Поділ
Коли підведуть до мене
жінку, що сліпа від зроди,
я промовлю їй тихенько
голосом, сухим, мов порох:
— Сестро, візьми мої очі.
Очі? Так! У горнім краї,
куди йду я, повна світла,
у моїй Вітчизні стане
тіло все — одна зіниця,
мов свічадо всеосяжне,
зірка без повік незгасна.
Із очима на долонях
я ходитиму полями,
і щасливими руками
я провіщене з’ясую
і невидиме пізнаю.
Инша най візьме коліна,
як її пішли снігами,
і покрилися морозком,
і, скуті кригою, заклякли.
Ще одна, візьми ці руки,
коли власні відрубали.
Иншим, на спрагу знеможеним
й голод, я чуття лишаю.
Спожита, немов хлібина,
яку скибами розкраяли,
я розсіюся по світі
і ніколи не з’єднаюсь.
Стане мені легко, ніби
дереву, що ронить віти
зрубані — вони спадають
долі, стовбур оголяючи.
О цей віддих! Ця солодка
плата, схід за вертикаллю!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
De «Lagar»,
sección «Desvarío», 1954
El reparto
Si me
ponen al costado
la
ciega de nacimiento,
le
diré, bajo, bajito,
con la
voz llena de polvo:
-Hermana,
toma mis ojos.
¿Ojos?
¿para qué preciso
arriba
y llena de lumbres?
En mi
Patria he de llevar
todo el
cuerpo hecho pupila,
espejo
devolvedor
ancha pupila
sin párpados.
Iré yo
a campo traviesa
con los
ojos en las manos
y las
dos manos dichosas
deletreando
lo no visto
nombrando
lo adivinado.
Tome
otra mis rodillas
si las
suyas se quedaron
trabadas
y empedernidas
por las
nieves o la escarcha.
Otra
tómeme los brazos
si es
que se los rebanaron.
Y otras
tomen mis sentidos.
Con su
sed y con su hambre.
Acabe
así, consumada
repartida
como hogaza
lanzada
a sur o a norte
no seré
nunca más una.
Será mi
aligeramiento
como un
apear de ramas
que me
abajan y descargan
de mí
misma, como de árbol.
¡Ah,
respiro, ay dulce pago,
vertical
descendimiento!
Немає коментарів:
Дописати коментар