гранаду, дівчино!»

Вона і бровою не здвигне.

Йдуть троє тореадорів

із таліями гнучкими

у помаранчевих строях,

з старосвітськими шпагами срібними.

«Ходімо в Севілью, дівчино!»

Вона і оком не кине.

Як уже вечір засяяв
м’яким фіялковим світлом,

проходив юнак, убраний

в троянди і мирти місячні.

«Ходімо в Гранаду, дівчино».

І йому немає одвіту.

Миловида дівчина

збирає собі оливи

з рукою сірою вітру

навколо стану обвитою.

Древо, древо,

на сухім вітті — зело.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Аделіна на прогулянці

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Аделіна на прогулянці

У моря нема помаранчів,
й не знайдеш в Севільї любов.
Як сяє! Смаглява панянко,
позичте мені холодок.

Най він позеле́нить обличчя

— соком лайму й лимону, —

слова Ваші — малі рибчинки —

стануть пливати, витись навколо.

У моря нема помаранчів.

Ах, кохання...

Й не знайдеш в Севільї любов!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
Рефрен цієї поезії є фольклорною алюзією. Так, в Іспанії є примовка: «нема, як у морі помаранчів». А ось перший рядок народної пісеньки: «A la mar fui por naranjas, cosa que la mar no tiene» (Я пішов до моря по помаранчі, таж їх у нього немає). Див. також поезію «Маленька сирена-християнка» [56] іншого іспанського поета, котрий, як і Льорка, належав до «генерації 27 року», — Рафаеля Альберті.
Холодок — маловживана нині назва парасольки від сонця.
Внизу цієї публікації є ілюстрація — картина «Холодок» уславленого одноплемінця Льорки, маляра Франсіско-Хосе де Гойя. Чи не той образ надихнув Льорку на написання цієї поезії?

Федеріко Гарсія Льорка. Ішла дівчина до моря

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Дзвіниця севільської вежі Хіральда, про яку йдеться у цій поезії

Ішла дівчина до моря

Лічити хвилі і гальку

до моря моя дівчина

пішла — а знайшлась нечайно

біля ріки Севільї.

Між олеандрів та дзвонів

гойдаєсь човнів п’ятірко:

весла занурено в воду,

бриз надима вітрила.

На вежі севільській ошатній,

гей, хто там глядить із дзвіниці?

П’ять голосів озвалися

округлих, неначе кільця.

Небо — вершник доладний —

річкою верхи їде.

П’ять обручок гойдаються

у зашарілім повітрі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)