Сесар Вальєхо. Крижані борти

Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Горішні химери»

Крижані борти
 
Щодня дивлюся, як проходиш мимо,
мій пароплавику, завжди далекий...
Очі твої — біляві капітани;
уста — червоної хустинки трепіт,
що підпливає кров’ю у прощанні!
 
Щодня дивлюся, як проходиш, доки
від часу й від жорстокости сп’яніла,
мій пароплавику, завжди далекий,
відчалить зрештою зоря вечірня!
 
Вітри зрадливі; такелаж; кільватер
жінки, яка пройшла!
Дадуть команду твої зимні капітани;
але тим, хто відчалив, буду я!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Весло

Цю збірку я присвячую Оленці, 

яка була поруч від самого початку,

і всім, чия дружба підтримувала мене на шляху

Ту багато імен — птахів,

які сідали на мій човен

Та, хто знає мене на ім’я

Всі зійшлись роздивитися зайду:
— Дивне щось, якесь земноводне?
— Чудернацьке спереду й ззаду!
Ти сказала: «До діла годне».
 
Всі кривилися підозріло,
мов на вербу, що родить сливи.
А ти мені просто зраділа.
Бо була. І була щаслива.
 
Для инших —  незнана річ,
небезпека, поразка...
Для тебе — ось море, ось ніч,
гайда разом у казку!
 
Инші розлюченим клекотом:
«Хтось чужий, хто вічно кочує,
нам — про відповідальність поета?!»
А ти шепотом: «Я тебе чую!»
 
Зараз я — нічим не відмінна
— крихке тіло, друзі, сім’я —
посеред війни людина.
 
Але ти знаєш моє ім’я!

__________________________________________________________________________

Хуан Ларреа. Море власною персоною

Море власною персоною
 

Ось море безсонне мов великий острах квітучої конюшини

яка являє своїм виглядом земну покірність

Вони вже йдуть зі своєю шерстю очевидности своєю хмарою і своєю працею

У тіні в’яза ніколи гаяти час

Чудесно довірлива темрява вирушає мені назустріч

Приховану під чолом ношу в собі скоринку хліба

подібну на дзьоб на невпевненому птахові

І так віддаляюсь під дією фортепіано

що пришиває мене до рослин — провісниць моря

Олень осені спускається щоб лизнути місяць твоєї руки

І тепер на моєму березі світ починає оголюватися

щоб померти від дерев на споді моїх очей.

Моє волосся наповнене рибами-тінями

й кістяками розтрощених кораблів

Але годі про це

ти холодна мов сокира що валить тишу

у герці між кравидом та його поглядом

Та коли небо експортує своїх славетних піаністів

а дощ запах моєї особистості

як же зраджує себе твоє прекрасне серце

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Конча Мендес. Острів

Острів
 
Легко дісталася Острова,
мов не плила, а линула.
Поблукала між бризами.
Пробіглася бережиною.
 
Море гойдало водорості.
Висихав купальник обтислий.
Нагулявшись, заснула під деревом,
заколисана шерехом листя.
 
Яка чудова самотність!
Яка самота розкішна!
І яке ж утомне життя
в містах, що не відають тиші!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Алехандро, Ана Магдалена. Розкажи мені про море, моряче

Розкажи мені про море, моряче

Кажуть, що у морі весною
синявих биків можна стріть —
пронесуться і зникнуть у мить
у злотавім Сонця покої...
Й [Тільки] вихор розтривожить блакить...               [Строго кажучи, ритмічно це слово зайве,  

Кажуть, що у морі весною                                         але якщо проспівати  з ним, це лише 

синявих биків можна стріть.                                      додасть мелодії шарму.]

 
Розкажи про море, моряче.
Розкажи мені,
чи це правда усе.
Бо з вікна я моря
не бачу.
Вітер навіть паху
його не несе.
Розкажи про море, моряче.
Що ти відчуваєш,
коли ти у нім?
Із вікна я моря
не бачу,
із вікна тут моря
не видно зовсім.
 
