Мігель де Унамуно. Повертаючись додому

Повертаючись додому
 
Прощаючись, спускаєшся повільно
із мого неба, мжичко, щоб скропити,
дуби, якими мої гори вкрито,
й посіви ярі у моїх долинах.
 
Зичлива, попід вітром суховійним
гори й долини прагнеш напоїти
мого єства й туманом оповити
майбутнє, щоб у віру я поринув.
 
Мати Біская, з рук твоїх зелених
й січних я до посушної Кастилії
рушаю, до обіймів звички ревних,
 
адже шляхи свободи нам не милі,
як подорожнього кохання келих
глузд не скує і душу не окрилить.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Народжений у Біскаї (провінції Країни Басків), Унамуно був ректором Університета Саламанки, що у Кастилії.

Мігель де Унамуно. Душе моя...

Душе моя...
 
Душе моя, життя є вартим чи мізерним?
Дощем озерним!
А яким є, душе моя, твій спосіб жити?
У горах вітер!
Як ти відновлюєшся по прожитій днині?
Темінь яскині!
 
Озерний дощ! Горішній вітер! Тьма яскині!

В кожній сльозині...

Плачем є небесні дощі, що ллються без краю,
вітер також квилить, голосить, ридає,
наша печаль безутішна — печерна темнота,
дощ, і вітер, і темінь — таким є життя достоту.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)