Хуана де Ібарбоуроу. Лагуна

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Лагуна

Ніч опускається м’яко

і ніжно мені на плечі

невагомою шаллю

з чорного руна овечого.

Місяць не світить. Блукаю

луками зачарованими.

Волого дихають верби

очерети й тополі.

Темніє поверхня лагуни.

О води невідгадна тайна,

сеї живої істоти,

що мене споглядає в мовчанні!

Лагуна цієї ночі

видається задуманою.

Моя душа в ній видовжується

і зміїться у її жмурах.

Як же я люблю воду!

Як я у ній кохаюся!

До неї тростиною хилиться

кожного разу душа моя.

Гадаю, колись у минулому,

ще не маючи плоті людської,

я могла бути водоймою,

джерелом чи рікою...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Вулиця «Прихисток»

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Вулиця «Прихисток»

Мій пустельний квартал

            М’який від тиші і трав...

Чотирма його сторонами ковзає гамір,

            Але сюди не проникає.

Він мов старенький — меланхолійний,

            Приглухуватий, дрімливий,

Що сидить, склавши долоні на колінах,

            Недвижно і тихо,

            Дивлячись кудись угору.

І мені поволі 

            Передається його меланхолія.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Меланхолія

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Меланхолія

Я немов бадилинка у руках вітру.

Вітер сердиться і шарпає мене за волосся.

А мжичка каже: — Подруго, хочеш намисто?

І щедро вбирає мене у кришталеві краплини.

Я ступаю повільно, із насолодою ласунки.

Крізь шибки мене роздивляються люди,

Бурмочучи здивовано: — Вона божевільна?

Гуляти без парасольки, під дощем, наче жаба!

А мої кубістські очі бачать людей квадратовими

Через їхню розсудливість, із жалем мурмочу собі:

— Хто би зміг бути дитиною і всістися посеред вулиці

Без тривог і обмежень — побавитися у багнюці!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Дикий корінь

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Дикий корінь

Так і стоїть мені перед очима

Той віз пшениці, накиданий горою,

Що перетинав дорогу важко і рипливо,

Залишаючи на ній розсипане колосся.

Не намагайся мене розвеселити

Тепер, коли я занурена у спогади —

Тобі не знати, у які глибини!

На моїх губах смак пітанги,

Він зринає з душі, звідкись зі споду.

А засмагла шкіра досі зберігає

Невиповідний аромат пшеничного току.

Ай, коли б я могла повести тебе туди,

У поля, де можна спати просто неба,

І лишатись у твоїх обіймах до світу

Під легкодумним дахом одинокого дерева!

Я усе та сама дика дівчина,

Яку ти — пам’ятаєш? — колись прихилив до себе.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Пітанга, або суринамська вишня — плодове дерево з невеличкими ребристими кисло-солодкими ягодами, колір яких у процесі дозрівання змінюється від жовтого до червоного і потім майже чорного.

Хуана де Ібарбоуроу. Голос

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Голос

Не відаю, яка самотня душа,

ідучи вулицею, співає це танго.

Мабуть, така сама, як моя, —

божевільна і самозаглиблена,

відлюдна і палаюча.

Я охоплюю голову руками.

Невидимий співак

віддаляється —

він крокує дорогою,

огорненою м’якістю старих пасовиськ,

а я, замріяна, залишаюся

у чотирьох стінах своєї кімнати.

У цих нескінчених ночах

тепер маю товариша.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Смоква

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Смоква

За недоладну сірувату крону

та листя шорстке і геть негарне

я маю жаль до смокви.

Сотня дерев красує у моєму городі:

округлі сливи,

стрункі лимони,

ґлянсеві апельсини.

Щовесни

усі вони навколо моєї смокви

укриваються квітом.

А вона, сердешна, глядить так сумно

на своє коряве віття,

що не знає тугого пуп’янку...

Тому,

минаючи її, я щоразу промовляю

якомога веселіше і лагідніше:

«Ця смоква у моєму саду —

найпрекрасніша».

І якщо вона чує мій голос,

і якщо мова моя їй зрозуміла,

яка солодкість звиває собі гніздо

у її чутливій деревній душі!

Й уночі,

коли вітер обмахує віялом її крону,

вона, мабуть, розповідає йому,

сп’яніла від насолоди:

«Мене сьогодні назвали гожою!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)