Хуан Рамон Хіменес. Юність

Юність
 
На балконі на хвилинку
ми на самоті лишились.
Того лагідного ранку
ми із нею заручились.
 
— Танули в неясних звуках
сні туманні круговиду
під рожево-сірим небом
осеніючого світу. —
 
Я сказав, що поцілую;
тиха, опустила погляд
і підставила ланіти,
мов втрачаючи коштовність.
 
— Серед безгоміння саду
закружляло листя жовте,
а в повітрі іще чувся
аромат геліотропів.
 
Не наважилася глянуть;
я назвав її невістою
...й дві сльозинки забриніли
ув очах сумних і пристрасних.
 
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Тривожне сум’яття

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Тривожне сум’яття
 
Мила єврейко, витягни застряглий
вихід із глини мій, жагу нового,
мій біль, надсаду... І, вічна кохана,
два цвяхи з моїх крил й один з любови.
 
Я щойно з пустки, де так часто падав;
цикуту виплесни й подай солодкі вина:
криком кохання налякай моїх убивців,
рухи яких — сліпий метал Лонгіна!
 
Вийми мої цвяхи, о моя нова мати!
Симфоніє олив, наповни чару жалем!
Сідай і жди біля моєї плоті мертвої,
заки мине загроза й випурхне мій жайвір!
 
Проходиш... вернеш... у мою волосяницю
вплітає траур твій краплі кураре,
леза гуманности, камінну гідність цноти,
Юдитину ортуть меду твого причаєного.
 
Вже восьма, кремовий чаклунський ранок... Зимно...
Бродячий пес гризе забуту иншим кістку...
І починають в нервах мені плакати
загаслі в капсулах мовчання сірники!
 
В моїй відступницькій душі святкує східний празник
до кави ненависть моя діонісійська!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Лонгин — імовірно, тут злились два імени: Гай Кассій Лонгін (Gayo Casio Longino), один з лідерів змови і замаху на Юлія Цезаря, зведений брат Марка Юнія Брута; біблійний центуріон Ло́нгин (Longinos), який пронизав списом бік розіп’ятого Ісуса Христа. Слова «моїх убивців» вказують радше на перший варіант, особливо якщо врахувати ім’я самого Сесара Вальєхо, однак символи цвяхів і загалом символіка поезії Вальєхо відповідають другому персонажеві.

Юдит — ще один біблійний персонаж, молода прекрасна вдова, яка врятувала своє місто Ветулію від ассирійського війська, відтявши голову його очільникові Олофернові.

Сесар Вальєхо. Причастя

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Причастя

 

Крале Ліндо! У твоїх венах гуляє

закваска мого небуття колишнього

і життя мого чорний шампан!

 

Твоє волосся — моїх виноградь

приховані корінці.

Із ниток його виткано митру

моїх втрачених мрій.

 

Твоє тіло — струменів пінистий герць

рожевого Йордану —

хвилюється, наче просвітний батіг,

що впокорює гаспида зла!

 

Твої руки цнотливих сяйних Гесперид —

у них безкінечности тайна,

вони мов дві білі спасенні дороги,

для хреста два мирущі паростки.

Їх утілено у необорній крові

лазуру мого неуявного!

 

Твої ноги — два геральдичні жайвори —

з мого вчора являються вічно!

Крале Ліндо! Ноги твої — дві сльози,

що при сходженні Духа я стримав,

коли входив у Світ Вербної неділі

віддаляючись від Віфлеєму назавжди!

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Цю поезію (яка є очевидною алюзією на «Пісню над піснями») як і наведений нижче у цій примітці сонет, Вальєхо адресував молодій жінці на ім‘я Hermelinda Melly, з якою познайомився у Трухильйо біля 1916 року. Вона не була до нього прихильна, але надихнула поета на ці твори.

Федеріко Гарсія Льорка. Примовка

Із циклу «Пісні»:

— «Теорії»

 
Примовка
 
Березень
уже близько.
 
Вгорі січень,
високо-високо.
 
Січень
в небі нічнім зимним приском.
 
Долі березень
швидким проблиском.
 
Січень —
очам моїм древнім.
 
Моїм свіжим долоням —
березень.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сімон Діас. Теля

Теля
 
Корова Квітка народила теля,
таке гарнюне, наче то немовля.
Дітва зазвичай: «Тату, дай його потримати!» — притуля.
Й вона його сховала в пагорбах — щоб не знали:
корова Квітка народила теля.
 
