Сесар Вальєхо. Страус

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Страус
 
Меланхоліє, досить, виймай свій дзьоб солодкий;
в моїх світних пшеницях — постування не годуй.
Як спрагло, меланхоліє, п’ють твої кинджали
ту кров, яку висмоктує п‘явка моя — лазур!
 
Не нищ манни жіночої, яка зійшла на мене;

я хочу, щоб роджений із неї хрест тут був
назавтра, як не стане мені на кого глянути
й труна своє велике О виставить на глум.
 
Серце моє — посудина, зрошена гіркотою;
всередині пасуться інші старі птахи…
Меланхоліє, годі життя моє висушувати
й губу свою жіночу нарешті оголи!..

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітка
 
У клясичний еспанській поезії слово labio (буквально: губа) може означати губи, уста. Однак у Вальєхо цей образ — радше протитавлення цій ніжній романтичній клясиці, його різка, виклична, анатомічна образність відкидає можливість такого, наприклад, перекладу, який ніби (але тільки ніби, бо тоді це вже був би не Вальєхо, досить лише глянути, як він повівся тут з визначальним для всього латиноамериканського модернізму піднесеним образом лазуру) проситься як логічна кульмінація цього тексту:
 
й уста свої жіночі яви!..
 
Так, гадаю, що коли автор і має на увазі саме це, то у більш драматичному, земному, навіть сексуалізованому ключі, і, можливо, ця фраза має одночасно і протилежний сенс: автор бачить у меланхолії образ жінки-згубниці — цей образ не раз з’являтиметься в книжці, бо Вальєхо, як видно із його творів, бачить у жіночому началі одночасно і спасіння, материнство, чистоту, і те, що пробуджує земні пристрасті, сковує і приносить страждання. Тож навряд і цей рядок можна прочитати однозначно.

Цією поезією Вальєхо символічно завершує розділ «Горішні химери», перший і найбільш похмурий та драматичний розділ своєї першої збірки. У ньому Вальєхо різко і шокуюче зтоплює похмурі образи трагедійніості людського життя з християнскими образами жертовності і хресних мук, ніби одразу занурючи читача у глибини болю, щоб потім підняти звідти до чогось вищого, хоча не менш земного. Поезія «Страус» — передостання в розділі, однак остання, «Під тополями», уже має зовсім иншу тональність і є ніби перехідною до тематики і настрою решти поезій збірки.

Сесар Вальєхо. Відсутній

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Відсутній
 
Відсутній! Коли рушу вранці рано
за край землі, у таємничий Ирій,
маршрутом неуникним, невблаганним,
ноги твої самі прийдуть на цвинтар.
 
Відсутній! Біля моря у заранні,
в імперії тиші й тіней обширній,
скорботним птахом я спущусь на камінь,
і білий пантеон навколо тебе зрине.
 
Твій погляд стане, як відкрита рана;
і ти страждатимеш, і приймеш зрештою
на себе білість каяття покраяну.
 
Відсутній! І у цім твоїм каранні
між зойків міді буде хмуро вештатись
нестерпних докорів сумління зграя!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Верболіз

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Верболіз
 
Зимовий ліризм, креп і саван прощання,
остання доба невблаганного строку;
в повітрі вечірньому співи чування,
тужливі пісні і приглушені кроки.
 
Я бачу труну, бачу рану глибоку —
видіння ілюзій моїх поховання.
І край милосердий, де квітне вероніка
й де збудеш життя за ціною зітхання.
 
Самотній, піду, плачучи, перед світом,
й роки мої будуть звиватись під вітром,
й заломами кіс мій покривиться плай.
 
Й в олійних патьоках мирущого місяця
завиє морозяно й крицево псиця,
з байдужого ґрунту викопуючи «прощавай»!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуліо Кортасар. Подвійний вимисел

Подвійний вимисел
 
Як ружа — наш рушій огнистий —
умови мандрів закодує,
а слово «сніг», мовлене всує,
час виглядів зітре на чисто,
 
кохання на ліхтарні зблисне,
і до порому нас скерує,
а у руці, що не кермує,
прокинеться признака іста.
 
