Хосефіна де ля Торре. Ти ніс...

Ти ніс...
 
Ти ніс
на ногах білий пісок
невідомого пляжу.
Тому,
коли ти наблизився,
я не почула кроків.
Ніс
ув оголеному голосі
ритм чекання.
Тому,
коли заговорив до мене,
не розчула твоїх слів.
Ніс на долонях
білу піну того моря.
Тому
не втримала і сліду
твого приходу.
Ти завжди приходив,
коли шукала за тобою,
проте я тебе не впізнавала.
Білий пісок, ритм чекання, біла піна!
Неспокійний сон про зелене узбережжя,
збрижене запитаннями!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосефіна де ля Торре. Прозора вода...

Прозора вода ставка.
Була свічадом тополі,
а небові зеленим килимом,
помережаним віттям.
Ах, якби я могла
ступити у неї босоніж
і стати вітром в воді
і розворушити тополю!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Запитання

Із циклу «Книга поезій»

Запитання
 
У лузі бесіда цикад неспішно плине.
— Марку Аврелію, що скажеш
про цих старих філософів долини?
— Убоге твоє міркування!
 
Потічок тихомирний в очеретах.
— Сократе, що ти видиш
в воді, яка біжить в гіркоту смерти?
— Сумна й убога твоя віра!
 
Пелюстки з руж в болото опадають.
— Хуане Божий милий!
Що в цих лепістках горніх убачаєш?
— Серце твоє таке дитинне!
 
Травень, 1918
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Нова індіанська кераміка

 

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Нова індіанська кераміка
 
Старі символи,
накреслені на глині,
позабувалися. Віки й віки
падає на нас безчестя.
         І от прийшов чоловік
зі своїм мекапалем
і виладив на землю глеки.
— На цьому жбані, — мовив,—
новий символ.
І підніс його в руках,
і очі мої заридали:
символ цей було написано
кров’ю народу.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Портрет змії

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Портрет змії 

                      Твоє
                      ОкО,

                      де

                      бачив
                      незрушне чекання на труп.

                                                     Холодна

                                                   нерухома

             зіниця, що дивиться і не видить
                                                       Бачить

у безчассі: гадина, виноградина
остовпіння,
обвиває листям, що агонізує,
фалічну опору
                      «Хвилюйся і ковзай. Я тут
                                                     або там.
У своєму початку».
Корінь
моєї непокори
що ним здіймається, у соці, смертельне запитання.
О,
стара носійко щастя:
                      Отруто.
                      Побачив
                      у твоєму
                      оці
                      власне
                      око,
            яке ненавидить у тобі те, що кохаю.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Мітологія ягуара

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Мітологія ягуара

Дощ, найдавніше створіння,
— древніше навіть за зорі, — сказав:
«Нехай з’явиться живий і чутливий морох».
Й утворилася його шкіра; відтак
блискавка — вдарила у своє кресало і мовила:
«Устромися у лапу». І став кіготь:
лють, занурена в ніжність.

«Нехай в тебе буде, — сказав тоді вітер,
насвистуючи на своїй окарині, — ритм,
властивий бризу».
                                І рушив
мов гармонія, мов міра,
створені богами для танцю.
Але вогонь позирнув на це і зупинив;
то було місце, де розділилися «так» і «ні»,
— де роздвоїлося жало змії, —
та прорік: «Твоя шкіра буде з тіні й ясноти».

І постало його королівство смерти, непевне
та сліпе.
        Однак чоловіки засміялися. «Маячня!» —
назвали вони цю гнітючу дуальність,
коли до злочину приєднався Випадок.

Тепер уже не Необхідність із її похмурим законом
    (за яким земля пожирає місяць, щоб живити свої голодні ночі,

     а слабкі годують своєю кров’ю славу сильних),
але Таїна керувала винищенням. Сліпа фортуна,
Доля, що затьмарює погляд Справедливости.
«Боги! — загукали непокірні. —
Ми читатимемо за небесними світилами
потаємні правила Долі».