Ще я чув, моряче, що кажуть,
мов блукає з давніх давен
корабель, якому не важить
геть ніщо, крім співів сирен.
Корабель сміється і плаче,
співи бо солодкі й сумні,
й більш йому нічого не важить...
 
Розкажи про море, моряче.
розкажи про море, моряче, мені.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Примітки
 
Текст цієї пісні часто приписують Рафаелеві Альберті, іноді вказуючи, що це вірш зі збірки «Моряк на суходолі» (там його точно немає!). Але на диску співачки Марісоль, на якому 1976 року уперше вийшла ця пісня, як її авторів зазначено лише композитора Мануеля Алехандро (Manuel Alejandro) та його дружину, яка писала під псевдонімом Ана Магдалена (Ana Magdalena). Сам Мануель Алехандро так описує історію появи пісні на своєму офіційному каналі (https://www.youtube.com/watch?v=Xt7zbQ9Dx-E&ab_channel=ManuelAlejandroOficial):

Роса Часель. Моряки

 Моряки
 
Луісові й Стенлі
 
Вони живуть, не народжені на землі:
вам їх навіть не роздивитися,
бо ваші погляди, цупкі і сповнені твердости,
падають їм до ніг безпорадним скриком.
 
Вони живуть у рідкому забутті,
чуючи лише материнське серце, що їх гойдає,
пульсацію штилю чи шторму,
мов містерію або спів рідного окола.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Осип Мандельштам. Безсоння. І Гомер...

 
***
 
Безсоння. І Гомер. І вітер в парусах.
Я в списку кораблів спинивсь на половині:
Протяглий вивід сей, сей поїзд журавлиний,
Що над Елладою здійнявся в небеса.
 
Мов журавлиний клин ув обрії чужі, —
На царських главах піна божественна, —
Куди ви пливете? Коли би не Єлена,
Що Троя вам сама, аргів’янські мужі?
 
І море, і Гомер — все пойнято любов’ю.
Кого же слухати? І ось Гомер мовчить,
А море хвилі красномовства мчить
І з гуркотом кладе мені до приголов’я.

1915
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Це мій перший і єдиний в цьому блозі переклад з російської, зроблений колись на конкурс премії «Метафора» — не так задля премії чи автора, як задля цього конкретного твору, який я дуже люблю. І також задля спроби перекладу зі спорідненої мови — це завдання, як я і очікувала, виявилося набагато складнішим за переклад з романських мов, з якими українська майже не перетинається лексично.

Еміліо Прадос. Опівночі

Опівночі
 

Спить супокій у порту
під укривалом світним,
місяць у небокруг
кітви стромить золоті.
 
Серце,
веслуй!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Тиха колискова посеред океану

Сергієві Кодесу

Десь за видноколом вогнянії коні
мордами стрясають.
На моїй долоні золотавий промінь
тихо догасає.
Почепивши бриль, місяць серед хвиль
зорі випасає.
Тихий океан, стиха колихаючись,
мій човник колисає.
На краю землі, на краю часу
нічка загусає.

Порив

                            Морю багнеться солі, воно вагітне суднами, 

                                         ниє, ворочается, в череві йому тривожно.

                            Хто цього разу родитель? поет? художник?

                            Море мовчить, воно виснажене цунамі.

                                                                                                        Олена Бугорська

Поглянь-но: от-от море вивергне всі кораблі,

що їх поглинало від давньої давнини,

що їх незглибимі провалля його стерегли,

вчахали над ними, та вдержати не могли,

бо ті все зростали десь там, у його глибині,

робилися морені — наче криця міцні,

і ось виринають із віковічної мли...

дивись, уже щогли видніють! дивись, майорять прапори!

дивись, а вітрила! пристрій який пишний! зорить

над ними світання, й посивілі хвилі старі

схиляють покірно чоло перед імпетом сили,

яка цю флотилію двічі на світ народила —

й тепер пориває її до Нової Землі!

