Леон Феліпе. Місто

Зі збірки «Вірші балакуна чи гульвіси»

Місто

 — Це місто не надто велике...

та й не вирізняється нічим особливим...

— Але погляньте:

на його північній межі розташований притулок,

на західній — монастирські мури,

на південній — божевільня,

а на східній — цвинтар.

 — І все ж це місто зовсім невелике

і не вирізняється нічим особливим.

У нього ті самі межі,

що й у мого народу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Леон Феліпе. Між містами і селами

Зі збірки «Вірші і молитви подорожнього (I)»

Між містами і селами

Між містами і селами

по житті я блукаю світом,

а колись від світу до світу

так само блукатиму небом,

як оця мандрівниця-зірка,

що летить по ньому так швидко...

А потім?.. ця моя зірка напевне

могла би про це оповісти...

я вважаю її своєю,

бо ніде не знаходить прихистку —

так само, як і я по житті.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Леон Феліпе. Межа

Межа

Світло...

Відтоді, як тебе сягнуть мої сльози,

очі мої більше не слугуватимуть для плачу —

лиш для бачення.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Березневий сніг

Востаннє,

а можливо, і вперше за цілу брудно-сіру зиму

повітря стало чистим і свіжим, як у дитинстві,

і сповнилося білого дива,

і на землю лягає сніг —

прощальний дарунок зими

для тих, хто живе без нетерпіння.

Завтра, уже завтра гаряче весняне сонце збудить світ,

і він нап’ється з подарованих йому струмків,

і вибухне звуками і кольорами.

Але сьогодні ще ні.

Сьогодні світ завмер, стишений,

дивлячись у вічі Його Мовчанню,

аби назавтра явити Його Буття.

Леон Феліпе. Моряцька пісня

Моряцька пісня

Ми усі є моряками —

судноплавство у крові.

Ми усі є капітанами

мореплавних кораблів.

Так, усі ми капітани,

й нам не йдеться про чини:

перед морем всі однакі —

бригантини і човни.

О, моряче мій, моряче,

мій моряче... капітан,

на простім човні долаєш

море в штиль і ураган...

мій моряче...

капітан...

ти не бійся, що твій човен

у якусь годину чорну

розлетиться на друзки,

бо той скарб, що ми шукаєм,

не у тихім лоні гавані,

а в недізнаних глибинах

нам судилося знайти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Кіліманджаро

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Кіліманджаро

Це не людська ностальгія

за колишніми веснами у краю лагідних птахів

чи дощами дитинства,

від яких наші очі назавжди залишилися прозорими;

ні, це ностальгія за землею вічних снігів,

за якою сумують у старості слони

у зоопарках усього світу

і до якої, кажуть, усі ми помандруємо одного ранку

із потаємним болем від того,

що уже не повернемося до жодного із тих місць,

де були щасливі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Сона Рейна

Зі збірки «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Сона Рейна

Уже не пам’ятаємо, якими були на початку,

бо із кожним днем наш труп віддаляється,

аби розкластися у часі.

Наші найкращі начерки людства майбутнього

стали хіба феєрверками,

що спалахували під дощем першої ночі,

бо реальність тут усе ще воює із птахами

і тому нічого не знає про кристалізацію ветхості

та повільні лабіринти,

у яких губиться її здатність до змін.

І додамо:

ми ніколи не були такими вільними від старіння духу,

як цими ранками,

і наші думки ніколи не були такими близькими

до наших дій.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Сона Рейна — назва території у Ґватемалі, де де були розташовані партизанські бази під час громадянської війни. Пізніше розташовані там територіальні громади, які зазнають жахливих репресій, отримають назву Comunidades de Población en Resistencia — Громади населення у Спротиві.

Маріо Пайерас. Стратегія та квітка тамборійо

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Стратегія та квітка тамборійо

Хто збирається воювати у сельві,

має вчитися у квітки тамборійо.

Жоден генерал не облягає супротивника

із такою майстерністю, як ця жовта квітка.

Щороку вона бере лютий приступом,

встановлює тотальне весняне цвітіння,

а тоді відступає безшелесно

шляхами березня.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Алейксандре. Для кого я пишу

Для кого я пишу

I

Для кого я пишу? — питали мене критики, журналісти і просто цікаві.

Не для цього статечного сеньйора в піджаку, не для його сердитих вус і навіть не для його вказівного пальця, що свариться на сумні хвилі музики.

І також не для он того екіпажу чи схованої у ньому сеньйори (чий лорнет виблискує за склом холодним променем).