І блискавка почула цей гук зі своєї безсонної 
блідоти. «Горе тобі, людино!» — 

промовила і запалила 

у пустих очних западинах ягуара
жахливу близькість світила.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Гармонія

Із циклу «Ньютон»

у збірці «Сюїти»

Гармонія

Хвилі

римуються із зітханнями,

а зорі

із цвіркунами.

Холодне небо

кулиться у кришталику,

і точка є безкінечністю

в узагальненні.

Але хто єднає хвилі

з зітханнями

й зорі із цвіркунами?

Мабуть, Генії геть неуважні.

Ключі пливуть вдалину

просто між нами.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Запитання

Із циклу «Ньютон»

у збірці «Сюїти»

Запитання

Чому це було яблуко — 

не апельсин

і не гранат багатогранний?

Чому цей плід цнотливий

ставав виявником,

чому цей овоч  —

такий сумирний, лагідний?

Який дрімає символ чарівливий

у його надрах?

Адам, Парис і Ньютон

в душі його плекали,

не обожаючи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Осип Мандельштам. Безсоння. І Гомер...

 
***
 
Безсоння. І Гомер. І вітер в парусах.
Я в списку кораблів спинивсь на половині:
Протяглий вивід сей, сей поїзд журавлиний,
Що над Елладою здійнявся в небеса.
 
Мов журавлиний клин ув обрії чужі, —
На царських главах піна божественна, —
Куди ви пливете? Коли би не Єлена,
Що Троя вам сама, аргів’янські мужі?
 
І море, і Гомер — все пойнято любов’ю.
Кого же слухати? І ось Гомер мовчить,
А море хвилі красномовства мчить
І з гуркотом кладе мені до приголов’я.

1915
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Це мій перший і єдиний в цьому блозі переклад з російської, зроблений колись на конкурс премії «Метафора» — не так задля премії чи автора, як задля цього конкретного твору, який я дуже люблю. І також задля спроби перекладу зі спорідненої мови — це завдання, як я і очікувала, виявилося набагато складнішим за переклад з романських мов, з якими українська майже не перетинається лексично.

Туча

Злива така щільна, про таку кажуть: туча.
На своєму 16 поверсі з довгою-довгою лоджією 
я немовби всередині океану:
простір переді мною увесь заповнений водою,
її потоки клубочаться, перемішуються, 
дерева внизу колихаються водоростями,
купка великих краплин раптом завмерла перед моїми очима
і зграйкою рибин пішла вгору, розширюючись!

Хто ти?

                            Марині Генчикмахер на її світлину

Хто ти, біла пташко в білій піні?
Ця зворушлива самотня постать...
Я сама так почуваюсь нині:
Дивно. Просто.

Маріо Бенедетті. Винен той

Зі збірки «Кохання, жінки та життя» (1996)

Винен той

Мабуть то була гекатомба надій

передбачуваний обвал

і єдиним що мало сенс був мій смуток

усі мої передчуття вийшли назовні

щоб побачити як я страждаю

і вже певне побачили

я мостив і перемощував

наші з тобою дороги сюди

я закладавсь

що винайду істину

але ти навчилася так

так ніжно

і водночас безщадно

вибивати ґрунт з-під мого кохання

єдиним прогнозом ти прибрала його

з околиць свого можливого життя

загорнула у ностальгії

і віднесла геть минаючи квартал за кварталом

так тихо

що навіть нічне повітря не застерегло його

а тоді просто залишила його там

сам на сам із його долею

тільки й діла

мабуть ти маєш рацію

провина лежить на тому хто не кохає

і приводи ані час

тут ні до чого

давним-давно

я не бачив себе

у люстрі таким як цієї ночі

я був безщадний як ти

але не був ніжний

тепер я самотній

відверто

самотній

завжди потрібно трохи часу

щоб почати почуватися безщасним

і перш ніж повернутися

до своїх безпросвітних зимових казарм

із очима

про всяк випадок сухими

я дивлюся як ти ідеш у туман

і починаю тебе згадувати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Літо

