Вірш

Марині Генчикмахер

«Крони тополь іще напівпрозорі» —

явивсь і ліг на чистий аркуш вірш.

То, може: «Прорість, мов зелені зорі,

осяяла глибини піль розораних...» —

продовжити, аби було не згірш?

Слова вирують риб’ячими зграйками,

злітають, мов струминки водограйні,

лунають звідусіль пташиним граєм:

весна, весна, лови її скоріш

в тенета строф, у гармонійні сплети

ритмів і рим; терцини чи сонети

складай — та доведи, що ти поетом

назватись годен! — Любий мій, облиш,

облиш, мій друже, ці потуги пражні,

той перший вірш — хіба не бачиш? — справжній,

живий, тремтливий, то чому не скажеш

думкам стривоженим: усе вже тут, тихіш!

Так, рима «сплети — сонети — поетом» є алюзією на Франкове «Голубчики, українські поети...».
Вона опинилася тут випадково, мабуть тому, що я часто звертаюся подумки до того сонету Івана Франка, — адже перекладаю багато сонетів і постійно розмірковую над природою цієї форми, чи радше, цього поетичного жанру. І я лишила її, бо вона чудово вписалася в контекст.
А невдовзі після написання цієї поезії мені на очі трапився сонет Івана Буніна «В Альпах» у перекладі Ігора Качуровського, і в ньому — така сама, свідома чи несвідома, римова алюзія на Франковий сонет: «сонет — сплет — поет».
Міцно сидить Франко у нашій українській підкірці!