Я пишу, мабуть, для тих, хто мене не читає. Для цієї жінки, що біжить вулицею так, ніби має відчинити двері світанню.

Чи для цього старого, який дрімає на лаві посеред маленької площі, поки навзахіднє сонце торкається його з любов’ю, оповиває і розчиняє у своєму промінні.

Для усіх, хто мене не читає, кому немає до мене діла, а все ж є до мене діло (хоч вони про мене навіть не знають).

Для цієї дівчинки, що, проходячи повз, не зводить з мене очей, моєї випадкової товаришки по цьому життю.

І для цієї старенької, яка бачила життя, сидячи біля своїх дверей, і породила стільки життів, а також для її втомлених рук.

Пишу для закоханого: того, що пройшов із безнадією в очах; того, якого почули; того, що проминув мене, не кинувши погляду; і того, що впав замертво, коли запитав і його не почули.

Пишу для усіх. А над усе для тих, хто мене не читає. Для кожного окремо і для загалу. І для грудей, і для вуст, і для вух, у яких, хоч вони мене ніколи не чули,

звучать мої слова.

II

Але також пишу для убивці. Для того, хто із заплющеними очима обагрив свої груди кров’ю і скоштував смерти, і живився нею, і втратив людську подобу.

Для того, хто став диба від обурення і обрушився на світ.

І для мертвих жінок, і для мертвих дітей, і для чоловіків в агонії.

І для того, хто тихо відкрив газ, і його внутрішнє місто розсипалось на порох, і світання зустріла лише гора трупів.

І для невинного дівчати з його посмішкою, його серцем, його монеткою на ланцюжку, коли ватага грабіжників пройшла стороною.

І для ватаги грабіжників, яку, у її відчайдушній гонитві, ось-ось поглинуть води.

І для цих вод, для цього безкрайого моря.

О ні, не безкрайого. Для моря з берегами, з його майже людськими межами, такого, мов живі груди.

(Хлопчик уже входить до нього, і плюскається у воді, і море, серце моря, пульсує у цьому плюскоті.)

І для останнього погляду, для остаточного Останнього Погляду, у глибині якого хтось спить.

Усі сплять. Вбивця і жертва несправедливости, і регулювальник, і новонароджений, і покійник, і м’який, і жилавий, і жорсткий, мов бик.

Для того, хто загрожує, і того, кому загрожують, для доброго і сумного, для голосу без матерії

і для усієї матерії світу.

Для тебе, людино без визначення, яка мимохіть читає ці рядки.

Для тебе, і усього, що є в тобі живого,

я пишу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Алейксандре. Життя

Життя

Паперовий птах у моїх грудях

каже, що час поцілунків іще не настав;

жити, жити, потріскує невидиме сонце,

цілунки чи птахи, увечері, чи скоро, чи ніколи.

Щоб померти, досить і гуркоту,

гуркоту іншого серця, коли замовкаєш,

чи цього далекого притулку жіночих колін,

що є на землі золотим кораблем для рудого волосся.

Зболене чоло, золоті скроні, сонце, яке ось-ось зайде;

тут, у затінку, я марю рікою,

щойно народженими очеретами із зеленою кров’ю,

марю, притулившися до твого тепла чи життя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Алейксандре. Дощ

Дощ

Талія — то не роза.

Не птах. Не пір’їна.

Талія — то є дощ,

делікатність, зідхання,

що тобі віддається

єством своїм цілим.

Обійми її, смертний.

Стисни міцно, міцніше!

Дощ такий, як тростина,

що хвилюєсь од вітру:

о! нарешті ти, смертний,

покохав її пристрасно!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Алейксандре. Кобра

Кобра

Кобра уся — очі,

неясний силует у глибині вечора (долі, тінь),

неясний силует у сухім листі,

оточена раптово завмерлими серцями.

Пульсуючими годинниками

птахи у безмовних кронах, із пониклими шиями,

цілунки кохання, долі, до кобри,

чия шкіра шовкова, чи холодна, чи стерильна.

Кобра на склі,

скрегоче прохолодною навахою, що розтинає непорочність,

ранковий плід,

чий оксамит іще має у повітрі у формі птаха.

Із зіницями-лагунами,

із голими, як листя, очима-надіями,

кобра тече плотолюбно, споглядаючи своє инше небо.

І світ тече повз неї, знову і знову,

низка тіл чи згустків крови, які торкаються один одного,

тоді як шкіра злетіла орлом,

що затуляє сонце. О кобра, владарко, кохай!

Кохай силуети, чи кораблі, чи стогони,

кохай усе повільно, тіло-до-тіла,

серед морозних м’язів чи грудей,

подібних на стиснуті крижини.

