З книжки «Поезії
Пунта-дель-Есте» (1945-1956)
Можливо, о море
Можливо, о море, уже втомився мій голос
і бракує йому прозорої ясності,
такої же, як і у тебе, і пориву й натиску,
які так подібні на твої хвилювання і гомін.
Роки повз мене проплинули, і морські хвилі
підточили, підмили бережний життя мого камінь,
і я під вітром цього вечірнього пляжу
дивлюся на мокрий пісок, на звивисту його лінію.
Ти — ні; ти лишаєшся молодим,
із голосом цим одвічним і цими щомить новими
лазуровими очима, недремними, які бачать,
як за одним один уходять під воду віки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)