Хуліо Кортасар. Подвійний вимисел

Подвійний вимисел
 
Як ружа — наш рушій огнистий —
умови мандрів закодує,
а слово «сніг», мовлене всує,
час виглядів зітре на чисто,
 
кохання на ліхтарні зблисне,
і до порому нас скерує,
а у руці, що не кермує,
прокинеться признака іста.
 
Вимислюю з піску і тіней,
орла повітряну алхімію,
тож певен свого існування,
 
вона же знай собі плекає
темінь, якою мені сяє, —
й мене вимислює в заранні.

Нью-Делі, 1968
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Напівсвітло

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Напівсвітло
 
Мені наснилась втеча. І наснилося
твоє мереживо, розкидане в алькові.
Вздовж пірсом — чиясь мати; у годині
п’ятнадцять років у грудному вигодовуванні.
 
Мені наснилась втеча. «Назавжди»
зітхало з трапу, спущеного з прови;
мені наснилась мати;
її повсюдні горщики з зеленням
й ранкові промені на обстанові.
 
Вздовж пірсом...
І вздовж зашморгом на горлі!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Присок

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Присок
Присвячується Домінґо Парра дель Р’єго

Я для Тілії сяйвом заллю трагедійним
свої строфи у гронах виборних;
мелодійні плоди підпливатимуть кров’ю —
сонця траурні винами погребовими.
                            Матиме хрест моя Тілія,
що в останню годину світлом обернеться білим!

Я для Тілії запалю трагедійно
на власних устах краплю грому,
і здиблю для поцілунку губу,
ним на сто пелюсток святобливих розколоту.
                            Кинджал моя Тілія матиме,
що квітучо й світанно співатиме!

Героїне, цнотливице, страднице! В темряві
моїми, розумнице, молячись віршами,
ти стоятимеш на самому Житті,
ти — облатка, кров’ю залита!
                            І, невситима Тіліє,
мов вірус, кров мою питимеш з лілії!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Про історію кохання Сесара Вальєхо й Отілії Вільянуеви Пахарес розповідається у цій статті, однак у ній не згадується, що дівчина була його рідною племінницею — звідси символи гріховности, страдництва і викуплення, які пронизують твір:
https://www.literalgia.com/otilia-villanueva-musa-de-trilce-y-la-mujer-que-mas-amo-cesar-vallejo-en-el-peru/
Див. також відео з аналізом твору еспанською мовою в кінці публікації.

Домінґо Парра дель Рйего, якому присвячено цю поезію, — друг Вальєхо, який разом із ним у 1910-х роках входив до інтелектуально-мистецького об’єднання під назвою «Grupo Norte» («Північна група») міста Трухільйо. На світлині нижче він у нижньому ряду третій зліва, а поруч із ним, четвертий зліва — Сесар Вальєхо.

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Святвечір

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

 
Святвечір
 
Оркестр замовкає. Розходяться парами
сильвети жінок у тремтливих уборах,
і місячне світло, гілками покраяне,
пускає між ними химери прозорі.
 
В устах плачуть звуки загублених арій,
лілеї вдають убрання мармурове,
гутірок і посмішок маячні зграї
напахчують шовком похмурі діброви.
 
Жду сміху повернення твого промінного,
коли з богоявленням стану граційного
розіллється спів славлення золотого.
 
Й тоді мої вірші у твоїм маєтку
в усій своїй міді дзвоновій промекають,
що родивсь Бог-дитятко твоєї любови.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Юність

Юність
 
На балконі на хвилинку
ми на самоті лишились.
Того лагідного ранку
ми із нею заручились.
 
— Танули в неясних звуках
сни туманні круговиду
під рожево-сірим небом
осеніючого світу. —
 
Я сказав, що поцілую;
тиха, опустила погляд
і підставила ланіти,
мов втрачаючи коштовність.
 
— Серед безгоміння саду
закружляло листя жовте,
а в повітрі іще чувся
аромат геліотропів. —
 
Не наважилася глянуть;
я назвав її невістою
...й дві сльозинки забриніли
ув очах сумних і пристрасних.
 
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Тривожне сум’яття

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Тривожне сум’яття
 
Мила єврейко, витягни застряглий
вихід із глини мій, жагу нового,
мій біль, надсаду... І, вічна кохана,
два цвяхи з моїх крил й один з любови.
 
Я щойно з пустки, де так часто падав;
цикуту виплесни й подай солодкі вина:
криком кохання налякай моїх убивців,
рухи яких — сліпий метал Лонгіна!
 
Вийми мої цвяхи, о моя нова мати!
Симфоніє олив, наповни чару жалем!
Сідай і жди біля моєї плоті мертвої,
заки мине загроза й випурхне мій жайвір!
 
Проходиш... вернеш... у мою волосяницю
вплітає траур твій краплі кураре,
леза гуманности, камінну гідність цноти,
Юдитину ортуть меду твого причаєного.
 
Вже восьма, кремовий чаклунський ранок... Зимно...
Бродячий пес гризе забуту иншим кістку...
І починають в нервах мені плакати
загаслі в капсулах мовчання сірники!
 