Губи, зуби чи квіти, сніги без кінця і краю;

земля внизу вигинається у конвульсіях.

Кохай же вглибині, кров’ю, у якій сяє

досконалий карбункул.

                                               Світ трепече.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель Ернандес. Усміхатись із радісним сумом оливи...

Написано у франкістській в’язниці
в останні роки життя (1939–1942)

Усміхатись із радісним сумом оливи...

Усміхатись із радісним сумом оливи.

І чекати. Невтомно чекати на радість.

В цій сумній і веселій марноті існування

світло кожного дня усміхом золотимо.

Що не день усе більш полоненим і вільним

із цим усміхом смутно-ясним почуваюсь.

По устах твоїх вихори зимні шугають,

по моїх — теплий легіт і досі ще віє.

Легко зноситься усмішка над безоднею:

хоч так само тремтить, її крила — відважні,

вона — міць, що не слабне, і день, що не меркне.

Так і ти, вічний світові виклик — любове,

все підносиш у злеті своєму гарячому,

полишивши, усміхнена, землю і небо.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рафаель Альберті. Пісня 8. Сьогодні хмари мандрі́вні...

Зі збірки «Балади і пісні  річки Парана́» (1954)

Пісня 8

Сьогодні хмари мандрі́вні

принесли мені мапу Еспанії.

Яка маленька була над річкою,

і яку тінь величезну

на пасовисько вона відкидала!

Була вона повна коней,

тінь, що на пасовисько лягала.

І я по ній рушив верхи

до свого міста й будинку батьківського.

Я увійшов до старого патіо,

де вода так привітно співала колись...

Та його уже не існувало,

мрійливого мого фонтану.

Аж раптом його голос ласкавий

з небуття до мене озвався,

і вода повернулася,

і спрагу мою втамувала.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Після громадянської війни 1936—1937 рр. в Еспанії було встановлено франківську диктатуру і майже вся творча інтелігенція змушена були полишити батьківщину. Такою була доля і Рафаеля Альберті, який прожив у Латинській Америці багато років і лише після смерті Франко зміг повернутися до Еспанії. Збірку «Балади і пісні  річки Парана», до якої належить цей вірш, Альберті написав у Аргентині.

Леон Феліпе. Простіший

Зі збірки «Вірші і молитви подорожнього»

Простіший

Простіший, зовсім простий.

Без барокової пишноти,

без декору.

Най буде сама деревина,

проста і оголена

у рішучості своїх прямих ліній.

Простерті руки, що прагнуть обійняти землю,

і ратище, націлене у небо.

Най жодна прикраса

не відволікає від цього жесту,

від цієї людяної рівноваги

двох заповідей.

Простіший, зовсім простий;

зроби мені простий хрест, тесле.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рима у верлібрі?

Вірш, що його наведено нижче, — написаний надзвичайно талановитим, хоч і мало знаним у світі латиноамериканським поетом, — є цікавою та неординарною ілюстрацією до питання про наявність рими у верлібрах.

Якщо подивитися уважно, можна побачити, що це типовий верлібр, який автор розбив на рядки на перший погляд трохи дивно: не так, як його мало би бути логічно розбито відповідно до його сенсу і ритміки, — але так, щоби виявити присутню у нього всередині риму. Коли читаєш цей вірш уголос, промовляєш за природним плином мовлення, і рима — та рима, що звично єднає кінці рядків у класичній поезії, — як і розбивка на строфи, ніби зникає. А все ж її чути.

Хосе Бергамін. Море є просто водою...

Море є просто водою...

Море є просто водою;

Є водою струмок і річка.

Та голос, що у них говорить

І співає, — то не вода, а вітер.

Водою є сніг безшелесний

І світ, скам’янілий у кризі.

Та чарівний у своєму мовчанні

Їхній голос є не водою, а світлом.

Водою є темна хмара,

Бранка небес мандрівна,

Та її тінь, що землею і морем

Блукає, — то не вода: сновидіння.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Старість — то лише маска...

Старість — то лише маска...

Старість — то лише маска,

Зніми її, і побачиш

Душі обличчя дитяче.

Дитинство ступає слідом

За тобою усе життя твоє.

Та крок його неквапливий,

А ти завжди поспішаєш.

І коли настає твоя старість,

У дитинство не повертаєшся,

А просто стишуєш кроки —

І воно тебе наздоганяє.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Ти же знаєш так багато...

Ти же знаєш так багато...