Вимислюю з піску і тіней,
орла повітряну алхімію,
тож певен свого існування,
 
вона же знай собі плекає
темінь, якою мені сяє, —
й мене вимислює в заранні.

Нью-Делі, 1968
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Напівсвітло

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Напівсвітло
 
Мені наснилась втеча. І наснилося
твоє мереживо, розкидане в алькові.
Вздовж пірсом — чиясь мати; у годині
п’ятнадцять років у грудному вигодовуванні.
 
Мені наснилась втеча. «Назавжди»
зітхало з трапу, спущеного з прови;
мені наснилась мати;
її повсюдні горщики з зеленням
й ранкові промені на обстанові.
 
Вздовж пірсом...
І вздовж зашморгом на горлі!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Присок

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Присок
Присвячується Домінґо Парра дель Р’єго

Я для Тілії сяйвом заллю трагедійним
свої строфи у гронах виборних;
мелодійні плоди підпливатимуть кров’ю —
сонця траурні винами погребовими.
                            Матиме хрест моя Тілія,
що в останню годину світлом обернеться білим!

Я для Тілії запалю трагедійно
на власних устах краплю грому,
і здиблю для поцілунку губу,
ним на сто пелюсток святобливих розколоту.
                            Кинджал моя Тілія матиме,
що квітучо й світанно співатиме!

Героїне, цнотливице, страднице! В темряві
моїми, розумнице, молячись віршами,
ти стоятимеш на самому Житті,
ти — облатка, кров’ю залита!
                            І, невситима Тіліє,
мов вірус, кров мою питимеш з лілії!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Про історію кохання Сесара Вальєхо й Отілії Вільянуеви Пахарес розповідається у цій статті, однак у ній не згадується, що дівчина була його рідною племінницею — звідси символи гріховности, страдництва і викуплення, які пронизують твір:
https://www.literalgia.com/otilia-villanueva-musa-de-trilce-y-la-mujer-que-mas-amo-cesar-vallejo-en-el-peru/
Див. також відео з аналізом твору еспанською мовою в кінці публікації.

Домінґо Парра дель Рйего, якому присвячено цю поезію, — друг Вальєхо, який разом із ним у 1910-х роках входив до інтелектуально-мистецького об’єднання під назвою «Grupo Norte» («Північна група») міста Трухільйо. На світлині нижче він у нижньому ряду третій зліва, а поруч із ним, четвертий зліва — Сесар Вальєхо.

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Святвечір

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

 
Святвечір
 
Оркестр замовкає. Розходяться парами
сильвети жінок у тремтливих уборах,
і місячне світло, гілками покраяне,
пускає між ними химери прозорі.
 
В устах плачуть звуки загублених арій,
лілеї вдають убрання мармурове,
гутірок і посмішок маячні зграї
напахчують шовком похмурі діброви.
 
Жду сміху повернення твого промінного,
коли з богоявленням стану граційного
розіллється спів славлення золотого.
 
Й тоді мої вірші у твоїм маєтку
в усій своїй міді дзвоновій промекають,
що родивсь Бог-дитятко твоєї любови.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Юність

Юність
 
На балконі на хвилинку
ми на самоті лишились.
Того лагідного ранку
ми із нею заручились.
 
— Танули в неясних звуках
сни туманні круговиду
під рожево-сірим небом
осеніючого світу. —
 
Я сказав, що поцілую;
тиха, опустила погляд
і підставила ланіти,
мов втрачаючи коштовність.
 
— Серед безгоміння саду
закружляло листя жовте,
а в повітрі іще чувся
аромат геліотропів. —
 
Не наважилася глянуть;
я назвав її невістою
...й дві сльозинки забриніли
ув очах сумних і пристрасних.
 
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Тривожне сум’яття

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Тривожне сум’яття
 
Мила єврейко, витягни застряглий
вихід із глини мій, жагу нового,
мій біль, надсаду... І, вічна кохана,
два цвяхи з моїх крил й один з любови.
 
Я щойно з пустки, де так часто падав;
цикуту виплесни й подай солодкі вина:
криком кохання налякай моїх убивців,
рухи яких — сліпий метал Лонгіна!
 
