XL
(40)
Рука у моїх долонях,
в очах моїх тоне очима,
і так на моє рамено
любо голівку схилила.
Скільки разів із нею —
про те Господь лише відає —
під високими в’язами
ми блукали повільно!
Ці в’язи круг її дому
вкривали своєю тінню
і нас від очей сторонніх,
і портик його таємничий.
вкривали своєю тінню
і нас від очей сторонніх,
і портик його таємничий.
А вчора... вже рік по тому —
наче подих єдиний,
із таким дивовижним спокоєм,
із такою граційністю
до мене вона промовила,
як нас зазнайомив приятель:
«Гадаю, я десь Вас бачила».
О, салонні завсідні,
які ж ви йолопи, далебі!
І ви, елегантні мисливиці
за плітками амурними,
як же ви пропустили
таку пікантну історію:
то ж делікатес
правдивий,
котрий могли б смакувати
sotto voce,
сховавши обличчя,
зближені в колі тісному,
за пір’ям золочених віял!
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Густі і високі в’язи,
місяць цнотливий і стриманий,
портика білі сходи,
стіни її будинку,
мовчіть, мої друзі, й довіку
бережіть таємницю!
Мовчіть; бо й у мене самого
вже спогадів не лишилося;
а вона... вона... жодна маска,
не така, як її обличчя!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
XL
Su mano entre mis
manos,
sus ojos en mis
ojos,
la amorosa cabeza
apoyada en mi
hombro,
¡Dios sabe
cuántas veces,
con paso perezoso,
hemos vagado
juntos
bajo los altos
olmos
que de su casa
prestan
misterio y sombra
al pórtico!
Y ayer..., un año
apenas,
pasado como un
soplo,
con qué exquisita
gracia,
con qué admirable
aplomo,
me dijo al
presentarnos
un amigo
oficioso:
«Creo que en
alguna parte
he visto a usted». ¡Ah! bobos,
que sois de los
salones
comadres de buen
tono,
y andáis allí a
caza
de galantes
embrollos:
¡Qué historia
habéis perdido!
qué manjar tan
sabroso
para ser devorado
sotto voce en un corro,
detrás del
abanico
de plumas y de
oro!
. . . . . . . . .
. . . . . . . . .
¡Discreta y casta
luna,
copudos y altos
olmos,
paredes de su
casa,
umbrales de su
pórtico,
callad, y que en
secreto
no salga de
vosotros!
Callad, que por
mi parte
lo he olvidado
todo;
y ella..., ella, ¡no
hay máscara
semejante a su
rostro!
XL
Рука — у моїх долонях,
Кохання в очах сяйливих.
Мені до плеча схилила
Голівку свою мрійливо.
Це лише відомо Богу,
Як часто ми неквапливо
Під в‘язами походжали,
І їхні тремтливі тіні
Вгортали у таємничість
Колони її будинку!
А вчора... вже рік відтоді
Минув, як одна хвилина —
Вона із таким апломбом,
Так вишукано граційно,
Коли на вечірці друг мій
Знайомив нас офіційно,
Сказала: — Мені здається,
Стрічались ми десь раніше....
— Ой, кумоньки! — я подумав. —
Пліткарки, що з ловів пишних
Мерщій несете додому
Всіляке салонне сміття,
Яку ви втратили страву!
Пікантну яку повідку
Ви не спожили томливо
Як виключно достовірну,
За віяла заховавшись
Із золота та із пір’я!
Незаймано-чистий
місяць,
Стежки між дерев тінистих,
Портали її будинку,
Пороги її під’їзду,
Мовчіть, таємниця наша
Нехай не виходить звідси!
Мовчіте, хай пам’ять серця
Сюди мене більш не кличе:
Вона ж... та хіба зрівнятись
Цій масці з її обличчям!
«Густаво Адольфо Беккер. Рими»,
1993)
XL
Её пальцы в моих
ладонях,
а взгляд
упивается взглядом;
склонилась челом
влюблённым,
к плечу моему
отрада...
О боже! Мы с нею
так часто
бродили неспешно
рядом
в аллее из старых
вязов,
что высились
колоннадой,
ведущей из дома к
саду!
Вчера же... Не
больше года
прошло с тех
мгновений сладких.
С каким же дивным
апломбом,
с какой же
учтивой повадкой
сказал нам общий
знакомый,
друг другу нас
представляя:
— Мне кажется, я
видал вас
вдвоём.
— Ах, что вы! Не
знаю,
откуда слух этот
гадкий.
Похоже, вращаясь
в свете,
вы слишком на
сплетни падки,
и ищете лишь
предмета,
чтоб посудачить
украдкой...
Какой роман
упустили!
Кусочек и вправду
лаком,
чтоб жадные рты
проглотили
его, обсосав со
смаком,
и тотчас добычу
скрыли
за веера лёгким
взмахом!
О, месяц честный
и чистый!
О, вязовая
колоннада!
О, дом тот в саду
тенистом
и мраморных стен
прохлада —
навеки теперь
молчите
об этой любви
нескладной,
которая мной
забыта,
клянусь, точно
сон досадный...
Но... есть ли на
свете личина,
сравнимая с тем
маскарадом?!
Послухати в
оригіналі:
Немає коментарів:
Дописати коментар