Антоніо Торрес Ередіа,
син і онук Камборйо,
в Севілью дивитись кориду
іде із прутком вербовим.
Смаглявий, мов зелен місяць,
хода його зграбна й гайна,
як чорноблискова криця,
кучері між очі сяють.
На половині дороги
лимонів нарізав з гілок
і кидав їх просто в воду,
аж поки узолотилась.
І тут же, на півдорозі,
попід гіллястим в’язом, —
обабіч нього жандарми
й за спиною руки зв’язано.
День відходить неквапно,
вечір за плече кинувши
в жесті широкому ларги
понад морем і ріками.
Оливи чекають ночі,
що визорить Козерогом,
бриз пересягує вскоки
олив’яно-сірі гори.
Антоніо Торрес Ередіа,
син і онук Камборйо,
поміж п’яти кашкетів
іде без прутка вербового.
Антоньйо, та що із тобою?
Не твоє Камборйо ймення,
бо тут вже фонтан із крові
у п’ять цівок би струме́нів.
Ти взагалі безрода,
не те що Камборйо справжній.
Нема вже циган тих гордих,
що сам-один в гори ходжали!
Тремтять, припадаючи порохом,
клинки старовинні зі сталі.
Ввечері, о дев’ятій,
його до в’язниці кинули;
пили лимонад жандарми
під балачки повільні.
І о дев’ятій рівно
в’язницю на ключ закрили.
А небо скидалося полиском
на круп молодої кобили.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. (переклад мій)
Примітки.
Ларга — один з
прийомів тореро, коли той, повільно повертаючись, поводить перед биком плащем,
а тоді закидає його на плече.
У кінці публікації (після решти перекладів) розповідається про прототипи й символіку цієї поезії, зокрема про те, що означає вербовий пруток у руці її героя..
