Сімон Діас. Пісня погонича

Пісня погонича
 

Іде самотнє світило

Тропою печальних снів.

Іде самотнє світило

Тропою печальних снів.

Співа світанкову коплу

а-а-ах... 

Погонич корів.

Співа світанкову коплу

Погонич корів.

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... 

 

Бик реве до корови,

І відступає бичок.

Корова його пильнує,

Бо прийде і його строк.

Метелик... водяна хмарка...

 

Місяць шука за тінню

І не може знайти.

Місяць шука за тінню

І не може знайти.

 

Бо вона заховалась

а-а-ах...

У ранкові шелести.

Бо вона заховалась

У ранкові шелести.

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... ранок...

 

Не плач більше! Водяна хмарка...

Тиша й гіркота піль...

Все молоко стане сиром,

Всякий втамується біль.

Водяна хмарка... зірниченька...

 

Вже проливає ранок

Світло на пальмовий гай.

Вже проливає ранок

Світло на пальмовий гай.

А пісня сумна благає:

а-а-ах...

Співай, погоничу, співай!

А пісня сумна благає:

Співай, погоничу, співай!

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... ранок...

 

Завтра, коли я піду,

Хто згадає мій спів?

Тільки глечик вологий,

Із якого я пив.

Зірниченька... водяна хмарка...

И-и-и-и-и-и-и-и...

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Сімон Діас — автор слів і музики та виконавець цієї пісні.

Сімон Діас. Старий кінь

Старий кінь
 
Коли кохання отак застає людину —
немає на те закону:
каруталь пірнає в літо,
і квітне гуамачіто,
і рветься міцна припона.
 
Коли кохання отак застає людину —
немає на те закону:
каруталь пірнає в літо,
і квітне гуамачіто,
і рветься міцна припона.
 
Пускають коня в савану,
бо він старий і підбитий,
не знаючи, як спонтанно
ще здатне серце любити,
і щойно лиш волю дано,
він понесе тої ж миті.
 
Якщо на шляху коневі
стрінеться кара кобила,
ні окрик йому не чутний,
ні віжки, ані вудила,
він чує лише могутній
призов природної сили.
 
Коли кохання отак застає людину —
у тому ніхто не винний,
любов бо не має плану
ні розкладу календарного,
бо двоє разом віднині.
 
Коли кохання отак застає людину —
у тому ніхто не винний,
любов бо не має плану
ні розкладу календарного,
бо двоє разом віднині.
 
Пускають коня в савану,
й дарма, що років чимало:
рушає він у заранні
у путь поспішливим чвалом,
туди, де чекає панна,
яка до серця припала.
 
Жеребчик тратить безпутно
свій час, якого без ліку.
Старий же кінь не упустить
дивом даровану квітку,
бо знає: життя не буде
до нього більше привітним.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Цю пісню, яку часу її виходу у 1980 році переспівано безліч разів (її співав навіть Пласідо Домінго), написав відомий венесуельський музикант Simón Díaz (1928–2014) — він автор її музики та слів, а також її перший виконавець. Посилання на авторське виконання ви, як завжди, знайдете в кінці допису.
 
І хоча, можливо, ви не чули цієї давньої пісні, певна, що чули иншу: «Bamboleo» групи Gipsy Kings, написану у 1988 на основі «Caballo viejo» та пісні 1950-х років «Bamboleo» Кармен Міранди.

Каруталь — це ділянка лісу або савани, де ростуть дерева каруто. Це дерево, що росте в тропічних регіонах Америки, особливо поширене в таких країнах, як Венесуела та Колумбія.

Гуамачіто (або гуамачо) — це нетиповий деревоподібний кактус, що росте в тропічних лісах Америки, особливо поширений у регіонах Венесуели та Колумбії. На відміну від більшості кактусів, він має м’ясисте листя, яскраво-жовті квіти та стовбур з колючками.

