Сімон Діас. Теля

Теля
 
Корова Квітка народила теля,
таке гарнюне, наче то немовля.
Дітва зазвичай: «Тату, дай його потримати!» — притуля.
Й вона його сховала в пагорбах — щоб не знали:
корова Квітка народила теля.
 
Савана вбралась для нього у зелення,
усі дзвінкі струмочки йому несуть квіточки із рання.
Вона його сховала в пагорбах — щоб не знали:
корова Квітка народила теля.
 
Зграйка папуг кружля, яструб летить здаля,
плоди принесли, що ростуть у тих краях.
Квітка глядить, розгублена, як він гуля, —
бо знає долю свого маля’.
 
[Ця послідовність із трьох куплетів повторюється двічі.]
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

В оригіналі пісні корову звуть Маріпоса — Метелик.

Дорогоцінна Ірина Корсак, яка знає все і ще трішки, розповіла мені, що ця пісня належить до дуже самобутнього жанру joropo venezolano.

На початку одного зі своїх виступів, який можна почути ось тут: https://www.youtube.com/watch?v=8oi2NIizZTE — Сімон Діас розповідає, що у пісня «Теля» присвячена найпрекраснішій з історій людства — про народження малюка Ісуса і про страждання Марії, яка мусила ховатись із ним від царя Ірода, що хотів його вбити.
Не знаю, — каже автор, — звідки знала цю історію корова на ймення Метелик, що мешкала у саванні. Але вона народила теля і сховала його за пагорбом. Наступного дня вона прийшла до хліву,  де доїли корів, з пустим черевом і вим’ям, дуже задоволена своєю винахідливістю. Чоловік, який доїв корів, побачив, що вона вже отелилася, і сказав своєму товаришеві, який глядів телят: «Рамоне, коли пустимо корів пастися, простеж за коровою Метеликом, бо ця змія отелилася бозна-де». Рамон почав за нею стежити, але вона, помітивши це, стала петляти і уводити його в инший бік. Тоді він сховавсь у кущах і довго чекав, розуміючи, що рано чи пізно вона муситиме нагодувати теля. І таки вистежив її та привів обох назад до хліву.  Як ви знаєте, малюкові Ісусові принесли дари троє королів-магів, і в моїй пісні теляті теж несуть дари саванна, і струмки, і папуги та яструб. І бозна звідки, та корова Метелик знала, що Ірод досі живий, і що ти, я і він, усі ми щодня вбиваємо і їмо її дитя.

Сімон Діас. Пісня погонича

Пісня погонича
 

Надходить самотнє світило

Льяносом, повним снів.

Надходить самотнє світило

Льяносом, повним снів.

Співа світанкову коплу

а-а-ах... 

Погонич корів.

Співа світанкову коплу

Погонич корів.

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... 

 

Бик реве до корови,

І відступає бичок.

Корова його пильнує,

Бо прийде і його строк.

Метелик... водяна хмарка...

 

Місяць шука за тінню

І не може знайти.

Місяць шука за тінню

І не може знайти.

 

Бо вона заховалась

а-а-ах...

У ранкові шелести.

Бо вона заховалась

У ранкові шелести.

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... ранок...

 

Не плач більше! Водяна хмарка...

Тиша й гіркота піль...

Все молоко стане сиром,

Всякий втамується біль.

Водяна хмарка... зірниченька...

 

Вже проливає ранок

Світло на пальмовий гай.

Вже проливає ранок

Світло на пальмовий гай.

А пісня сумна благає:

а-а-ах...

Погоничу, далі співай!

А пісня сумна благає:

Погоничу, далі співай!

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... ранок...

 

Завтра, коли я піду,

Хто згадає мій спів?

Тільки глечик вологий,

Із якого я пив.

Зірниченька... водяна хмарка...

И-и-и-и-и-и-и-и...

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Сімон Діас — автор слів і музики та виконавець цієї пісні.

Перекладацький коментар

Сімон Діас. Старий кінь

Старий кінь
 
Коли кохання отак застає людину —
немає на те закону:
каруталь пірнає в літо,
і квітне гуамачіто,
і рветься міцна припона.
 
Коли кохання отак застає людину —
немає на те закону:
каруталь пірнає в літо,
і квітне гуамачіто,
і рветься міцна припона.
 
Пускають коня в савану,
бо він старий і підбитий,
не знаючи, як спонтанно
ще здатне серце любити,
і щойно лиш волю дано,
він понесе тої ж миті.
 
Якщо на шляху коневі
стрінеться кара кобила,
ні окрик йому не чутний,
ні віжки, ані вудила,
він чує лише могутній
призов природної сили.
 
Коли кохання отак застає людину —
у тому ніхто не винний,
любов бо не має плану
ні розкладу календарного,
бо двоє разом віднині.
 