Пабльо Неруда. Зеленою була тиша...

 

Зі збірки «Сто сонетів про кохання», 1959

XL
Зеленою була тиша...
 
Зеленою була тиша, і світло було вологим,
а місяць червень тремтливим, наче метелик,
і у господі Півдня, від моря та від каміння,
ти, Матильдо, пройшла, перетинаючи полудень.
 
Ішла із важким оберемком іржаво-жовтого квіту,
того, що південний вітер куйовдить і забуває,
а твої досі білі, та від солі усежерущої
порепані руки зривали сухостійні піщані трави.
 
Я люблю твої чисті дари, і шкіру мов теплий камінь,
і жертовну беззахисність нігтів на пальцях промінних,
і  уста твої, такі багаті, такі щедрі на радощі,
 
та для мого будинку, який сусідить з безоднею,
прошу тебе, подаруй мені вистражданий лад мовчання,
велике морське шатро, на піску позабуте.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Червонодзьобий мартин

Із циклу «Нові вірші» (1989–1994)

Червонодзьобий мартин

Час поезії не минає

червонодзьобий мартин

що нескінченно летить над океаном.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. З баржі

Зі збірки «Складні почуття» (1909)

З баржі

Насмілься побачити себе оголеним.

                    Петер Альтенберг

Крізь квітку ілюмінатора

споглядаю, як судно відходить

в жовтий вечір, знімаючись з якора...

Повітря віддає дьогтем.

Місяць, проштрикнувши хмарку,

тремтить, мов вітрило над ботом.

Порившись у березі шпарко,

пес занурює у пісок морду.

Але бризки, в обличчя завіяні,
дьогтьовий запах від пристані
і ця надвечірня година

викликають, на моє здивування,
якесь атавістичне бажання
повторити песій учинок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Твої і мої крики на світанні...

Твої і мої крики на світанні...

Твої і мої крики на світанні.

І наші білогриві коні чвалом,

розбризкуючи світло, линуть пляжем.

Твої і мої губи пахнуть сіллю

та йодом. Наші голови пониклі.

Твої і мої руки,

твої і мої очі.

Тіла наші хилясті,
ховзькі, немов водорість.

Кохання, о кохання!

Пляжі на світанні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Нічна пісня на морі

Нічна пісня на морі

Це човен одаль замрів?

А може, ліхтар чи зірка?

Це човен одаль замрів?

Цей світич такий красивий,

і хто зна, куди він летить!

Це Венера, красне світило!

А може, душа чи зірка?

Чи то човен одаль замрів?

Цей світич такий красивий...

і хто зна, куди він летить!

Це вона, Венера — світило,

яке і світич, і зірка,

що вказує шлях в далечінь

і Кохання піднесене мітить

своїм містерійним світлом,

у ночі не лишаючи сліду,

і хто зна, куди летить!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Сонячний край

Зі збірки «Prosas profanas y otros poemas», 1896

Сонячний край

Кубинській артистці

Біля палацу чорного королів Залізного острова — (о, вигнання жахливе, жорстоке!) — як вдається тобі, моя сестро-гармоніє, надихати на спів до небесної сірини свою солов’їну клітку, музичну скриньку свою дивовижну? Хіба не смутить тебе спогад про весняні ранки, коли ти слухала птаха божественного, блискосяйного

            у  сонячнім краю?

У саду королівському на Золотому острові — (о, мрія дорогоцінна, солодка!) — було би тобі, моя сестро-гармоніє, виправляти флейти свої крилаті, свої дзвінкі арфи; ти бо роджена там, де шаріються рози й гвоздики шарлатом світання займають, —

            у  сонячнім краю!

В королівськім палаці на острові Срібному — (Шубертова серенада ридає і схлипує...) — як ніжно могли би птахи твого духу містичні, моя сестро-гармоніє, славити чистоту місяця і безневинність лілей, пустельницю-горлицю і шляхетного лебедя. Найвиборніше срібло струмує із горна палаючого

             у сонячнім краю!