Вийми мої цвяхи, о моя нова мати!
Симфоніє олив, наповни чару жалем!
Сідай і жди біля моєї плоті мертвої,
заки мине загроза й випурхне мій жайвір!
 
Проходиш... вернеш... у мою волосяницю
вплітає траур твій краплі кураре,
леза гуманности, камінну гідність цноти,
Юдитину ортуть меду твого причаєного.
 
Вже восьма, кремовий чаклунський ранок... Зимно...
Бродячий пес гризе забуту иншим кістку...
І починають в нервах мені плакати
загаслі в капсулах мовчання сірники!
 
В моїй відступницькій душі святкує східний празник
до кави ненависть моя діонісійська!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Лонгин — імовірно, тут злились два імени: Гай Кассій Лонгін (Gayo Casio Longino), один з лідерів змови і замаху на Юлія Цезаря, зведений брат Марка Юнія Брута; біблійний центуріон Ло́нгин (Longinos), який пронизав списом бік розіп’ятого Ісуса Христа. Слова «моїх убивців» вказують радше на перший варіант, особливо якщо врахувати ім’я самого Сесара Вальєхо, однак символи цвяхів і загалом символіка поезії Вальєхо відповідають другому персонажеві.

Юдит — ще один біблійний персонаж, молода прекрасна вдова, яка врятувала своє місто Ветулію від ассирійського війська, відтявши голову його очільникові Олофернові.

У цій поезії присутній дуже прозорий перегук із творчістю Рубена Даріо — поета, якого Вальєхо прямо згадуватиме у цій своїй збірці. Порівняймо:

Сідай і жди біля моєї плоті мертвої,
заки мине загроза й випурхне мій жайвір!

І у Даріо в сонеті «Веселим поетам»:

і геть летить, Медузу смертоносну

забачивши, мій кришталевий жайвір.

Діонісійство Вальєхо, про яке він говорить в останньому рядку, — також можемо інтерпретувати як відсилку до згаданого сонету Даріо.

Тут буде доречно процитувати фрагменти статті Віктора Андрєєва з російського видання поезій Вальєхо, де той, своєю чергою, цитує спогади про Вальєхо його сучасників:

Чтобы заработать на жизнь, Сесар Вальехо, как и в годы первого студенчества, преподает в начальных классах различных школ Трухильо. (В 1931 году Вальехо, вспоминая свое учительствование в школах, напишет рассказ «Пако Юнке».11) В 1917 году его учеником был Сиро Алегриа (1909—1967), ставший впоследствии знаменитым писателем.12 Десятилетия спустя, в 1944 году, Алегриа так вспоминал о своем учителе-поэте: «Длинный, худой, весь какой-то торжественный, похож на облетевшее дерево... Черным-черная, густая грива прямых жестких волос. («Почему у него такие волосы?» — «Потому что он поэт»)... Он курил и смотрел в сторону, в открытую дверь, через которую в класс проникали лучи апрельского солнца. Бог знает о чем он думал или мечтал в эту минуту. От всего его существа исходила великая печаль. Никогда я не видел человека более грустного. Вдруг он повернулся и посмотрел на меня и на всех нас. Мои товарищи читали свои учебники, и я тоже раскрыл свой. Но я не видел букв, мне хотелось плакать».

 Должно отметить: в воспоминаниях почти всех, кто знал Сесара Вальехо, говорится о нем как о донельзя печальном, угрюмом, страдающем человеке. Неизменно получался написанный только черной краской портрет: певец печали и скорби, не более... Но вряд ли бы сам Вальехо согласился со своими мемуаристами. Одномерность Сесару Вальехо — и человеку, и поэту — не была присуща. И вот, например, что сказала о нем, вспоминая свое детство, племянница Вальехо — Отилия: «Мне он всегда казался веселым, с огромной жаждой жизни». Приведем также и слова Пабло Неруды: «Мрачность Вальехо была внешняя: так бывает мрачен человек, долгое время проведший в потемках, забившись в угол. По натуре он был немного торжествен, и лицо его походило на застывшую маску, почти священную. Но по сути своей, внутри, он был совсем не такой. Я много раз видел, как он резвился, словно школьник».