Поезія радости

Мій виступ на лекції «По ту сторону океану: літературні зв’язки між Латинською Америкою та Україною», яку читали засновниці новоствореного видавництва латиноамериканської літератури «Макондо» Анабель Рамірес і Марина Марчук на «Книжковому Арсеналі» 2019 року

Ось уже 6 років я захоплена читанням еспаномовної поезії, створеної на протилежних боках земної кулі — в Еспанії та Латинській Америці. А читаю я у спосіб, який дозволяє занурися у поезію настільки глибоко, настільки це узагалі можливо,  — я її перекладаю. І саме тому я зараз перед вами — як читач, що може поділитися усвідомленими, виношеними і виплеканими враженнями.

А позаяк часу у мене мало, то я одразу скажу про головне, на мій погляд, що вирізняє, виособлює латиноамериканську поезію, яка постала наприкінці 19 сторіччя на добре угноєному ґрунті поезії європейської і передусім еспанської, — як унікальне і надзвичайно привабливе та дуже споріднене нам явище.

Якщо еспанська поезія схильна до філософії й меланхолійної задумливости, то в латиноамериканській вирує життя. Як сельва, коли ви ступаєте до неї вперше, приголомшує, оглушує вас звуками, запахами, потужною силою усіх форм життя у неймовірній, нечуваній концентрації та інтенсивностs, яка буквально збиває з ніг, так і латиноамериканська поезія охоплює вас силою навіть не почуттів — силою життя і граничністю усіх його проявів.

І саме тому, попри усі тяготи й виклики існування у країнах жахливої бідности, воєн, диктатур, соціальної несправедливости, поруч із тією поезією, яка усе це відбиває в усій повноті, крізь усе це потужно пробивається першооснова життя, те, що вирує в нас, коли ми молоді, і повільно згасає із віком, — РАДІСТЬ:

Люіс Карльос Льопес. Чверть години

Зі збірки «Складні почуття» (1909)

Чверть години

Звільнися, Господи

Унамуно

Розслаблено-ніготно, неквапливо

на заході зіхає сірий вечір.

Дзвін бомкає повільно і сумливо,

майже приречено...

Зів’ялі, вицвілі пелюстки світла

над карбами сухоземлі старечими

навіюють лагідність і мрійливі

думки про втечу:

тепер би рушити у скит віддалений

із цими добрими провінціалами,

коли би не цей дзвін — ця жалібниця,

ця путь церковна, цей гостинець пилявий,

відкритий і для негра, і для білого,

а надто —  для убивці...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Тарган

Тарган

Все цигарочки смалить

жінка з ласими очима,

аж стає гірка від диму

її вуст жадлива хіть.

А зайдеться танцювати,

стане стегнами вихляти,

мов шукає, хто б спинив.

Зрештою упаде п’яна

і нагадує таргана...

на якого хтось ступив.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Я позначила цю маленьку поезію як сонет. Чому? Якщо погортати не аж таку велику книжку із повним зібранням поезії Льопеса, виявляється, що принаймні половину її складають сонети. Але Льопес не був би Льопесом, порою сумно-іронічним, а порою сатиричним та навіть визивним поетом, якби його почуття гумору не поширювалося і на форму його творів. Він грається з нею, ламає стереотипи, і сонетний жанр, ідеальний для поета із таким складом розуму, набуває у нього неочікуваних форм: в одному творі змішуються повні й асонансні рими, катрени римуються так, як вони ніколи не римуються в сонеті (АААБ ВВВБ) довжина рядків довільно змінюється, иноді скорочуючись до одного-двох слів, і порою поезія втрачає то катрен, то терцет, а то і катрен, і терцет одночасно, зберігаючи, тим не менш, основну властивість сонета: його драматичну виразність, стиснуту до граничного лаконізму.

Люіс Карльос Льопес. Ще одне враження

Зі збірки «Про все потроху» (1910)

Ще одне враження

Це давня історія

 Ніцше

А кухню,

що пахне не ружами,

розташовано поруч із нужником.

Живий образ
латинського будню.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Передовсім

Зі збірки «Складні почуття» (1909)

Передовсім

Моя книжка, оця книжчина,

залишає гіркаве вражіння

і, подібно до мішанини

внутрішнього життя,

одночасно смердить гниттям

і пахтить польовою квітиною...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Повернення

Зі збірки «Утрата», 1950

Повернення

У мене будуть мої верби і мастіно,

І мої ружі й гіяцинти будуть знову.

Вернуть мої дуенде броди-голови,

Й швидка флотилія моїх дельфінів.

І яснокрилі серафими знов прилинуть,

І будуть цирки зі слонами та із клоунами,

Й умчить мене мій шовкогривий коник

У квітень моїх мрій — легких і вільних.

Я радість питиму навіть із каменю,

Навіть з жорсткого листя прочитану

І з солі сліз від прикрого чуття,

Бо вирвалась від смерти і віднині

Я жахом пойнята перед її пустинею

Й жагучим оп’янінням від життя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки 
Перш ніж прочитати цей сонет (посилання на аудіозапис див. в кінці цього допису), авторка розповідає, що написала його після одужання від тривалої і дуже важкої хвороби.
Дуенде (duende) — значення цього еспанськогого поняття можна дуже приблизно окреслити як пристрасне натхнення, але якщо ви хочете дізнатися, що воно являє собою насправді, раджу прочитати лекцію еспанського поета Федеріко Гарсії Льорки «Теорія і гра дуенде», яка входить до складу книжки «Федеріко Ґарсія Лорка. Думки про мистецтво».

Хуана де Ібарбоуроу. Лагуна

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Лагуна

Ніч опускається м’яко

і ніжно мені на плечі

невагомою шаллю

з чорного руна овечого.

Місяць не світить. Блукаю

луками зачарованими.

Волого дихають верби

очерети й тополі.

Темніє поверхня лагуни.

О води невідгадна тайна,

сеї живої істоти,

що мене споглядає в мовчанні!

Лагуна цієї ночі

видається задуманою.

Моя душа в ній видовжується

і зміїться у її жмурах.

Як же я люблю воду!

Як я у ній кохаюся!

До неї тростиною хилиться

кожного разу душа моя.

Гадаю, колись у минулому,

ще не маючи плоті людської,

я могла бути водоймою,

джерелом чи рікою...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Тривога

Зі збірки «Роза вітрів», 1930

Тривога

Сокіл ночі уносить скривавлену здобич —

Останню голубку світла.

Небо починає лущити сяйні качани кукурудзи.

Дихання зелених пусток,

Легіт Півдня.

Пшеничний сніп тоншає день у день.

Що даватиму тобі, коли не матиму цієї юности?

Безименний вітер пустель розмітатиме рінь мого тіла,

Відсічену суворим женцем...

Забери мене звідси на спасенні пагорби дня.

Орел темних годин знаходить у мені свою здобич,

І втомлена лань моєї нічної тривоги

Засапалася у пошуках золотого сонячного озерця.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)