Хуліа Прилуцкі Фарні. Батьківщина

Батьківщина

Ти народився десь. І тайна в тім,

— така, що не змінити й не оскаржити, —

що покохаєш край цей, наче свій,

й він вабитиме, наче сутність власна.
 

Місце, яке так болісно лишити

й де прагнеш оселитися назавжди,

де ґрунт, з якого вийшов у світи,
сильніший за бажання не спинятись,
де мимохіть розтиснеш кулаки
і вклякнеш для жаданого відгалу,
де з гордуванням дивиться блакить,
в якому нетерпимість і відчайність,
де не бувати справжній самоті
й на кожному порозі твій пристанок.
 
Де хочеш ти орати. Й народить.
І вмерти хочеш, отака є батьківщина.
 
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки 

Хуліа Прилуцкі Фарні народилася в Києві у 1912, кілька дитячих років провела у Саламанці, в Еспанії, а більшу частину життя в Аргентині. Серед друзів її батьків були еспнський письменник і філософ Мігель де Унамуно, аргентинський художник Беніто Кінкела Мартін та аргентинський юрист і політик Альфредо Паласіос.

Хоча цю поезію, як це є традиційним для еспанської мови, римовано асонансами, самі ці асонанси нетрадиційні — вони властиві радше українській ніж еспаномовній поезії, — бо ненаголошені голосні, що слідують за останньою наголошеною, тут здебільшого не збігаються.

Хорхе Люїс Борхес. Гітара

Гітара
 
Я побачив Пампу
з патіо будинку в Буенос-Айресі.
Коли я увійшов, її не було видно.

Вона лежала собі верчика
десь у надрах рвучкої гітари.
Аж раптом випросталася,
щойно правиця стялася зі струнами.
Не знаю, що саме вони прикликали;
мабуть, то був вітер із Півночі,
та я побачив Пампу.
Цілі оберемки неба
над пучечком трави.
Самотній пагорб
зусібіч оточений застиглими відстанями,
а згори все падали й падали
нові і нові ліги.
Я бачив таку простору рівнину,

що Богові не треба було в ній пригинатись,
єдине місце у світі, де він міг прогулятися вільно.
Бачив зморену Пампу,
яку колись жахали люті набіги місцевих племен,
що тепер живуть у непорушному спокої, замирені.

Я бачив усе це одночасно,
поки струни крушилися
у такому, як оцей, хитливому ритмі сарандео.

(І бачив також її,
ту, що пам‘ять про неї оживає у будь-якій музиці.)
Аж поки пристрасна гітара
вибухнула раптовим катаклізмом,
і мене облягла тиша,
і життя стало понуро завмирати.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітки 

Пампа — південноамериканська степова рівнина. Це не власна назва, написання цього слова з великої літери є в цій поезії поетичним засобом.

Патіо — внутрішній дворик.

Ліга — міра довжини, 5,5 км.

Сарандео (есп: zarandeo) — жіноча танцювальна фігура в багатьох аргентинських танцях, коли жінка танцює для чоловіка і красиво розмахує спідницею, показує, яка вона гарна, а він в цей час танцює для неї сапатео (zapateo) — фігури на кшталт чечітки. Про це розповіла мені Ірина Корсак (яка знає, здається, геть усе про аргентинський фольколор, Аргентину і загалом Латинську Америку) — і я їй дуже за це дякую.

Ця поезія являє собою цікавий приклад римованого верлібру (саме верлібру, бо попри її наявність, рима тут не є регулярною, а отже, вірш залишається вільним — vers libre). Рима тут асонансна, при чому, на відміну від типово еспанського асонансу, голосні, що слідують за останнім наголошеним голосним кожного вірша, тут не збігаються (тобто це такий собі чистий асонанс, як його визначає Ігор Качуровський). Рядки римуються десь підряд, десь через один-два, основна рима на А, однак з 7-го рядка від початку з’являється рима на Е, спочатку епізодично, ближче до кінця вона починає домінувати, а в кінці знов активно проявляється рима на А. При чому це римування підтримується і внутрішними асонансами у «сильних долях» віршів цього твору. У перекладі цей ефект зберігся, його базові асонанси — А та І. Подібне римування має поезія Крайобраз Федеріко Гарсії Льорки.