Коли кохання отак застає людину —
у тому ніхто не винний,
любов бо не має плану
ні розкладу календарного,
бо двоє разом віднині.
 
Пускають коня в савану,
й дарма, що років чимало:
рушає він у заранні
у путь поспішливим чвалом,
туди, де чекає панна,
яка до серця припала.
 
Жеребчик тратить безпутно
свій час, якого без ліку.
Старий же кінь не упустить
дивом даровану квітку,
бо знає: життя не буде
до нього більше привітним.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Цю пісню, яку часу її виходу у 1980 році переспівано безліч разів (її співав навіть Пласідо Домінго), написав відомий венесуельський музикант Simón Díaz (1928–2014) — він автор її музики та слів, а також її перший виконавець. Посилання на авторське виконання ви, як завжди, знайдете в кінці допису.
 
І хоча, можливо, ви не чули цієї давньої пісні, певна, що чули иншу: «Bamboleo» групи Gipsy Kings, написану у 1988 на основі «Caballo viejo» та пісні 1950-х років «Bamboleo» Кармен Міранди.

Каруталь — це ділянка лісу або савани, де ростуть дерева каруто. Це дерево, що росте в тропічних регіонах Америки, особливо поширене в таких країнах, як Венесуела та Колумбія.

Гуамачіто (або гуамачо) — це нетиповий деревоподібний кактус, що росте в тропічних лісах Америки, особливо поширений у регіонах Венесуели та Колумбії. На відміну від більшості кактусів, він має м’ясисте листя, яскраво-жовті квіти та стовбур з колючками.

Луїс де Кордоба. Чиста вода

У цьому відео зі співами, що прозвучали в еспанському Хересі у святвечір 2021 року, — попурі з фрагментів двох вільянсіко (старовинних різдвяних пісень) і приспіву сучасної пісні «Чиста вода» кантаора Луїса де Кордоби (нар. 1950), якій присвячено цей допис.

 

Ось відповідні фрагменти з вільянсіко та їх буквальні переклади:

З «De pestiños y alfajores» (pestiños та alfajores — солодкі страви)
Ya corté la yerbabuena
de la tapia del corral
que esta noche es nochebuena
y mañana es navidá
 
Я зірвав м’яту
біля огорожі загону
бо нині святвечір,
а завтра різдво
 
З «Camina la virgen pura» (Іде Пречиста)
Como el camino es largo
pidió el Niño de beber:
—No pidas agua, mi vida;
no pidas agua, mi bien.
 
Шлях довгий
і Дитя просить пити.
— Не проси води, життя моє,
не проси води, мій хороший.

Ну а далі, власне, пісня з еквіритмічним перекладом:

 

Чиста вода

Вірші й музика Луїса де Кордоби

 

[Заспів і він же приспів:]
 
Якщо напитись хочеш, дівча
Осьо криниця, дівча, моя криниця
Ходи, нап’ємось із тобою, дівча
Солодка й чиста, дівча, у ній водиця
Якщо напитись хочеш, дівча
Осьо криниця, дівча, моя криниця
Ходи, нап’ємось із тобою, дівча
Солодка й чиста, дівча, у ній водиця
 
[Куплети:]
 
Ти прийшла іздалека
Цим старим шляхом битим
Ти прийшла іздалека
Цим старим шляхом битим
Тож сідай біля мене
Бодай трохи спочити
Тож сідай біля мене
Бодай трохи спочити
 
Чиста мов водиця, аж очі вбира
Ранком поведу я тебе до олтаря
Тебе до олтаря, тебе до олтаря
Чиста мов водиця, аж очі вбира
 
Хочу розділити із тобою я
Хочу розділити із тобою я
Не лише цю воду, а і довгий шлях
Не лише цю воду, а і довгий шлях
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Me corté el dedito

Ця давня лемківська пісня привернула мою увагу не лише чарівністю першого куплета, але й демонстрацією сили і свободи української жінки. Зауважте: дівчина каже: «Я би його взяла за мужа» (а не: «Хотіла би, щоб він взяв мене за дружину»); вона, працьовита й статечна, милується юнаком як квіткою і готова тримати його за чоловіка просто для краси (це ж повна зміна гендерних ролей!). Оце поєднання ніжности й сили та незалежности і є, на мій погляд, найвиразнішою характеристикою української жінки.

Me corté el dedito
Canción popular ucraniana
 
Me corté el dedito — ¡me duele! —
no lo cura la hojita verde,
la hojita verde no cura, no cura,
mi amor besará — ¡curará!
 
¿Ay, cómo se llama el mozo?
¡Su sonrisa me da gran gozo!
Yo lo amaría de alma, de alma

si «querida mía» me llama.
 