Мігель Анхель Астуріас. Стрілець-сербатанеро

Стрілець-сербатанеро

Стрілець укотре повернувся нині
з очима, над безсоння незглибимими.
— Скажи, Стрільцю, де це горішня синява?
— То Бог її забрав...
                — Всю?
                — До краплини,

та і на краще...

— Це чому же, сину?
— Бо поривання забере по тім Він,
земля залишиться, солдатові потрібна,
а море, плачучи від горя, геть відплине.

— Коли втомилася людина буть людиною

(хіба не пахнуть квіти, як ти втомлений?),
Бог забере з землі усе хороше,
спустяться скрині, кольором, як хмари,
по перли, і по роси, і по вітер,
по воду річкову і у шкатулки
із райдужних джерел вкладуться мрії,
жінок волосся, їхні щедрі лона,
й дитячі личка в ніжному рум’янці.

— Він забере дітей?

                    — Так, забере їх:

як не всміхаються вони і не сміються,
то нащо у житті потрібні діти?

— Але, Стільцю, чи будуть урожаї?

— Селянин почувається неправильним:
працює він, від спогадів вологий.
Він оре, сіє й жиє для солдата.
Тож краще, щоб скінчились урожаї,
ті, що в минулому були святами,
коли плодам землі раділи щиро,
коли закохувалось світло у людину
яка в солодкості життя кохалась.
Врожай — навіщо? — коли різанина,
невдячність, ницість такі нескінченні,
ніби вони є вислідом печальним
усіх реместв — таким собі майстерством.

Весілля зорь гуля цієї ночі
над простором усіх істот поснулих.
Сліпа й глибока темрява землі
здіймається до ніг. Бувай, Стрільцю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. Словом cerbatanero називають стрільця із духової трубки (cerbatana).


Перекладацький коментар

Структура цієї поезії незвична — дві перші строфи є чітко окресленими чотиривіршами, при чому всі вісім рядків — на одну точну риму. А далі йде білий вірш, поділений на строфи радше за логікою оповіді, ніж за кількістю рядків.

Леонідас Єрові. Потаємне

Потаємне
 
Як хвилі моря то надходять, то ідуть,
отак мені хотілося б кохати:
лишать одну, до иншої вертати
й від тої знов пускатися у путь...
 
Кохання ластівкою у гніздо пірнуть,
та восени із раю утікати,
щоб нові теплі крила як присвяту
весні принести за півроку будь-що-будь.
 
Оця... і та... й та инша... у п’янкому
трунку численних вуст смаки мішать
все знов і знов, по колу, без утоми...
 
Й так і не вирішити, хто ж мені під стать...
Скипіть востаннє, й на бозна-якому
кохання березі одного дня розтать.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Леонідас Єрові. Всі роки оті, що зверху...

Всі роки оті, що зверху...
 
Всі роки оті, що зверху,
нас занурюють  у брехні.
Відколи ми самостійні
коїться таке шаленство:
не більш здібні — більш безчільні,
більш мошенські кожен раз
посідають президенство —
крадуть спокій наш і час.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
Ця політична летрілья — одна з багатьох, написаних автором для часопису “La Prensa”

Хосе Сантос Чокано. Сон кондора

Сон кондора
 
Із проблисками зоряного сонму
на снігову вершину він сідає:
день його поглядом останнім огортає
і біля ніг його лунає гуркіт грому.
 

Біліє комір імператорський на ньому,

ефесом гребінь над чолом звисає,

кігті-кинджали гнівом пронизають —

слонівка ув узорі золотому.

 
На цій вершині чується самотнім:
в блідім тумані, що його купає
і сяйво ореолу його тлумить;
 
повільно з ним зливається і потім
він поринає в ніч, як поринає
душа на самоті у власні думи...
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Луїс де Кордоба. Чиста вода

У цьому відео зі співами, що прозвучали в еспанському Хересі у святвечір 2021 року, — попурі з фрагментів двох вільянсіко (старовинних різдвяних пісень) і приспіву сучасної пісні «Чиста вода» кантаора Луїса де Кордоби (нар. 1950), якій присвячено цей допис.