В моїй відступницькій душі святкує східний празник
до кави ненависть моя діонісійська!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Лонгин — імовірно, тут злились два імени: Гай Кассій Лонгін (Gayo Casio Longino), один з лідерів змови і замаху на Юлія Цезаря, зведений брат Марка Юнія Брута; біблійний центуріон Ло́нгин (Longinos), який пронизав списом бік розіп’ятого Ісуса Христа. Слова «моїх убивців» вказують радше на перший варіант, особливо якщо врахувати ім’я самого Сесара Вальєхо, однак символи цвяхів і загалом символіка поезії Вальєхо відповідають другому персонажеві.

Юдит — ще один біблійний персонаж, молода прекрасна вдова, яка врятувала своє місто Ветулію від ассирійського війська, відтявши голову його очільникові Олофернові.

Сесар Вальєхо. Причастя

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Причастя

 

Крале Ліндо! У твоїх венах гуляє

закваска мого небуття колишнього

і життя мого чорний шампан!

 

Твоє волосся — моїх виноградь

приховані корінці.

Із ниток його виткано митру

моїх втрачених мрій.

 

Твоє тіло — струменів пінистий герць

рожевого Йордану —

хвилюється, наче просвітний батіг,

що впокорює гаспида зла!

 

Твої руки цнотливих сяйних Гесперид —

у них безкінечности тайна,

вони мов дві білі спасенні дороги,

для хреста два мирущі паростки.

Їх утілено у необорній крові

лазуру мого неуявного!

 

Твої ноги — два геральдичні жайвори —

з мого вчора являються вічно!

Крале Ліндо! Ноги твої — дві сльози,

що при сходженні Духа я стримав,

коли входив у Світ Вербної неділі

віддаляючись від Віфлеєму назавжди!

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Цю поезію (яка є очевидною алюзією на «Пісню над піснями») як і наведений нижче у цій примітці сонет, Вальєхо адресував молодій жінці на ім‘я Hermelinda Melly, з якою познайомився у Трухильйо біля 1916 року. Вона не була до нього прихильна, але надихнула поета на ці твори.

Федеріко Гарсія Льорка. Примовка

Із циклу «Пісні»:

— «Теорії»

 
Примовка
 
Березень
уже близько.
 
Вгорі січень,
високо-високо.
 
Січень
в небі нічнім зимним приском.
 
Долі березень
швидким проблиском.
 
Січень —
очам моїм древнім.
 
Моїм свіжим долоням —
березень.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сімон Діас. Теля

Теля
 
Корова Квітка народила теля,
таке гарнюне, наче то немовля.
Дітва зазвичай: «Тату, дай його потримати!» — притуля.
Й вона його сховала в пагорбах — щоб не знали:
корова Квітка народила теля.
 
Савана вбралась для нього у зелення,
усі дзвінкі струмочки йому несуть квіточки із рання.
Вона його сховала в пагорбах — щоб не знали:
корова Квітка народила теля.
 
Зграйка папуг кружля, яструб летить здаля,
плоди принесли, що ростуть у тих краях.
Квітка глядить, розгублена, як він гуля, —
бо знає долю свого маля’.
 
[Ця послідовність із трьох куплетів повторюється двічі.]
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

В оригіналі пісні корову звуть Маріпоса — Метелик.

Дорогоцінна Ірина Корсак, яка знає все і ще трішки, розповіла мені, що ця пісня належить до дуже самобутнього жанру joropo venezolano.

На початку одного зі своїх виступів, який можна почути ось тут: https://www.youtube.com/watch?v=8oi2NIizZTE — Сімон Діас розповідає, що у пісня «Теля» присвячена найпрекраснішій з історій людства — про народження малюка Ісуса і про страждання Марії, яка мусила ховатись із ним від царя Ірода, що хотів його вбити.
Не знаю, — каже автор, — звідки знала цю історію корова на ймення Метелик, що мешкала у саванні. Але вона народила теля і сховала його за пагорбом. Наступного дня вона прийшла до хліву,  де доїли корів, з пустим черевом і вим’ям, дуже задоволена своєю винахідливістю. Чоловік, який доїв корів, побачив, що вона вже отелилася, і сказав своєму товаришеві, який глядів телят: «Рамоне, коли пустимо корів пастися, простеж за коровою Метеликом, бо ця змія отелилася бозна-де». Рамон почав за нею стежити, але вона, помітивши це, стала петляти і уводити його в инший бік. Тоді він сховавсь у кущах і довго чекав, розуміючи, що рано чи пізно вона муситиме нагодувати теля. І таки вистежив її та привів обох назад до хліву.  Як ви знаєте, малюкові Ісусові принесли дари троє королів-магів, і в моїй пісні теляті теж несуть дари саванна, і струмки, і папуги та яструб. І бозна звідки, та корова Метелик знала, що Ірод досі живий, і що ти, я і він, усі ми щодня вбиваємо і їмо її дитя.