Ay, qué mozo, como una rosa,
yo lo tomaría por esposo,
no le dejaría trabajar, trabajar,
¡lo tendría para admirar!
 
¿Quién es aquel mozo galante,
el que me saluda, distante?
Le confesaría mi pasión, mi pasión,
le daría mi corazón.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Я наспівала цей переклад: 

Olga Zdir · Порізала-м пальчик — Me corté el dedito

Ісаро Андрес Селайета. Щастя

Щастя

Я аж горю через одне питання —
така цікавість мене взяла.
Я аж горю через одне питання —
така цікавість мене взяла.
 
Хто то стане, ай, хто то стане, кого називатиму «щастя моє»?
Яким буде, яким воно буде, яким воно буде, щастя моє?
 
Я аж горю через одне питання,
така цікавість мене взяла.
Я аж горю через одне питання,
така цікавість мене взяла.
 
Хто то стане, ай, хто то стане, кого називатиму «щастя моє»?
Яким буде, яким воно буде, яким воно буде, щастя моє?
 
Пахне літньою грозою, це певне,
Очей блакитних погляд ревний, запевне, запевне, запевне.
 
Нещодавно перетинало
людний майдан при моїх очах.
Нещодавно перетинало
людний майдан при моїх очах.
 
Куди верстає шляхи-дороги, гаптує стежку щастя моє?
Чого шукає, за чим шукає, за чим глядає щастя моє?
 
Пахне літньою грозою, це певне,
Очей блакитних погляд ревний, запевне, запевне, запевне.
 
Озирнулось і глянуло в вічі — присяйбо!
І підморгнуло мені значливо, присяйбо, присяйбо, присяйбо!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Алехандро, Ана Магдалена. Розкажи мені про море, моряче

Розкажи мені про море, моряче

Кажуть, що у морі весною
синявих биків можна стріть —
пронесуться і зникнуть у мить
у злотавім Сонця покої...
Й [Тільки] вихор розтривожить блакить...               [Строго кажучи, ритмічно це слово зайве,  

Кажуть, що у морі весною                                         але якщо проспівати  з ним, це лише 

синявих биків можна стріть.                                      додасть мелодії шарму.]

 
Розкажи про море, моряче.
Розкажи мені,
чи це правда усе.
Бо з вікна я моря
не бачу.
Вітер навіть паху
його не несе.
Розкажи про море, моряче.
Що ти відчуваєш,
коли ти у нім?
Із вікна я моря
не бачу,
із вікна тут моря
не видно зовсім.
 
Ще я чув, моряче, що кажуть,
мов блукає з давніх давен
корабель, якому не важить
геть ніщо, крім співів сирен.
Корабель сміється і плаче,
співи бо солодкі й сумні,
й більш йому нічого не важить...
 
Розкажи про море, моряче.
розкажи про море, моряче, мені.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Примітки
 
Текст цієї пісні часто приписують Рафаелеві Альберті, іноді вказуючи, що це вірш зі збірки «Моряк на суходолі» (там його точно немає!). Але на диску співачки Марісоль, на якому 1976 року уперше вийшла ця пісня, як її авторів зазначено лише композитора Мануеля Алехандро (Manuel Alejandro) та його дружину, яка писала під псевдонімом Ана Магдалена (Ana Magdalena). Сам Мануель Алехандро так описує історію появи пісні на своєму офіційному каналі (https://www.youtube.com/watch?v=Xt7zbQ9Dx-E&ab_channel=ManuelAlejandroOficial):

Хосе де Еспронседа. Пісня козака

Пісня козака

                       Де ступить мій кінь,

                       трава не ростиме.

                                       Слова Аттіли

ХОР

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

По конях, гей! Гура, сини туманів!

Хай коні мчать, безстрашні і легкі,

в плодючий край, де шляхта і міщани —

заможні, жінкуваті і слабкі!

Палаци і хати, сади і ниви —

там все прекрасне: ночі повні зір,

жіноцтво їхнє — чисті серафими,

а сонце осяє небес шафір.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

На нас чекають втіхи й пишні шати,

порозкошуємо в шовках і серебрі;

ніжніші від жінок їхні солдати,

а королі — нікчемні крамарі.

Он вони врозтіч кинулись, волаючи,

рятують злото, хоч за мить помруть.

Гура! Вперед! Пускайте коней чвалом,

тіла їхні й скарби втопчіть у ґрунт.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Воління наші стануть їм законом,

фортеці й замки житлом стануть нам,

клейноди королівські і корони

цяцьками будуть нашим дітлахам.

Гура! Мчимо! Наситимо бажання

коханням найвродливіших жінок,

страшні обличчя наші чаруванням

пройме звитяги осяйний вінок.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Розірвемо, неначе тигри здобич,

Европу, нами кинутую ниць,

і кров, якою ми вбрання просочимо,

палатиме, мов пурпур багряниць.