Ти же знаєш так багато,

То чому, скажи, літає

Птах, чому росте колосся,

Чом дерева оживають

Щовесни і пишним квітом

Сонце луки убирає.

Чом не замовкає море.

Чому зорі загасають.

У самотності долини

Чому так дзвенить мовчання

Й між плачем своїм і сміхом

Річка заховатись прагне.

Чому вітер не тамує

Пломінь, а лиш відживляє.

І чому дрімає серце,

Як душа не прочинає.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Дитина стара...

Дитина стара...

Дитина стара, свою іграшку —
кастильський роман старовинний
я препарувать заходився,
щоб згаяти час тихоплинний.

Та раптом аж відсахнувся

і руку відсмикнув похіпливо:

гучне ридання зірвалося

із нутрощів його тремтливих.

Останки традиції мовної,

мов бовкало дзвону великого,

добули із бронзи священної

«Miserere» і «Ave Maria».

Страждання святої мислі,

слова, повислі на дибі,

цяцьки старої дитини —

мова останків трагічних.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. «Miserere mei, Deus» (Помилуй, Господи), псалом 50, покладений на музику італійським композитором Грегоріо Аллегрі ймовірно в 1630-ті роки; «Ave Maria» (Радуйся, Маріє) — християнська молитва до Діви Марії, на текст якої написано багато музичних творів

Мігель де Унамуно. Той тесля...

Той тесля...

Той тесля, що будинки зводив селищні,

з човна до них говорить,

вони стоять на ріні прибережній,

його гойдають води.

І бриз озерний радісно підхоплює

слова, що з вуст злітають,

і зір, і слух повняться насолодою —

о, раювання!

Щойно народжене для чистого повітря

насіння — мов осанна

гойдається в етеровій колисці,

огорнене світанням.

Аж поки зрештою не впаде в книжку

 — душі трагічна доля! —

воно змішалося з сухою рінню,

його гойдають води.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

У поезії змальовано епізод Ісусової проповіді, про яку розповідається у Євангеліях від Луки (5) та від Матфія (13), Ісус мовить з човна до людей на березі, і в одній з притч його проповіді говориться про насіння, що впало на кам’янистий ґрунт.

У цьому унікальному записі Унамуно говорить про значення живого усного слова:

 «Один французький критик нашої еспанської літератури сказав, що в Еспанії практично немає письменників, самі лише письмові оратори. Мабуть, це правда. Щодо мене, то мені немає нічого гіршого, аніж коли про когось кажуть, що він говорить книжною мовою, — я віддаю перевагу книжкам, які говорять, мов люди.  Важливо, аби люди навчилися читати вухами, а не очима. Слово — живе. Слово  — це те, що спочатку. Спочатку було слово, і в кінці, мабуть, також буде слово. Христос, не столяр, але тесля, що зводив будинки, не лишив по собі нічого написаного; усе створене ним було усним. Я згадую, як він говорив:»

(«Un crítico francés de nuestra literatura española, dijo, que en España, apenas hay escritores, sino oradores por escrito. Acaso es cierto. Por mi parte, nada me molesta más, que oír decir de alguien que habla como un libro, prefiero los libros que hablan como hombres. Y lo que es menester, es que la gente aprenda a leer con los oídos, no con los ojos. La palabra es lo vivo. La palabra es en el principio. En el principio fue el verbo, y acaso en el fin será el verbo también. Cristo, el Cristo, no carpintero sino armador de casas, no dejó nada escrito: toda su obra fue de palabra. Yo recuerdo haber dicho esto:»)

а тоді читає декілька своїх поезій, першою з яких є «Той тесля...»

Мігель де Унамуно. Господові Еспанії

Сонет LXVI. Господові Еспанії

Усі вітчизни —  то найкраща школа

для ідеалу людського братерства,

бо саме у вітчизні б’ють джерела

що живлять віру у загальну долю —

ту віру, яка звернена до Бога

усіх людей. Скрижалі Моїсеєві

являють нам свій смисл потаємний,

як на свій дім ми обертаєм погляд.

Боже Байлена й воїнства всесвітнього,

Господе Ковадонги й Ронсесвальєса,

нехай повсюди, в горах і долинах,

твоє святе ім’я благословляє

її — мою єдину, моє дихання,

мою небесну і земну Еспанію.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Байлен, Ковадонга і Ронсесвальєс — місця великих битв, знакових в історії Еспанії

Хуан Рамон Хіменес. Моря

Моря

Я відчуваю, що мій корабель

чогось торкнувся, там, у глибині,

чогось великого.

                        І більш нічого

не сталося! Нічого... Тиша... Хвилі...

