Зі збірки «Чорні герольди» (1918):
— «З землі»
а мені, серденько, не хочеться жити.
у благодать і печаль. Убраний, як жінка.
зринають жорстокі печери моєї невдячности;
моя крижана брила на твоєму маку,
сильніша за твоє тихе «Не будь таким!»
варварський каменепад;
льодовиковий обсув.
І німота твого достоїнства
поставить останню крапку палаючим олієм.
Ось чому цього
вечора, як ніколи,
я вовкуватий і серце моє зболене.
Проходять инші жінки; і, побачивши мою печаль,
забирають частинки тебе
із глибокого пруга, болем моїм проритого.
Від полудня дощить і дощить;
а мені, серденько, не хочеться жити!
І німота твого достоїнства
поставить останню крапку палаючим олієм.
я вовкуватий і серце моє зболене.
забирають частинки тебе
із глибокого пруга, болем моїм проритого.
а мені, серденько, не хочеться жити!
Примітка
Якщо вас здивував переклад назви і якщо ви зауважили, що в російському перекладі поезію названо «Осад» (до речі, так само зроблено у двох бачених мною англійських перекладах), — то мій переклад абсолютно точний, а щоб зрозуміти, чому автор так назвав свою поезію, я пораджу ознайомитися зі статтею «Heces: Vallejo, Joyce y la materialidad del cuerpo» («Кало: Вальєхо, Джойс і матеріяльність організму»). Якщо коротко й дуже узагальнено, в ній ідеться про те, що обидва автори вводили в свою творчість те, що раніше вважалося нелітературним, відмовляючись поділяти природне на естетичне й неестетичне і вбачаючи в людському тілі з усім його фізіологізмом ніби відбиток тих процесів, що відбуваються у світі та людській психіці. Цей твір — не єдиний у Вальєхо, де з’являється образ людських випорождень. А чому автор так назвав цей твір — тут уже читач має спробувати зрозуміти сам.
Формальна структура цієї поезії — це типова для Вальєхо нерегулярність. Плаває і розмір рядка, і кількість рядків у строфі, рима точна й неточна, в одній зі строф кінцевої рими нема взагалі, зате подекуди у творі є римування між строфами або кінця одного рядка з кількома словами всередині інших рядків. І тим не менш глибока інтонаційна ритміка твору простежується і долучається до формування його внутрішньої єдности.
Цікавим є вираз оригіналу voy con este búho. Búho — це пугач, а ще — відлюдна, вовкувата людина. Я обрала саме слово вовкуватий, а не відлюдний, бо мені здалося цікавим зберегти лісовий анімалістичний образ.
Я хочу відзначити одну особливість творчости Вальєхо, яке добре ілюструється порівнянням оригіналу й російського перекладу. Речення поета майже неможливо перефразувати. У Інни Чежегової вийшов дуже гарний, дуже поетичний твір, з багатьма чудовими знахідками, але він має один недолік — в ньому забагато інтерпретовано і прикрашено, тому він, у моєму сприйнятті, далекий від оригіналу. Наприклад:
Черные лживые тени...
...
И молчанье твое расплавляет лед,
как сургуч, и ставит печать.
как сургуч, и ставит печать.
...
...как филин,
я сижу с нахохленным сердцем...
я сижу с нахохленным сердцем...
...
И разносят по камешку
груды скорби моей по тебе.
груды скорби моей по тебе.
— нічого цього у Вальєхо немає. А там, де у Чижегової:
...глыбой льда
я рухнул на полевой цветок,
не расслышав робкое: «Не надо так!»
я рухнул на полевой цветок,
не расслышав робкое: «Не надо так!»
— в оригіналі написано:
моя крижана брила на твоєму маку,
сильніша за твоє «Не будь таким!»
сильніша за твоє «Не будь таким!»
На мою думку, кожне слово Вальєхо настільки на своєму місці, що навіть поміняти місцями два епітети, які, умовно, йдуть через кому — майже неможливо. У Вальєхо саме тому тут і у подібних творах немає чіткої форми, що він вивіряє кожне слово. Текст йому важливіший за оздобу. А строфи, рядки, рими — виходять такими, якими виходять. І їхня нерівність лише підкреслює напнутий нерв твору. Це не означає, що перекладач не може творити, що він має бути дослівним. Але треба намагатися творити так, як це робить автор, уникаючи всього, що пригладить, пояснить, романтизує його текст. Скажімо, в останньому з наведених прикладів я теж хотіла була написати «Не треба так!», щоб заримувати зі словом «мак», але зрозуміла, що це зовсім инші слова, і дозволила собі додати тільки слово «тихе» — воно просилося ритмічно і утворювало внутрішню суголосність (твоє тихе — Не будь таким), подібну до оригінальної: у рядку
más fuerte que su «No seas así!»
— тут дві його половинки, más fuerte que su та No seas así, очевидно перегукуються ритмічно і фонетично.
De «Los heraldos negros» (1918):
— «De la tierra»
tengo ganas de vivir, corazón.
Viste gracia y pena; viste de mujer.
las cavernas crueles de mi ingratitud;
mi bloque de hielo sobre su amapola,
más fuerte que su «No seas así!»
y enorme pedrada; y el trecho glacial.
Y pondrá el silencio de su dignidad
con óleos quemantes el punto final.
con este búho, con este corazón.
toman un poquito de ti
en la abrupta arruga de mi hondo dolor.
tengo ganas de vivir, corazón!
Осадок
Этим вечером
ливень не кончит лить...
И мне не хочется жить.
Этот вечер нежен.
Почему бы нет?
Женской прелестью горькою он одет.
Этим вечером в
Лиме ливень льет,
и я вспоминаю, как глыбой льда
я рухнул на полевой цветок,
не расслышав робкое: «Не надо так!»
Черные лживые
тени, обвал,
грохот камней, ледниковая гладь...
И молчанье твое расплавляет лед,
как сургуч, и ставит печать.
Вот почему в этот
вечер, как филин,
я сижу с нахохленным сердцем...
Женщины мимо
проходят. Другие.
И разносят по камешку
груды скорби моей по тебе.
Этим вечером
ливень не кончит лить...
И мне не хочется жить.
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . (пер. Инны Чежеговой)
И мне не хочется жить.
Женской прелестью горькою он одет.
и я вспоминаю, как глыбой льда
я рухнул на полевой цветок,
не расслышав робкое: «Не надо так!»
грохот камней, ледниковая гладь...
И молчанье твое расплавляет лед,
как сургуч, и ставит печать.
я сижу с нахохленным сердцем...
И разносят по камешку
груды скорби моей по тебе.
И мне не хочется жить.
Немає коментарів:
Дописати коментар