Покої королівські нашім коням

за стайні правитимуть, і в ярмо

раби лякливі самі встромлять голови

й тремтітимуть, як брови зведемо.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Вперед, летіть, мої пустельні вої,

мов чорна хмара, мов шалений шквал,

повіддя киньте, дайте коням волю,

най диким табуном несуться вчвал.

Густим туманом, виром, ураганом

низриньте, від якого не втекти,

лавиною, що сходить, безнастанна,

і все змітає на своїй путі.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Колись в похід так само вирушали

батьки в далекі сонячні краї,

й імперські замки в золоті й кришталю

покірно їхню владу прийняли.

На конях верхи Тибр подолали

й під ноги підтоптали місто міст;

живуть в піснях чини їх небувалі,

звитяга, дужість і воєнний хист.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Ви чуєте? Списи тремтять жаданням

вбивати — їх не втримати в руках!

Ви бачите? Малюється в тумані

нам перемоги безсумнівний знак!

Щитом для цих народів змізерілих

був мур, який зруйновано тепер;

Польщу знеславлено, герби її низринено,

і кров і дим її повнять ущерть.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Хто поміняв би радість на страждання?

Хто б переможних закував синів?

Хто б обірвав триюмф їм у заранні?

Хто би втопив у власній їх крові?

Відважним — слава! Нас побачить кволий

Европи люд. Гура, гайда на них!

Рабам майбутнім потавруєм чола

підковами яристих румаків.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Щораз, як шабля чиюсь плоть розкрає,

щораз, прорвавши супротивний стрій,

відчуєте, як під сідлом скипає

козацька пайка — м’яса шмат сирий.

А після бою у розкішних храмах

влаштуємо столи із вівтарів,

вином коштовним потамуєм спрагу

і білих покуштуємо хлібів.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

Нас переможних матері побачать,

з Европою побіля наших ніг,

й наблизяться, щасливі і тремтячі,

вітати королів — синів своїх.

І знатимуть сини наші діяння,

спадкуючи корони й бунчуки,

і вже самі колись на звоювання

нових земель спрямують румаків.

Гей, козаки пустині, вирушаймо!

В Европі пишна здобич нас чека:

їх ниви стануть драгвами кривавими,

а їхнє військо — учтою крукам.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Колись, прочитавши цей відомий твір, я була надзвичайно здивована. Хосе де Еспронседа змальовує козаків як дикий войовничий народ, нащадків гунів, що під проводом Аттіли колись звоювали Рим. (Цікаво, що і нині існує теорія, згідно з якою столицею Аттіли був Київ.) І цей свій яскравий і потужний твір він склав як заклик до козацького племені ще раз завоювати Европу.

Нікомедес Санта Крус. Чорні ритми Перу

Чорні ритми Перу

Донові Порфіріо Васкесові А.

Ритми рабства закутого,

супроти туги відчайної,

у такт ланцюговому брязканню,

чорні ритми Перу.

Мою бабусю із Африки,

привезли, убрану у мушлі,

у корабельному трюмі

на каравелі еспанській.

І тавро залізом гарячим

поставили — хрест непозбутний,

ніколи цього не забути!

Удари чорних долоней

перетворювали її болі

у ритми рабства закутого.

За монету, дешевше худоби,

її продали у Лімі

на асьєнду «Бланка моліна»,

де вона працювала у полі

із земляками з Анголи.

Отримували за плату

москітів, що кров їм ссали,

на голій землі спати мали,

і не було кому втамувати

їхню тугу відчайну.

На цукрових плантаціях

народився сумний сокавон;

біля пресів для рому

негри в санью свій гнів виливали.

Й чорну шкіру їм габарювали

мачете, тростину рубаючи.

А кени в руках індіанців

і негритянські «тамбори»

виспівували сумну долю

у такт ланцюговому брязканню.

Старі негри померли,

та у шурхотінні тростини

іще чути віддалеки

паналівіо і самакуеку.

Іще чути гулянь і співів

їхньої юності луни —

як з Каньєте до Томбукту,

із Чанкаю до Мозамбіку

сягали світлими відзвуками

чорні ритми Перу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
Сокавон і санья — афроперуанські співи, кена — індіанська флейта, «тамбор» (tambor) — «барабан» еспанською; самакуека та паналівіо — афроперуанські танці колоніальних часів.

Каньєте та Чанкай — території в Перу, Томбукту та Мозамбік — регіон і держава в Африці.
Рабство в Перу було скасовано у 1854 році.
Докладніше про особливу форму цього вірша, що є традиційною для Перу, розповідається у кінці цього допису.