 — Нічого? А чи все уже зайшло

і ми у невідомому?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Моя туга-жаль

Зі збірки «Усі пори року»

Моя туга-жаль

Те, що лине долом-яром, — мла,

а не вода.

Тоншає її серпанок,

як моя біда.

Темний силует довгастий  — дим,

а не крило.

Він вже тане,

і від серця відлягло.

Те, що в темряву вростає, — не душа,

лиш сон.

Він спрозоріє під ранок.

Буде сонце.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. До поезії

 Зі збірки «Духові сонети»

Сонет XXI. До поезії

ЮНЕ І ВІЧНЕ ДРЕВО,

ЦИТАДЕЛЬ КРАСИ

О так: мерзенність, в яку ти огорнене,

уже руйнує шал зелений квітня;

закуте дерево, для сонця вільного

позолоти свою прекрасну крону!

Тобі твоя беззахисна самотність

солодка, і міцна тобі темниця,

та тінь твоя — світання безграничне,

свіже й гучне у пустці цій безмовній.

Вітер і птах, гармонія і крила

увірвуться сюди, і ти запрагнеш

свободи і краси, самотнє древо —

душе моя, чекай і зви щосили:

вони у твоїй знесеній печалі,

невідокремні від тебе і від неба!

                                    (вересень 1914 р.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Біла тополя

Версія зі збірки «Пісня» (1936)

Біла тополя

Птаха співає вгорі,

низом співає вода.

(Угорі та внизу

розкривається моя душа).

Дві мелодії, а між ними

сяє колона срібляста!

Птаха, листок, зоря...

квітка, корінь, вода.

Межи двох потрясінь

сяє колона срібляста!

(О ідеальний стовбуре —

мені душу з душею з’єднав!)

Треля колише зірку,

хвиля квітку гойдає.

(Унизу та вгорі

тремтить моя душа).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Шукаю, знаходжу

Зі збірки «Певна випадковість» (1924–1928)

Шукаю, знаходжу

Мої очі розплющені.

Не бачу тебе,

ти в тумані.

Туман:

він не розсіюється поглядом,

не відслоняється рукою,

не знищується моїм бажанням.

Туман.

Погляд — навіщо? —

і прагнення марне.

Мої очі заплющені.

Не бачу тебе, проте відчуваю,

тримаю тебе. Моя.

Ти є, і я поруч тебе:

ти в тумані.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Море оддалеки

Зі збірки «Легенда і знак» (1931)

Море оддалеки

Якщо це не море, тоді це — його образ,

його перекинутий відбиток у небі.

Якщо це не море, тоді це — його голос,

ледь чутний,

що пройняв неосяжний світ

і лунає з повітря, мов з гучномовця.

Якщо це не море, тоді це — його наймення

у мові без губ,

без народу,

у якій немає інших слів окрім цього:

море.

Якщо це не море, тоді це — його ідея вогню,

незглибима і чиста,

і я,

палаючий,

захлинаюся у ній.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Мушля

Мушля

Сяйна, лискуча, рожева,

така ніжна на дотик,

наче дівоча ланита!

Напівотворена, опукло-випукла,

її звивана оселя

манить і вбирає мій погляд.

Лазур, ружа, мальва і зелень

така повна відсутність світла,

така переливчаста райдужність,

вечори, небеса, хмари, сонця,

прозорі світання і сутінь

увічнені у ній для мене.

У її емалевому овалі,

у вишуканій геометричній досконалості

тонких делікатних ліній

утілено графічний розв’язок,

безпомилковий розв‘язок задачі,

сформульованої морською незглибимістю.

Та її марна краса — непожиточна.

Її беруть, роздивляються... і відкидають.

Оголена, самотня, прекрасна венера,

луна міту, дівичої плоті, богині:

її досконалість без коханого

унесмертельнюється на піску.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Що є птахи?

Що є птахи?

Птах?.. Птахи?..

Чи існує у світі лише один птах,

який змахує тисячами крил

і співає незліченними трелями,

одвіку самотній?

Чи є небо і земля — свічадами?

Чи є повітря віддзеркаленням повітря,

чи відтворює єдиний величезний птах

свою самотність у тисячах подоб?

(І чи тому

ми називаємо його птахами?)

А може, птаха узагалі не існує?

І птахи

є лише безмірною фатальною множинністю —

наче море:

незліченною зграєю,

безмежним хвилюванням,

де погляд шукає і прагне душа

вирізнити істину єдиного птаха,

своєї безкінечної сутности,

своєї єдиної краси?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)