Савана вбралась для нього у зелення,
усі дзвінкі струмочки йому несуть квіточки із рання.
Вона його сховала в пагорбах — щоб не знали:
корова Квітка народила теля.
 
Зграйка папуг кружля, яструб летить здаля,
плоди принесли, що ростуть у тих краях.
Квітка глядить, розгублена, як він гуля, —
бо знає долю свого маля’.
 
[Ця послідовність із трьох куплетів повторюється двічі.]
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

В оригіналі пісні корову звуть Маріпоса — Метелик.

Дорогоцінна Ірина Корсак, яка знає все і ще трішки, розповіла мені, що ця пісня належить до дуже самобутнього жанру joropo venezolano.

На початку одного зі своїх виступів, який можна почути ось тут: https://www.youtube.com/watch?v=8oi2NIizZTE — Сімон Діас розповідає, що у пісня «Теля» присвячена найпрекраснішій з історій людства — про народження малюка Ісуса і про страждання Марії, яка мусила ховатись із ним від царя Ірода, що хотів його вбити.
Не знаю, — каже автор, — звідки знала цю історію корова на ймення Метелик, що мешкала у саванні. Але вона народила теля і сховала його за пагорбом. Наступного дня вона прийшла до хліву,  де доїли корів, з пустим черевом і вим’ям, дуже задоволена своєю винахідливістю. Чоловік, який доїв корів, побачив, що вона вже отелилася, і сказав своєму товаришеві, який глядів телят: «Рамоне, коли пустимо корів пастися, простеж за коровою Метеликом, бо ця змія отелилася бозна-де». Рамон почав за нею стежити, але вона, помітивши це, стала петляти і уводити його в инший бік. Тоді він сховавсь у кущах і довго чекав, розуміючи, що рано чи пізно вона муситиме нагодувати теля. І таки вистежив її та привів обох назад до хліву.  Як ви знаєте, малюкові Ісусові принесли дари троє королів-магів, і в моїй пісні теляті теж несуть дари саванна, і струмки, і папуги та яструб. І бозна звідки, та корова Метелик знала, що Ірод досі живий, і що ти, я і він, усі ми щодня вбиваємо і їмо її дитя.

Сімон Діас. Пісня погонича

Пісня погонича
 

Надходить самотнє світило

Льяносом, повним снів.

Надходить самотнє світило

Льяносом, повним снів.

Співа світанкову коплу

а-а-ах... 

Погонич корів.

Співа світанкову коплу

Погонич корів.

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... 

 

Бик реве до корови,

І відступає бичок.

Корова його пильнує,

Бо прийде і його строк.

Метелик... водяна хмарка...

 

Місяць шука за тінню

І не може знайти.

Місяць шука за тінню

І не може знайти.

 

Бо вона заховалась

а-а-ах...

У ранкові шелести.

Бо вона заховалась

У ранкові шелести.

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... ранок...

 

Не плач більше! Водяна хмарка...

Тиша й гіркота піль...

Все молоко стане сиром,

Всякий втамується біль.

Водяна хмарка... зірниченька...

 

Вже проливає ранок

Світло на пальмовий гай.

Вже проливає ранок

Світло на пальмовий гай.

А пісня сумна благає:

а-а-ах...

Погоничу, далі співай!

А пісня сумна благає:

Погоничу, далі співай!

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... ранок...

 

Завтра, коли я піду,

Хто згадає мій спів?

Тільки глечик вологий,

Із якого я пив.

Зірниченька... водяна хмарка...

И-и-и-и-и-и-и-и...

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Сімон Діас — автор слів і музики та виконавець цієї пісні.

Перекладацький коментар

Сімон Діас. Старий кінь

Старий кінь
 
Коли кохання отак застає людину —
немає на те закону:
каруталь пірнає в літо,
і квітне гуамачіто,
і рветься міцна припона.
 
Коли кохання отак застає людину —
немає на те закону:
каруталь пірнає в літо,
і квітне гуамачіто,
і рветься міцна припона.
 
Пускають коня в савану,
бо він старий і підбитий,
не знаючи, як спонтанно
ще здатне серце любити,
і щойно лиш волю дано,
він понесе тої ж миті.
 