 Зі збірки «Конторські вірші» (1953–1956)

Літо
 

Я зачиняю вечір

скінчено

по роботі

от же ж мені це небо

що струмує рікою

це настійне повітря

що нетерпеливиться зовні

скінчено

по роботі

пальці уже мов ватяні

голова десь далеко

а очі наповнені снами

хіба знаю

бачу лиш стіни

скінчено

по роботі

стіни з до́корами наганами 

із наказами

з люттю

бідні-біднесенькі стіни

із самотнім календарем

скінчено

по роботі

най перегортається звільна

це шістнадцяте грудня.

Я зачиняю вечір

але дзвенить телефон

так сеньйоре сю ж мить

чомуні колизабажаєте.

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Для розуміння значення цієї збірки, яка принесла авторові довгоочікуване визнання, в кінці публікації я наведу фрагмент передмови до російського видання вибраних творів Маріо Бенедетті. «Неокончательное слово Марио Бенедетти»

Маріо Бенедетті. Провідна стаття

Зі збірки «Поезії сьогоднення» (1958–1961)

Провідна стаття

Нація — це яблуко

принадне червоне яблуко

й не знати хто його вкусить

нація — це сурма

стара хрипата сурма

і не знати хто в неї засурмить

нація — це лангуст

жахливий м’язистий лангуст

і не знати хто його вб’є

о ми усі стоїмо за Реформу

себто за те щоби втопити сурми у чорнилі 

з’їсти яблука зі шкіркою

та запросити лангустів на недільний чай

авжеж ми обома руками за реформу

чи  — инакше кажучи — проти Реформи

і як нам нагадує шанований колега

одинадцять відсотків наших немовлят

є комуністами й корисними ідіотами

а отже наступним нашим гаслом має бути

додамо їм арсен у пляшечки

так ми будемо морально готові

методично і навіть співчутливо

зрошувати землю людей доброї волі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Обложений Мадрід

Друкувалося під час війни у збірці 

«Загальний романсеро громадянської війни в Еспанії»

Обложений Мадрід
 
Дивлюсь уперед між гарматами,
між гарматами переміщуюсь:
мого розуму цитаделі
і границі моєї мрії,
де початок моєї істотности,
і де кінчається вітер?
Ніщо не пульсує, не дихає,
лише котиться гуркіт по жилах
і люті смерчі проносяться
лісом нервів моїх без упину;
натовпи, що в мене б’ються,
очі, що палять жаріння
моє, і клуби перемоги,
криваві й сталеві гімни,
і птахи, що зі мною стинаються,
щоб мій погляд за ними полинув,
щоб земля моя задвигтіла,
хмари червінню запалилися.
Он вони: по моїх залізних
жилах несуться махині;
обкопавшись у власних кістках,
чекає моя непохитність.
Товариші теперішнього,
споминів давніх привиди,
хлоп’ячих рук сподівання,
дитячих забав ностальгії:
Вставайте усі, захищаймося!
Небезпекою в грудях забийтеся:
правду нашу обложено,
саме живоття обступили.
Вставайте, на барикади!
Серце, палай жаркіше,
щоб тебе не загасили
вибухи чорної криги.
Швидше, хутчіш, моя крове,
нехай обернуся на вихор!
До зброї, хапайте всю зброю
і гайда у центр битви,
де все тремтить і вирує
і спалахує ярими криками.
До зброї, хутчіш, моя крове,
мій пломінь реве і яскриться!
Хто насмілиться стятись зі мною,
пустить на згар свою мрію.
О місто, обложене місто,
у моїх грудях твій прихисток,
якщо ворог до тебе ступить,
поки ще не загину!
Мого розуму цитаделі
і границі моєї мрії,
моє місто в облозі:
між гарматами переміщуюсь.
 
Де твій початок, Мадріде?
Мадріде, ти є моїм тілом?

 
Написано в обложеному Мадріді
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Опівночі

Опівночі
 

Спить супокій у порту
під укривалом світним,
місяць у небокруг
кітви стромить золоті.
 
