Мігель Ернандес. Усміхатись із радісним сумом оливи...

Написано у франкістській в’язниці
в останні роки життя (1939–1942)

Усміхатись із радісним сумом оливи...

Усміхатись із радісним сумом оливи.

І чекати. Невтомно чекати на радість.

В цій сумній і веселій марноті існування

світло кожного дня усміхом золотимо.

Що не день усе більш полоненим і вільним

із цим усміхом смутно-ясним почуваюсь.

По устах твоїх вихори зимні шугають,

по моїх — теплий легіт і досі ще віє.

Легко зноситься усмішка над безоднею:

хоч так само тремтить, її крила — відважні,

вона — міць, що не слабне, і день, що не меркне.

Так і ти, вічний світові виклик — любове,

все підносиш у злеті своєму гарячому,

полишивши, усміхнена, землю і небо.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель Ернандес. Перша пісня

Зі збірки «Людина у засідці» (1937–1939)

Перша пісня

Відсахнулося поле,

побачивши лють, із якою

на людину людина накинулась.

Яке провалля відкрилося

між оливою і людиною!

Тварина, яка співає,

та тварина, що здатна

плакати, пускати коріння, —

згадала про свої пазурі.

Вона укривала ці пазурі

квітами, м’якістю, тихістю,

та зрештою їх оголює

з усією своєю жорстокістю.

І я чую їхнє потріскування

у себе в руках. Стережися,

синку, бо я готовий

занурити їх, устромити

просто у плоть твою ніжну.

Я повернувся до тигра.

Тримайся подалі — розірву.

Нині любов є мертва

і людина полює людину.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Книжку Ернандеса «Людина у засідці» було знищено франкістами, однак два її екземпляри збереглися.

Мігель Ернандес. Запахи

З юнацьких поезій

Запахи

Щоб відчути запах гвоздика,

хлопчик стає навколінки.

Вибух карміновий. Запах

палахкотить червоно.

Щоб понюхати квіт помаранчу,

хлопчик стає на хідлі.

Над розсохою — піна.

І запах піниться біло.

Щоб дізнатись, як пахне коріння,

хлопчик лягає на землю.

Ці кігті, у ґрунт занурені,

пахнуть блакиттю небесною.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель Ернандес. Мов бик, лише для болю я рождений...

Зі збірки «Промінь, що не згасає»

Мов бик, лише для болю я рождений...

Мов бик, лише для болю я рождений,

хоч повен сили пах мій життєдайний,

та, мов бика, мене затаврували,

поставивши залізом знак пекельний.

Мов бик, я маю величезне серце,

одначе і його мені замало,

і за цілунок й усмішку коханої

я кидаюсь, неначе бик, до герцю.

Мов бик, я гордо зустрічаю біди:

реве на плечах вітер ураганний,

а з язика струмує серце кров’ю.

Мов бик, я переслідую невпинно —

а ти жадання зупиняєш шпагою,

і я мов бик, мов бик обдурений тобою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель Ернандес. Найстаріша риба у річці

Найстаріша риба у річці

Найстаріша риба у річці

нагромадила неабияку мудрість,

а з нею і препишну похмурість.

І лиш вода посміхалась до неї

у сутемряві цій понурій.

Врешті так вона спохмурніла,

що й воді вже була не рада,

і, роздумавшись добре, поклала,

що час їй «до моря рушати»,
а простіше сказати, вмирати.

Ти сміявся, моя дитино

сонячна, бавлячись струменем

річковим, і цієї днини

найстаріша риба у річці

скинула свою похмурість.

І вода тобі посміхнулася.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)