Сесар Вальєхо. Чорний камінь на білому камені

Чорний камінь на білому камені

Я помру у Парижі під час потужної зливи,

у день, про який уже зберігаю спомин.

Я помру у Парижі — й уникнути того не годен —

такого ж осіннього четверга, як і сьогодні.

Так, це буде четвер, бо і сьогодні, в четвер,

коли я пишу ці прозові рядки,

мої рамена уже так звично оголені

і, по всіх дорогах моїх, я знов, як ніколи, самотній.

Сесар Вальєхо помер, його били усі,

хоча він нікому не заподіяв зла;

його гамселили палицями зі злобою

і батогами шмагали, а свідками тому

усі четвергові дні, його раменні кістки,

а також самотність, і дощ, і дороги...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Вальєхо дійсно помер у Парижі, від голодного виснаження і невідомої хвороби, у віці 46 років, у п’ятницю 15 квітня 1938 року. Того дня сіявся дрібний дощ.

Нижче я навожу свій альтернативний переклад цієї поезії та деякі міркування щодо неї, а потім — традиційно — оригінал, переклади інших авторів та посилання на аудіозаписи її прочитання в оригіналі.

Ранок

Зійшло сонце
і розвило пелюстки дня.

До кімнати полилися його прозорі вранішні пахощі.

Співливий вітерець скрипнув напівпрочиненою шибкою,
відкинув фіранку,
пошурхотів аркушами паперу на столі.

Потім не знати звідки заніс перо:
половинка сіра, а друга — у блакитно-синьо-чорну поперекову смужку.

По стінах перебігли просвітки й тіні від легковітого деревця,
що заглядає галуззям у вікно,
і вляглися на папері, мов слова, які знайшли свій порядок.

Поете, прокидайся!

Пабльо Неруда. Поезія 14

Зі збірки «Двадцять поезій про кохання і одна пісня відчаю»

Поезія 14

Єдине твоє заняття — грати зі світлом усесвіту.

Ти приходиш до мене щодня — то у воді, то у квітці.

Але ти — значно більше, аніж ця біла голівка,

це тендітне суцвіття, яке я беру у долоні.

З того часу, як я покохав тебе, ти ні на кого не схожа.

Дозволь мені покласти тебе отут, в оточені жовтих гірлянд.

Скажи, хто пише ім’я твоє димчастими літерами поміж південними зорями?

Я усе намагаюся пригадати, якою ти була, коли тебе ще не існувало.

Вітер раптом зревів і з усієї сили вдарився у зачинену шибку.

А небо стало мов невід, повний тінистих рибин.

Усі вітри світу позліталися сюди, аби вибухнути буревієм.

Знімається злива.

Швидкими зграйками тікають від неї птахи.

Вітер. Вітер.

Я вмію битися лише проти чоловічої сили.

Буря кружить темне листя

і відв’язує човни, що їх перед ніччю було припнуто до неба.

Ти тут. О, ти не тікаєш.

Ти відповідатимеш мені до останнього крику.

Зібгайся коло мене клубочком, якщо тобі страшно.

...І усе ж одного разу тінь відчуження перебігла твоїми очима.

Ось і тепер, навіть тепер, моя маленька, ти приносиш мені жимолость

і долоні і перса твої віддаються пахощами.

І поки сумний вітер мчить, забиваючи метеликів,

я кохаю тебе і моя нестямна радість впивається у твої сливові уста.

Як боляче було тобі до мене звикати,

до моєї самотньої і дикої душі, до мого імені, якого усі цураються.

Але ми стільки разів бачили палаюче світило, що цілувало наші очі,

і смеркання, які розгорталися віялами над нашими головами.

Мої слова проливаються на тебе пестливим дощем.

Я так давно покохав твоє тіло із сонячного перломутру.

Я навіть переконаний, що ти — господиня усесвіту.

Я приніс тобі з гір радісний квіт копіуе,

а з лісу — темний фундук і поцілунки в кошелику.

Я хочу робити з тобою те,

що робить весна із черешнями.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Меланхолія

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Меланхолія

Я немов бадилинка у руках вітру.

Вітер сердиться і шарпає мене за волосся.

А мжичка каже: — Подруго, хочеш намисто?

І щедро вбирає мене у кришталеві краплини.

Я ступаю повільно, із насолодою ласунки.

Крізь шибки мене роздивляються люди,

Бурмочучи здивовано: — Вона божевільна?

Гуляти без парасольки, під дощем, наче жаба!

А мої кубістські очі бачать людей квадратовими

Через їхню розсудливість, із жалем мурмочу собі:

— Хто би зміг бути дитиною і всістися посеред вулиці

Без тривог і обмежень — побавитися у багнюці!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Дикий корінь

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Дикий корінь

Так і стоїть мені перед очима

Той віз пшениці, накиданий горою,

Що перетинав дорогу важко і рипливо,

Залишаючи на ній розсипане колосся.

Не намагайся мене розвеселити

Тепер, коли я занурена у спогади —

Тобі не знати, у які глибини!

На моїх губах смак пітанги,

Він зринає з душі, звідкись зі споду.

А засмагла шкіра досі зберігає

Невиповідний аромат пшеничного току.

Ай, коли б я могла повести тебе туди,

У поля, де можна спати просто неба,

І лишатись у твоїх обіймах до світу

Під легкодумним дахом одинокого дерева!

Я усе та сама дика дівчина,

Яку ти — пам’ятаєш? — колись прихилив до себе.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Пітанга, або суринамська вишня — плодове дерево з невеличкими ребристими кисло-солодкими ягодами, колір яких у процесі дозрівання змінюється від жовтого до червоного і потім майже чорного.