Марія Тереса Леон. Самотність

Самотність
 
Вікна затулені шторами,
я сиджу за столом
і під тріскіт вогню
поринаю в задуму.
 
Пропливають в уяві
хмари солодких ілюзій.
А під ними на старих мурах
цвіркунами співають спогади.
 
Або ж вони опливають,
втішаючи печальну душу,

наче краплини воску
біля ніг Розіп’ятого.
 
Кути моєї кімнати
павучок замережав,
а між рядами книжок
пробираються миші.
 
В цім солодкім і теплім спокої
я споглядаю шафу
і слухаю, як миші точать
обкладинки моїх книжок.
 
Скільки разів я хотів
повісити ліру на цвях,
аби самотність скінчилася,
а заразом і поезія!
 
Але потім цвіркун і миші,
їхні дріботливі кроки
знов занурюють у меланхолію,
а вона обертається віршами.
 
Иноді... геть не часто,
хоча лампа усе ще горить,
в замку повертається ключ
і скидається серце.
 
Це вона. Самотній будинок
раптом здається наповненим.
В темрявім краєвиді
життя з’являється світло.
 
І я нетямлюсь, бо час
тече собі і тече,
хоч наші руки зійшлись
і, з’єднавшись, говорять уста.
 
Із завтрашнім днем
більшає лік твоїх днів,
із вчорашнім життя коротшає,
але ти — у вічнім сьогодні.
 
Осяйні краєвиди,
що проходять перед очима, —
мовчазні і незмінні
у нескінченній роздумі.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Soledad
 
Están bajas las cortinas
y yo sentado en mi mesa;
mientras el fuego crepita,
me hundo en mis pensamientos.
 
Pasan nubes por mi espíritu
con sus dulces ilusiones.
Los recuerdos, como grillos,
cantan en los viejos muros.
 
O resbalan dulcemente,
consolando al alma triste,
como las gotas de cera
al pie del Crucificado.
 
Por los rincones del cuarto
la araña tejió su red,
y entre montones de libros
furtivos van los ratones.
 
En esta paz tibia y dulce,
alzo la vista al granero
y escucho cómo me roen
las cubiertas de mis libros.
 
¡Cuántas veces deseé
colgar mi lira de un clavo,
que la soledad concluya
y acabe la poesía!
 
Pero entonces, grillo, ratas,
con sus pasitos menudos,
me traen mi melancolía
y se me convierte en versos.
 
A veces... muy raramente,
aún mi lámpara encendida,
mi corazón se estremece
al oír girar la llave.
 
Es Ella. La casa sola,
de pronto, parece llena.
En el paisaje sombrío
de mi vida, Ella es la luz.
 
Y me enfurece que el tiempo
siga y siga deslizándose
cuando, mi mano en su mano,
mi boca en su boca le habla.
 
Con mañana aumentarás
el número de tus días;
con ayer la vida acortas,
pero siempre guardas hoy.
 
Los paisajes deslumbrantes
que en veloces filas pasan,
están quietos, inmutables,
bajo el pensamiento eterno.