Віолета Парра. Рун-Рун на північ рушив

Рун-Рун на північ рушив

На автівці забуття

вирішив рушати,

не спитавши про погоду:

раптом дощ чи град.

Рун-Рун вирушив на північ,

коли його ждати?

Вернеться на роковини

самотини нашої.

Листа по трьох днях маю

із буквами кораловими,

що його мандрівка

дуже затяглась,

до Антофагасти

він чомусь зібравсь,

але його намір

випадок зірвав.

Ай, бідна, бідна я!

Разом з купою людей

надовго він застряг,

а виною тому став

останній ураган,

зруйнував великий міст

близ міста Вайенар,

мусить хрест свій донести

Рун-Рун, як Бог дав.

Відтак Рун-Рун приїхав

аж у Тамаргуаль,

там на камінь всівся

і взявся міркувать:

«а чи це, чи інше»,

«ніколи», «так чи так»,

«життя завжди брехливе»,

«у смерті правота».

Ай, бідна, бідна я!

Так і сталось, що бесаги

він свої підняв,

мабуть, спогади дістав

і папір дістав;

ані горе, ані сміх,

ні співчуття, ні сум,

ні образу, ані жовч,

ні звільнення жагу —

пустий, немов пустеля

у найжаркіший час,

Рун-Рун свій лист відправив,

і то в останній раз.

Рун-рун на північ рушив,

полишивши мене

на півдні, а між нами

провалля неживе.

Ай, бідна, бідна я!

Падають календаря

на колію листки,

день за днем їх розтинають

потяги швидкі.

З кожним потягом нові

в місяці хмарки

і все довше колія,

майбутнє все гіркіш.

Рун-Рун на північ рушив,

і хто би раду дав

на те, що він кохання

і серце розіп’яв,

чоло моє стражденне

зневагою вінчав,

залишив жовч і оцет,

життя прицвяхував.

Ай, бідна, бідна я!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітка. На написання цієї пісні, як і пісні «Gracias a la vida», Віолету Парру надихнуло її останнє кохання — до швейцарця Жильбера Фаврe, який приїхав до Чилі з археологічною експедицією. Пара була разом 4 роки, два з них прожила у Швейцарії, потім повернулася до Чилі і тут Жильбер назавжди покинув Віолету, що була на 9 років старшою від нього, та поїхав до Болівії, де згодом закохався у красиву молоду жінку й одружився. Через рік Віолета вкоротила собі життя.

Віолета Парра. Дякую життю

Дякую життю

Дякую життю за щедрість його дару;

за провідні зорі, що вчасно відкриваю,

від білого чорне із ними розрізняю,

і небеса глибокі в темряві безкраїй,

й серед перехожих — одного, жаданого.

Дякую життю за щедрість його дару;

за мій слух, до всього в цьому світі спраглий,

що чує дні і ночі, свірок і канарок,

молоти й турбіни, собак і урагани

і душевну ніжність у голосі коханого.

Дякую життю за щедрість його дару;

за почуті вперше звуки мови давні,

за слова, якими мислю й промовляю:

мамо, друже, брате — й світло, що осяює

шлях душі, з якої я любов черпаю.

Дякую життю за щедрість його дару;

за ніг моїх здорожених крок безперестанний;

ними я ходила селами й містами,

пляжами, пустелями, горами й полями,

і твоєю вулицею, і твоїм пристанням.

Дякую життю за щедрість його дару;

за серце, спроможне зростати через радість

від позору в майбутнє, сповнене гуманності,

від погляду на добре, так далеке від поганого,

вдивляючись в очей твоїх прозору ясність.

Дякую життю за щедрість його дару;

за сміх щиросердий і гірке ридання,

якими я на щастя і горе відзиваюся,

за струмки, які у голос мій зливалися,

за народну пісню, у якій зростала,

і за спів життя, яким сама я стала.

Дякую життю за щедрість його дару.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки

Ця натхнена чилійським фольклором пісня, яку критики і слухачі називають справжнім гуманістичним гімном, вважається одним з найбільш важливих пісенних еспаномовних пісенних творів. Віолета Парра написала її наприкінці життя і включила до альбому «Las últimas composiciones» («Останні композиції») (1966), відмінного від решти її творчості, — він вирізняється такою драматичною інтенсивністю почуттів, що сприймається як власна епітафія авторки.

Сама Віолета Парра так говорила про пісні з цього альбому: «Я вважаю, що найкрасивішими, найбільш зрілими піснями (перепрошую, що називаю красивими власні пісні, проте ви самі знаєте — я уаса [huasa — чил.: селючка] і простосердо кажу так, як відчуваю) є «Gracias a la Vida», «Volver a los 17» та «Run Run se fue pa'l Norte».

Кількість виконань цієї пісні незліченна. Лише у Вікіпедії їх наведено біля п’яти десятків.