Тож зійди на свій човен, де тремтить напнуте вітріло, — (і най ліра, Зефір і вітріло зіллються у співі) — і відпливай, моя сестро-гармоніє, туди, де прекрасний принц на березі моря прагне лір, і поезій, і роз, і в блакитнім затінні шатра пригладжує золото кучерів своїх неслухняних

             у сонячнім краю!

Нью-Йорк, 1893

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

В одному з видань творів Даріо розповідається: «Щодо особи пані, якій присвячено цю поезію, висловлювалися різні гіпотези. Згідно з Даріо, вона була арфісткою, проте Мехія Санчес вважає, що йдеться про пуерто-ріканську піаністку Ану Отеро, яку знав і якою захоплювався [кубинський поет і революціонер] Хосе Марті».

Ця поезія вельми цікава своєю формою. Це, практично, добре ритмізована проза, на що вказує і її візуальне оформлення. Але кожен абзац має дві пари точних рим — на початку і в кінці, а ще подекуди асонанси всередині.

Рубен Даріо. Пірати

Зі збірки «Мандрівний спів», 1907

Пірати

Останній цвях в співливу дошку палуби,

останній цвях у такелаж загнати,

і відпливаймо, добрий мій пірате, —

вітрила спитують уже легені шквалу.

Тритон під кілем вдивлений у далі,

і спалах блискавки золотить статі

химерні на спижовій інкрустації,

а в піхвах усміхаються кинджали.

Піратський хор зривається від прови

назустріч орифламі дня нового,

й сурмлять у відповідь провісники зорі,

відвагу славлячи лицарів вітру чесних,

що зачервонюють блават небесний

корогвою володарів морів!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Октавіо Пас. На світанні шукає собі ім’я...

Зі збірки «Свобода, утілена у слові» (1935–1957):

— «Насіння для гімну» (1950–1954)

На світанні шукає собі ім’я...

День розгортає долоню
Три хмари
І ці декілька слів

На світанні щойно народжене шукає собі ім’я

На сонних стовбурах мерехтить світло

Гори галопом мчать до морського узбережжя

Підострожуючи їх, входить у води сонце

Камінь з нальоту розбиває ясну прозорість

Море, опираючись, здіймається біля підніжжя горизонту

Земля застигла перед невідворотністю творення скульптури

Світ, іще оголений, зводить чоло

Каміння гладке і лискуче, готове для карбування співу

Світло розгортає своє віяло імен

І ось — перші звуки гімну, подібного на дерево

І ось — вітер і прекрасні імена у вітрі

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Повітря світанку

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Повітря світанку

Моя душа над морем насвистує сновидіння

Скажіть пастухам, що вітер уже сідлає коня

І салютує на прощання із гордовитістю дитинства

Я кохаю жінку гордости і мрії

Яка сходить на берег мовчазна зі своїх глибин

Знайте пастухи що маєте піклуватися про мене

І плекати свої мрії та пісні

А також свято хвиль

Мов радість її гордости й краси

Ах блакитне небо для королеви у вітрі

Ах отара кіз і біле руно

Уста які зносять хвалу і світле волосся

Заблукані тварини у її очах

Поговоріть зі скелетом що розчісується

У долішній країні до кінця віків

Туніка і скіпетр

Наростання спогадів

Дзижчання комах і гуркіт доріг

Поговоріть про місцевість і про те як мчить океан

Ах вітер

Вітер спиняється задля королеви яка прибуває зі свого неба.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Арктичні моря

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Арктичні моря

Арктичні моря

                          Що звисають із заходу

Між хмарами згоряє птах

День по дню

                      Опадає пір’я

На черепиці усіх дахів

Хто розмотав веселку

                              Більше немає спочину

                       М’якокрилим

                                              було моє ложе

Над арктичними морями

Шукаю за жайворонком що вилетів із моїх грудей

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)