Дотик

О, раювання дотику води,

прозора свіжість, що струмує з льоду,

і літньої купелі насолода...

О, раювання дотику води!

О, раювання дотику землі

до босих ніг і до усього тіла,

ніжність мохів і трав, піску і пилу...

О, раювання дотику землі!

О, раювання дотику вітрів,

які вриваються у мої жили

і там вирують молодою силою...

О, раювання дотику вітрів!

О, раювання дотику вогню,

тріюмф всевладдя сонця полуденного

й нічної ватри полум’я спасенне...

О, раювання дотику вогню!

О, раювання дотику руки,
яка мене між зорями носила,
тепло і свіжість, лагідність і сила:
забуті, недосяжні... й все ж — тривкі!

Вогонь

В екстазі вивергається вулканами,

зсуває тверді, рушить океанами,

й, усе живуще обернувши в порох,

ізнову родить в нім життєвий порух.

А потім сходить, зеленіє травами

і розквітає в ранках золотавих,

у сяйві полуденних сонць в зіницях

і відсвітах тепла на рідних лицях...

Сесар Вальєхо. Далекі кроки

Зі збірки «Пісні родинного вогнища»

Далекі кроки

Батько дрімає. Величаві риси

обличчя м’якосердість відбивають;

нині йому спокійно...

І коли щось у нім гіркаве, це я.

Дім повен молитовною самотністю;

сини її не зрушили звістками.

Прокинувшись, батько гортає подумки

біблійну оповідь про рятівне прощання.

Нині він зовсім поруч;

і коли щось у нім віддалене, це я.

А ось і мати, походжає садом,

де спогади не мають барв ні запаху.

Вона — сама ласкавість...

і все у ній — крило... відхід... кохання...

Родинне вогнище осиротіло

без дітлахів, без пустощів, без гамору.

Та коли щось у цьому вечері надламане,

щось шерехате й спадисте, —

це дві дороги, заломисті і сиві.

І ними йде серце моє прочанне.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Батьки Сесара Вальєхо

Альфонсіна Сторні. Хочеш мене білою

Зі збірки «Солодка згуба», 1918

Хочеш мене білою

Мене світанковою

хочеш, білопінною,

в сяйві перломуту

дівичо-невинною.

З ароматом ніжним

білої лелії

іще нерозквітлої,

пелюсток якої

і місяць не видів.

Щоб і стокоротку

не звала сестричкою;

хочеш мене білою,

хочеш мене сніжною,

хочеш мене невинною.

Ти, який із кожного

келеху напився,

і плодів, і меду,

й вуст палко-рум’яних

— усього завідав.

Ти, хто на бенкеті

під лозами винними

уславлював Вакха

і чуттям, і тілом.

В чорних садах Омани

у вбранні багрянім

віддававсь Руїні.

Ти, в кого не знати,

яким досі дивом

кістяк тримаєсь купи,

ти ще вимагаєш,

аби я була білою

(прости тобі Боже),

аби була невинною

(прости тобі Боже),

була зорею світлою.

Тікай в ліси, рятуйся,

у гори здіймися;

очисти свого рота;

в хижі оселися;

до землі сирої

долонями торкнися;

гіркавим корінням

самим лише живися;

пий росу з каміння;

спи на твердім ложі,

укритому инеєм;

зі щоденним потом

плоттю відновися;

говори з птахами,

вставай перед світом.

І коли до тебе

повернеться тіло

І у ньому зможе

душа оселитись,

яку згубив в альковах

і навіть не помітив,

лише після того

загадуй, чоловіче,

аби я була білою,

аби я була сніжною,

аби була невинною.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)