Віолета Парра. Повернутися у 17

Повернутися у 17

Повернутися у сімнадцять,

проживши ціле століття,

це немов розбирати символи,

зовсім на них не знаючись,

знову раптово стати,

наче мить, перебіжним

і, мов перед Богом дитина,

знов глибину пізнати.

Саме це я відчуваю

цієї плодючої миті.

           Приспів:

Витися, переплітатися,

мов плющем на паркані,

кільчитися, проростати,

наче мшеддю на камені,

наче мшеддю на камені,

о так, так, так!

Я бачу ретроспективу,

поки ви уперед просуваєтесь;

райдуга об’єднання

мені до гнізда проникла,

кольорами своїми

вени мої оббігла

і навіть ланцюг, який міцно

з долею нас пов’язує,

та, мов діамант, осяяла

душу мою тихомирну.

Розумом не осягнути,

те, що чуттю досяжне,

ні на знання спираючись,

ні на логіку, ні на гнучкість.

Мить — і все перевернулося,

мов чарівною хвилею,

і м’яко нас від насильства

віддаляє і злоби:

тільки любов спроможна

нам повернути невинність.

Любов є потужним шквалом

первозданної чистоти;

навіть дика тварина,

її пісню солодку співає,

любов паломників зупиняє

і полонених звільнює,

вона здатністю володіє

повернути дитинство старому,

а злого зробити добрим,

ніжним, чистим і щирим.

Вікно відкрилося навстіж,

наче якимись чарами,

і любов із довгою мантією

увійшла, мов солодкий ранок;

звуком ніжного просинання

торкнула квіти ясмину,

піднеслась серафимом,

небу перстінь подарувавши,

і мої роки на сімнадцять

херувіми перетворили.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки

Пісню написано у формі сірійі (sirilla) — старовинного чилійського пісенно-танцювального жанру, що бере свій початок від еспанської сегідійі (seguidilla). Її вважають поетичною перлиною творчості Віолети Парри.

Цю пісню співали артисти усього світу, зокрема  Mercedes Sosa, Milton Nascimento, Joan Manuel Serrat, Franco Simone, Víctor Manuel, Rosa León, Paloma San Basilio, Charly García, Caetano Veloso, Myriam Hernández, Chico Buarque, Zélia Duncan, Gal Costa, Antonio Domínguez Hidalgo, Dúo Coplanacu, Rozalen, Marilia Andréscon Nacho Vegas.

За часів диктатури Піночета її, разом із піснею Віолети Парри «Gracias a la vida»  було заборонено цензурою.

Перекладацький коментар

Віолета Парра. Біль Арауко має

Біль Арауко має

Manuel Manquilef

Біль Арауко має,

який мені не вгамувати:

вікову несправедливість

із багатьма винуватцями,

що досі її виправляти

жоден не заповзявся.

Підведись, Уенчуйане!

Конкістадор-диявол

приплив з-за далекого моря,

шукав, чого ми не шукали:

великі поклади золота.

Lautaro, воєнний лідер мапуче

Індіанцеві ж вистачало

золотого сяєва сонячного.

Підведись, Курімоне!

Відтоді кров полилася;

як було зупинити нашестя?

Цю землю вони забажали,

аби випотрошити дощенту.

Індіанці змагались відважно,

і рясно сіялись смерті.

Підведись, Манкілефе!

Куди пішов дух Лаутаро,

Galvarino, видатний воїн мапуче

зниклий в небеснім лазуру?

Куди відніс дух Галавріна

вітру південного струмінь?

Досі ридає за ними

гудюча шкіра культрунів.

Підведися ж, Кальфуле!

З року тисяча чотирьохсотого,

індіанець в печалі,

у сльозах в тіні його дому

досі можна його побачити.

П’ятивікові очерети

болотяні не зсушаються.

Підведись, Кайупане!

Кауполікан, воєнний лідер мапуче

Біль Арауко має,
чорніший від його чамалу.

Але вже не через еспанців

плачі його не стихають.

Нині самі чилійці

хліб його відбирають.

Підведися, Паілауане!

Голоси красномовні

один із одним змагаються.

Чому ж вони до індіанців

і досі не дослухаються?

Хоча голос Кауполікана

із могили лунає.

Культрун

Підведись, Уенчуліане!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки 
Арауко — регіон на території сучасної Чилі, де мешкав народ індіанців-мапуче (вони ж араукани), який чинив спротив еспанським конкістадорам. 
Чамал — індіанська стегнова пов’язь. 
Культрун — індіанський ударний інструмент. 
Курімон — поселення мапуче на півночі Чилі біля гори Аконакагуа. 
Манкілеф — чилійський вчений, фольклорист, який написав труди про психологію та фольклор мапуче. 
Решта імен, що зустрічаються в тексті, — це імена вождів і воєначальників мапуче.

