Зі збірки «Чорні
герольди» (1918):
— «Громи»
це бунтівне й непересічне почуття,
одне з тих, за які гаряче
аплодував мені великий маестро.
й за хліб твій каюсь, прокляту потребу;
а все ж цей порох думний і укляклий
не є пригарком на твоєму боці:
нема в тебе Марій, що йдуть від тебе!
то нині вже умів би бути Богом;
та все у тебе добре, і від того
ти не пізнаєш власного творіння.
Людина, що терпить тебе, — ось Бог!
горять два ставники, мов у стратенця,
й ти, Боже, всі свічки свої засвічуй:
у старі кости гратимемо прецінь.
І, може, о гравцю, як кинеш жереб
для світу — являться очні кружала Смерти,
мов два закаляні тузи погребні.
ти спиниш гру — Земля бо кістю стала,
обгризена і сточена на кругле
котінням що є сили, напропале,
яке тільки і може зупинитись,
що в ямі неосяжної могили.
Цю поезію написано у лютому 1918 року після смерти коханої поета Марії Роси Сандоваль.
Мануель Гонсалес Прада (1844–1918), якому присвячено твір, — знаний перуанський поет-модерніст, який одним з перших підтримав молодого Вальєхо на його творчому шляху.