 

Ось відповідні фрагменти з вільянсіко та їх буквальні переклади:

З «De pestiños y alfajores» (pestiños та alfajores — солодкі страви)
Ya corté la yerbabuena
de la tapia del corral
que esta noche es nochebuena
y mañana es navidá
 
Я зірвав м’яту
біля огорожі загону
бо нині святвечір,
а завтра різдво
 
З «Camina la virgen pura» (Іде Пречиста)
Como el camino es largo
pidió el Niño de beber:
—No pidas agua, mi vida;
no pidas agua, mi bien.
 
Шлях довгий
і Дитя просить пити.
— Не проси води, життя моє,
не проси води, мій хороший.

Ну а далі, власне, пісня з еквіритмічним перекладом:

 

Чиста вода

Вірші й музика Луїса де Кордоби

 

[Заспів і він же приспів:]
 
Якщо напитись хочеш, дівча
Осьо криниця, дівча, моя криниця
Ходи, нап’ємось із тобою, дівча
Солодка й чиста, дівча, у ній водиця
Якщо напитись хочеш, дівча
Осьо криниця, дівча, моя криниця
Ходи, нап’ємось із тобою, дівча
Солодка й чиста, дівча, у ній водиця
 
[Куплети:]
 
Ти прийшла іздалека
Цим старим шляхом битим
Ти прийшла іздалека
Цим старим шляхом битим
Тож сідай біля мене
Бодай трохи спочити
Тож сідай біля мене
Бодай трохи спочити
 
Чиста мов водиця, аж очі вбира
Ранком поведу я тебе до олтаря
Тебе до олтаря, тебе до олтаря
Чиста мов водиця, аж очі вбира
 
Хочу розділити із тобою я
Хочу розділити із тобою я
Не лише цю воду, а і довгий шлях
Не лише цю воду, а і довгий шлях
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вавилон

Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Вбогі»

Вавилон
 
Любий дім, геть простий, мовби витесаний
одним ударом зі шматка мерехтливого воску.
І у цій господі, нам дарованій долею,
вона то руйнує, то лагодить; часом каже:
«Який гарний цей прихисток; більше ніколи!»
А часом вибухає плачем.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вічні кости

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Громи»

Вічні кости
 
    Мануелеві Гонсалесу Праді
    це бунтівне й непересічне почуття,
    одне з тих, за які гаряче
    аплодував мені великий маестро.
 
Боже, себе живущого оплакую
й за хліб твій каюсь, прокляту потребу;
а все ж цей порох думний і укляклий
не є пригарком на твоєму боці:
нема в тебе Марій, що йдуть від тебе!

Боже, якби ти тільки був людиною,
то нині вже умів би бути Богом;
та все у тебе добре, і від того
ти не пізнаєш власного творіння.
Людина, що терпить тебе, — ось Бог!
 
Сьогодні ув очах моїх несвітніх
горять два ставники, мов у стратенця,
й ти, Боже, всі свічки свої засвічуй:
у старі кости гратимемо прецінь.
І, може, о гравцю, як кинеш жереб
для світу — являться очні кружала Смерти,
мов два закаляні тузи погребні.
 
Боже, в цю темну ніч, глуху і стилу
ти спиниш гру — Земля бо кістю стала,
обгризена і сточена на кругле
котінням що є сили, напропале,
яке тільки і може зупинитись,
що в ямі неосяжної могили.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Примітки
Цю поезію написано у лютому 1918 року після смерти коханої поета Марії  Роси Сандоваль.
Мануель Гонсалес Прада (1844–1918), якому присвячено твір, — знаний перуанський поет-модерніст, який одним з перших підтримав молодого Вальєхо на його творчому шляху.