Віолета Парра. Що з того, що я кохаю (жаління мапуче)

Що з того, що я кохаю

Жаління мапуче

Що мені із цього місяця,

на який разо́м дивилися?

Що мені тепер імення ці

наші, на стіні написані?

Коли, як часи міняються,

цілий світ із ними змінюється.

Ай, ай, ай! Ай! Ай!

Що мені тепер ця лілія,

нами зрощена у дворику?

Не одним її бо саджено,

двоє то були, закохані.

Садівниче, не змінилося

у твоїм саду нічого.

Ай, ай, ай! Ай! Ай!

Що мені ця тінь від запаху

— свідок радості минучої —

чи сліди чотирьох ступень

там, уздовж води біжучої?

Що мені з мого кохання,

о гвоздику мій квітучий?

Ай, ай, ай! Ай! Ай!

Ген неперебутний місяць,

квітне лілія у дворику,

он два імені на мурі,

ось і слід твій на дорозі.

Але ти, невдячний голубе,

у гнізді вже не туркочеш.

Ай, ай, ай! Ай! Ай!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітка. Мапуче — аборигенний народ Чилі та Аргентини, відомий своєю 350-річною боротьбою проти іспанського завоювання, одне з кількох племен, які вижили майже повністю незмінні в своїх традиціях. У 16 й 17 століттях мапуче успішно чинили збройний опір іспанцям і навіть одержували перемоги, у яких відзначилися такі військові лідери (токі), як Феліпе Лаутаро і Кауполікан.

Нижче два відео — у першому цю пісню співає Віолета Парра, а в другому — Мерседес Соса, яку називали голосом Латинської Америки.

Освальдо «Хітано» Родрігес. Вальпараїсо

Вальпараїсо

Я мало знаю про його історію,

я просто в цьому місті народився.

Із виразом холодної байдужості

старий порт споглядав моє дитинство,

бо я не з бідної родини й завше

мав несвідомий острах перед бідністю.

Тож говоритиму, як самовидець,

аби ми познайомилися ближче,

про мешканців, мов сплавлених із вулицями,

про круті сходи, зливами знецвічені,

про мантію печалі, що вкривала

місто разом з будинками і дітьми.

Про те, як налітала шура-буря,

сміття й пісок зірвавши у повітря.

Про те, як раз за разом смерть являлась,

в жалобу строячи Вальпараїсо,

а потім вітер портові зраненому

знов, як завжди, вияснював обличчя.

А втім, цей порт, мов мрія, причаровував:

чи можна, не пізнавши його, жити?

Й дивитися на світ без ностальгії

за запахом смоли, за льотом змія

і ловцем крабів, що сповняє сумом

наш надбережний крайовид обвітрений...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки

Освальдо «Хітано» Родрігес —чилійський бард, поет і есеїст, відомий, зокрема, піснею про своє рідне місто Вальпараїсо, а також тим, що започаткував у ньому традицію проведення «пенья» — чилійських камерних фольклорних концертів, на яких співаки, поети й танцювальні гурти виступають перед публікою, що сидить за столиками при свічках, п’ючи навегадо (червоне вино з кружальцями апельсина, цукром і спеціями) та ласуючи емпанадас (щось таке, як великі печені вареники).

Вальпараїсо — друге за величиною і значенням місто Чилі, а також її основний порт. Місто розташоване амфітеатром на південному березі затоки Вальпараїсо, на схилах гірського хребта Кордильєра-де-ла-Коста.

Віктор Хара. Маніфест

Маніфест

Я співаю не ради співу а чи гарного голосу,

співаю тому, що гітара має чуття і розум.

Має серце землі і голубині крила,

наче свята вода, в горі й радості дає сили.

Скажу, як Віолета Парра: спів мій у ній заховано,

у гітарі моїй, трудівниці, яка пахне весною.

Це не гітара багатих, вона звучить не зі сцени,

її спів лунає з риштовань аж до зірок піднесених,

аби мав сенс, як пульсує просто у моїх жилах,

аби до скону звучала в нім завжди лише правда щира

і ніколи мінливі лестощі чи відблиски слави чужої,

лише співи пшениці, що линуть вглиб тіла земного.

Бо саме туди все вертає й усе починається звідти;

спів, у якім є відвага, завжди буде новою піснею.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Хосе де Еспронседа. Пісня пірата

Пісня пірата

На борту — гармат десяток,

вітер — завжди ходовий,

не пливе по морю бриг,

а ширяє у просторі:

це мій корабель піратський,

що зоветься «Відчайдух»

за відвагу видатну,

знаний усіма на морі.

Місяць мерехтить в воді,

вітер стогне в парусині

і здіймаються повільно

крила — срібло і лазур.

