Альфонсіна Сторні. Хочеш мене білою

Зі збірки «Солодка згуба», 1918

Хочеш мене білою

Мене світанковою

хочеш, білопінною,

в сяйві перломуту

дівичо-невинною.

З ароматом ніжним

білої лелії

іще нерозквітлої,

пелюсток якої

і місяць не видів.

Щоб і стокоротку

не звала сестричкою;

хочеш мене білою,

хочеш мене сніжною,

хочеш мене невинною.

Ти, який із кожного

келеху напився,

і плодів, і меду,

й вуст палко-рум’яних

— усього завідав.

Ти, хто на бенкеті

під лозами винними

уславлював Вакха

і чуттям, і тілом.

В чорних садах Омани

у вбранні багрянім

віддававсь Руїні.

Ти, в кого не знати,

яким досі дивом

кістяк тримаєсь купи,

ти ще вимагаєш,

аби я була білою

(прости тобі Боже),

аби була невинною

(прости тобі Боже),

була зорею світлою.

Тікай в ліси, рятуйся,

у гори здіймися;

очисти свого рота;

в хижі оселися;

до землі сирої

долонями торкнися;

гіркавим корінням

самим лише живися;

пий росу з каміння;

спи на твердім ложі,

укритому инеєм;

зі щоденним потом

плоттю відновися;

говори з птахами,

вставай перед світом.

І коли до тебе

повернеться тіло

І у ньому зможе

душа оселитись,

яку згубив в альковах

і навіть не помітив,

лише після того

загадуй, чоловіче,

аби я була білою,

аби я була сніжною,

аби була невинною.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Альфонсіна Сторні. Тиша

Зі збірки «Без вороття», 1919

Тиша

Скажи, ти колись загадувався,

чому світи за світами

безшелесно пролітають

над нашими головами?

Свідомі найглибших таїн,

дихаючи абсолютом,

по синіх своїх маршрутах

пливуть вони у мовчанні.

І хоча сном, марою

є життя, що крізь серце рине

в дрібного людського створіння,

лиш людина є гамірною.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Альфонсіна Сторні. Підніжжя дерева

Зі збірки «Машкара й конюшина», 1937

Підніжжя дерева

Коли це сталося?..  Все швидше вгору

по стовбурі, подібному до цього,

і вниз на чотирьох, й на землю склала

веселу мову соковитих фруктів.

Я бачила швидкий табун в повітрі:

всі чорногриві, батоги вогняні

стьобали їхні ураганні шквали.

І мій нерозчленовий зойк розлігся.

Потім щодуху бігла. Серед тиску

инших звірин настрашених. Та раптом

ми зупинилися і, скулившись, завмерли.

І землю потрясли важезні кроки

тваринного громаддя, яке рухалось

тунелем крізь вологі темні хащі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Альфонсіна Сторні. Тепер засну

Тепер засну

Квіткові зуби, росяний очіпок

і руки — трави... нянечко хороша,

ти простели мені земляну постіль

із укривалом із пухкого мороху.

Тепер засну. Допоможи влягтися

і в головах постав мені світильник;

сузір’я; яке тобі до вподоби;

усі чудові; пригаси помалу.

Залиш мене: чуєш, бруньки потріскують...

згори нога небесна заколисує,

і птах співає пісню забуття...

Спасибі. Ах, іще одне прохання:

якщо він знову телефонуватиме,

скажи — не варто, я уже пішла...

1938

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Це остання, прощальна поезія Альфонсіни Сторні. Хвора на рак, який уже позбавляв її можливості працювати через біль, поетка надіслала її до газети La Nación, перед тим як кинутися у море з хвилеріза у Мар-дель-Платі.