Якщо на шляху коневі
стрінеться кара кобила,
ні окрик йому не чутний,
ні віжки, ані вудила,
він чує лише могутній
призов природної сили.
 
Коли кохання отак застає людину —
у тому ніхто не винний,
любов бо не має плану
ні розкладу календарного,
бо двоє разом віднині.
 
Коли кохання отак застає людину —
у тому ніхто не винний,
любов бо не має плану
ні розкладу календарного,
бо двоє разом віднині.
 
Пускають коня в савану,
й дарма, що років чимало:
рушає він у заранні
у путь поспішливим чвалом,
туди, де чекає панна,
яка до серця припала.
 
Жеребчик тратить безпутно
свій час, якого без ліку.
Старий же кінь не упустить
дивом даровану квітку,
бо знає: життя не буде
до нього більше привітним.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Цю пісню, яку часу її виходу у 1980 році переспівано безліч разів (її співав навіть Пласідо Домінго), написав відомий венесуельський музикант Simón Díaz (1928–2014) — він автор її музики та слів, а також її перший виконавець. Посилання на авторське виконання ви, як завжди, знайдете в кінці допису.
 
І хоча, можливо, ви не чули цієї давньої пісні, певна, що чули иншу: «Bamboleo» групи Gipsy Kings, написану у 1988 на основі «Caballo viejo» та пісні 1950-х років «Bamboleo» Кармен Міранди.

Каруталь — це ділянка лісу або савани, де ростуть дерева каруто. Це дерево, що росте в тропічних регіонах Америки, особливо поширене в таких країнах, як Венесуела та Колумбія.

Гуамачіто (або гуамачо) — це нетиповий деревоподібний кактус, що росте в тропічних лісах Америки, особливо поширений у регіонах Венесуели та Колумбії. На відміну від більшості кактусів, він має м’ясисте листя, яскраво-жовті квіти та стовбур з колючками.

Мігель Анхель Астуріас. Стрілець-сербатанеро

Стрілець-сербатанеро

Стрілець укотре повернувся нині
з очима, над безсоння незглибимими.
— Скажи, Стрільцю, де це горішня синява?
— То Бог її забрав...
                — Всю?
                — До краплини,

та і на краще...

— Це чому же, сину?
— Бо поривання забере по тім Він,
земля залишиться, солдатові потрібна,
а море, плачучи від горя, геть відплине.

— Коли втомилася людина буть людиною

(хіба не пахнуть квіти, як ти втомлений?),
Бог забере з землі усе хороше,
спустяться скрині, кольором, як хмари,
по перли, і по роси, і по вітер,
по воду річкову і у шкатулки
із райдужних джерел вкладуться мрії,
жінок волосся, їхні щедрі лона,
й дитячі личка в ніжному рум’янці.

— Він забере дітей?

                    — Так, забере їх:

як не всміхаються вони і не сміються,
то нащо у житті потрібні діти?

— Але, Стільцю, чи будуть урожаї?

— Селянин почувається неправильним:
працює він, від спогадів вологий.
Він оре, сіє й жиє для солдата.
Тож краще, щоб скінчились урожаї,
ті, що в минулому були святами,
коли плодам землі раділи щиро,
коли закохувалось світло у людину
яка в солодкості життя кохалась.
Врожай — навіщо? — коли різанина,
невдячність, ницість такі нескінченні,
ніби вони є вислідом печальним
усіх реместв — таким собі майстерством.

Весілля зорь гуля цієї ночі
над простором усіх істот поснулих.
Сліпа й глибока темрява землі
здіймається до ніг. Бувай, Стрільцю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. Словом cerbatanero називають стрільця із духової трубки (cerbatana).


Перекладацький коментар

Леонідас Єрові. Потаємне

Потаємне
 
Як хвилі моря то надходять, то ідуть,
отак мені хотілося б кохати:
лишать одну, до иншої вертати
й від тої знов пускатися у путь...
 
Кохання ластівкою у гніздо пірнуть,
та восени із раю утікати,
щоб нові теплі крила як присвяту
весні принести за півроку будь-що-будь.
 
Оця... і та... й та инша... у п’янкому
трунку численних вуст смаки мішать
все знов і знов, по колу, без утоми...
 
Й так і не вирішити, хто ж мені під стать...
Скипіть востаннє, й на бозна-якому
кохання березі одного дня розтать.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)