Йде собі з веселим співом

славний капітан піратський,

по бортах — Європа й Азія,

а попереду — Стамбул.

«Ти лети на всіх вітрилах

без страху,

най ні шторми, ані штилі,

ні вітрильники ворожі

з курсу збить тебе не зможуть

і відваги не схитнуть!

Сто разів

ми здобич мали,

а англійці лютували:

не схопить!

Сто народів

ми долали —

ті просили і благали:

„Пощадіть!“

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!

Б’ються люто і затято

через суші малий клаптик

королі сліпі.

Я ж кордонів не проводжу,

скільки осягнути зможу —

стільки моря нарікатиму своїм.

А як до берега

пристати

забажаю — чий би прапор

там не був,

хто наважиться

оспорить

ті права мої, що в морі

я здобув!

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!

Треба бачити, як раптом

навтьоки

кидаються, лиш побачать

вимпел мій на видноколі,

знаючи, як швидко морем

бриг летить легкий.

Усе те,

що ми здобули,

нарівно, щоб то не було,

я ділю.

Та красуня —

тільки моя,

знають всі: у цьому спору

не терплю.

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені —  і сила!

А море — то вітчизна мила!

Я засуджений на страту!

Та пусте:

моя рея є придатна,

аби суддів тих повісить,

що їх моя удача вірна

на цей бриг тай приведе.

А коли

мене й повісять,

мені вмерти, а чи жити —

все одно!

Я давно

страху не знаю:

вільні люди розбивають

це ярмо.

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!

Налетить борей сердитий —

я і радий:

музика моя — це вітер,

щогл і снастей тремтіння,

стогін темної глибині,

гук: «На абордаж!» і залп гарматний.

Під моря

рев несамовитий,

щогл, і снастей, і вітру

спільний гук

я сплю солодким,

тихомирним

сном, гойдаючись на хвилях

наче в люльці.

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Перекладацький коментар

Мігель де Сервантес. Коли, кохання, лиш замислююсь...

З розділу LXVIII другої частини книги «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»

Ілюстрація Люїса Тасо, звідси

Коли, кохання, лиш замислююсь...

Коли, кохання, лиш замислююсь

про заподіяні тобою кари й скрухи,

до смерті мчу щодуху,

гадаючи, що в ній знайду спасіння;

але, добігши краю моря

мого бурхливого, в виду тихої гавані

я відчуваю таку радість,

що цілий світ мені здіймається угору.

Отак життя мене вбиває,

а смерть життям щоразу знову обдаровує.

В які нечувані умови

життя і смерть мене безщасного поставили!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. Маленьке поспів’я для щасливих уродин

Маленьке поспів’я для щасливих уродин

Наче Кармельська Діва,

ти народиш дитя

на туберозовім ложі.

Наче Кармельська Діва,

та народиш дитя,

хлоп’ятко, смагляве і гоже.

Мов у печері глибокій,

та народиш дитя

завтра удосвіта.

Небо стає шарлатним

при народженні сонця,

так і ти народиш дитя,

забарвлена кров’ю.

Тубероза кольору крові,

ти народиш дитя,

кров кольору туберози.

Усе Ніндірі танцюватиме

навкруги твого ложа,

ти народиш дитя —

воно вже танцює у лоні.

Наче Кармельська Діва,

ти народиш дитя

на туберозовім ложі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мартін (Поні) Мічарвегас. Настав той легендарний Час Життя

Настав той легендарний Час Життя

В книзі старосвітській я колись був прочитав

імена забуті тих, хто давнє знання мав

про майбутнє світу — про той більш правдивий час,

що настане неодмінно, треба лиш чекать....

І ось настав нині легендарний той Час Життя

Він настав врешті легендарний той Час Життя

Весь цей час тривалий, всю історію землі

ліси й гори, моря й ріки, сповнені жаги,

берегли людину, що ждала на самоті

на цей час правдивий, ще небачений ніким.

І ось настав нині легендарний той Час Життя

Він настав врешті легендарний той Час Життя

Жде тебе, любове, мов повітря, світ цілий,

поклади, любове, край історії сумній,

де була людина мов в далекій чужині, —

обійми її й до серця міцно пригорни.

І ось настав нині легендарний той Час Життя

Він настав врешті легендарний той Час Життя

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Мартін Мічарвегас (на прізвисько Поні) —аргентинський поет, музикант, бард, художник, відомий не лише своєю творчістю, але також активною боротьбою за права людини і торжество гуманізму та справедливості. У часи диктатури Хорхе Відели змушений був емігрувати до Еспанії, де було видано декілька його книжок, а потім знову повернувся на батьківщину.

Музику до цієї пісні написав художник і музикант Альбе Павесе (Albe Pavese).