Зі збірки «Солодка згуба»,
1918
Хочеш мене білою
Мене світанковою
хочеш, білопінною,
в сяйві перломуту
дівичо-невинною.
З ароматом ніжним
білої лелії
іще нерозквітлої,
пелюсток якої
і місяць не видів.
Щоб і стокоротку
не звала сестричкою;
хочеш мене білою,
хочеш мене сніжною,
хочеш мене невинною.
Ти, який із кожного
келеху напився,
і плодів, і меду,
й вуст палко-рум’яних
— усього завідав.
Ти, хто на бенкеті
під лозами винними
уславлював Вакха
і чуттям, і тілом.
В чорних садах Омани
у вбранні багрянім
віддававсь Руїні.
Ти, в кого не знати,
яким досі дивом
кістяк тримаєсь купи,
ти ще вимагаєш,
аби я була білою
(прости тобі Боже),
аби була невинною
(прости тобі Боже),
була зорею світлою.
Тікай в ліси, рятуйся,
у гори здіймися;
очисти свого рота;
в хижі оселися;
до землі сирої
долонями торкнися;
гіркавим корінням
самим лише живися;
пий росу з каміння;
спи на твердім ложі,
укритому инеєм;
зі щоденним потом
плоттю відновися;
говори з птахами,
вставай перед світом.
І коли до тебе
повернеться тіло
І у ньому зможе
душа оселитись,
яку згубив в альковах
і навіть не помітив,
лише після того
загадуй, чоловіче,
аби я була білою,
аби я була сніжною,
аби була невинною.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)