Серце,
веслуй!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Копла

Копла

 
Поки їх не співають люди,
вони коплами ще не є,
а коли їх заспівають —
згублять імення твоє.
 
Скажуть, мій друже Гільєне:
«Ця пісня не має творця».
Та чи буває слава
кращою, ніж оця?

Радо даруючи копли
народові, ти їх пиши,
зрікаючись себе назавжди
задля людської душі,

перетопивши серце
у співу народного плин...
Втрата імення — дрібниця,
як вічність дається взамін! 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
        Примітки
        Першу редакцію цієї поезії було опубліковано 1918 року як прелюд до збірки Сантьяго Гільєна (Santiago Guillen) «PINCELADAS: Coplas y pensamientos rimados» («Мазки: копли та римовані роздуми»).
        Копла — мала форма еспанського пісенного фольклору, чотиривірш, найчастіше восьмискладовий з асонансною римовкою непарних рядків.
        В оригіналі ця поезія Мануеля Мачадо також має асонансну риму, а друга строфа у ній ще й відрізняється від решти тим, що рима у ній жіноча. Однак мені (як, вочевидь, і решті перекладачів) не вдалося зберегти ці особливості форми: поезія виходила якоюсь неоковирною і я «підшлифувала» форму, щоб не відволікати увагу читача від змісту.

Мігель де Унамуно. Мадрігаль-де-лас-Альтас-Торрес

 

Зі збірки «Поезії та пісні Андаю», 1928

Мадрігаль-де-лас-Альтас-Торрес
 
У степах позабуті руїни,
де колись панувало море, —
твої башти роз’їдено пилом,
Мадріга́ль-де-лас- А́льтас-То́ррес.
Ізабели колиско, могило
дона Хуана, прорість
доленосна в золотій Салама́нці
й А́віли замку скорботному.
Мріє Медіна-дель-Ка́мпо,
— лелеки, й навколо — воро́ни, —
де карались Чезаре Борджіа
і Сан Хуан де ла Крус босоногий.
Чорні північні хмари
тьмарять небо орла двоголового;
Мальдона́до, Бра́во, Паді́лья;
Лютер здалека відговорює.
Дон Себа́стіан Потаємний,
і Кіхот — загадковий королю
португальський, не знати, відкуди
ти з’явився, верткий, мов погодник!..
Фрай Люі́с де Лео́н — самі очі,

й рук останній жест молитовний;
зруйновано тюрму плоті,
і розум поринув у спокій.
Кастилья! Кастилья! Кастилья! —
край чоловіків суворих;
твої замки з’їдає порох,
Мадрігаль-де-лас-Альтас-Торрес;
Руїни в сухому ложбищі
величезного колись болота.

Андай, 17-IX-1929
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Андай — муніципалітет у Франції, де Унамуно перебував в екзилі під час Прімо де Рівери.

Хосе Марті. XXIII. Я хотів би цей світ полишити...

Зі збірки «Прості вірші» 

XXIII

Я хотів би цей світ полишити
Дорогою найприроднішою:
Щоб несли туди, де впокоюсь,

На листям укритих ношах.

І нехай не кладуть у тіняву,
Наче зрадника, в смертну годину;
Я помру обличчям до сонця,
Як належить чесній людині!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маленька поезія, яка могла би стати сонетом

Із дружнім привітом присвячується Сергієві Кодесу,

який, на відміну від мене, дійсно є поетом

Самотнього весла єдиний порух,

далеко в морі, розкотився хвилею:

воно гойднуло злегка воду поруч —

аж ось тремтить і прибережне гілля.

Так шепіт вітерця чи листя шурхіт
торкнув тебе — а я чомусь віршую.

Рими

Якби я була поетом,
я запросто римувала би рози і сльози
і вважала би, що по стількох віках віршування
безглуздо шукати слова, які ніколи не стояли в парі.
Якби я була поетом,
мені було би, що сказати,
і це було б так важливо,
що які там рими...