Хоакін Пасос. Маленьке поспів’я для щасливих уродин

Маленьке поспів’я для щасливих уродин

Наче Кармельська Діва,

ти народиш дитя

на туберозовім ложі.

Наче Кармельська Діва,

та народиш дитя,

хлоп’ятко, смагляве і гоже.

Мов у печері глибокій,

та народиш дитя

завтра удосвіта.

Небо стає шарлатним

при народженні сонця,

так і ти народиш дитя,

забарвлена кров’ю.

Тубероза кольору крові,

ти народиш дитя,

кров кольору туберози.

Усе Ніндірі танцюватиме

навкруги твого ложа,

ти народиш дитя —

воно вже танцює у лоні.

Наче Кармельська Діва,

ти народиш дитя

на туберозовім ложі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Плавання

Плавання

— Я відпливаю, кохана.

— Коли не візьмеш з собою,

я забуду тебе, капітане.

Капітан на містку дрімає

під укривалом зоряним

і знову чує слова її:

«Коли не візьмеш з собою!..»

Із далекого моря вертає,
зелений папуга на рам’ї.
«...Я забуду тебе, капітане!»

І знов у морі з єдиним другом,
своїм зеленим папугою.
«Капітан, я тебе забула!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Хлопчик снив цілу ніченьку...

Хлопчик снив цілу ніченьку...

Хлопчик снив цілу ніченьку

коником дерев’яним.

Розплющило очі хлопчисько —

а коника і немає.

Тим же коником білим

снить наступної ночі.

Гукає, схопивши за гриву:

«Тепер утекти не зможеш!»

І тої самої миті

хлопчик ізнову прокинувся:

кулачисько стиснене міцно,

а коник, мов хмарка, відлинув!

Лишився в задумі хлопчик:

«Мабуть, насправді коника

і не було ніколи».

Та й більше не снив про нього.

Ось уже він і парубок,

кохання ввійшло в його юність,

і він питає кохану:

«Ти насправді існуєш?»

А ставши старим і сивим,

«Усе — лише сон, — подумав, —

і коник у сновидіннях,

і справжні коні на луках».

Зачувши смерті наближення,

«Ти — сон?» — питає востаннє

у серця свого. Чи збудився?

Хто знає...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Не було нікого...

Не було нікого...

— Не було нікого. Вода.
— Нікого? Вода не є кимось?
— Нікого нема. Просто квітка.
— А хіба квітка — ніхто?

— Нікого нема. Лише вітер
повіяв. — То вітер — ніхто?
— Нікого немає. Ілюзія.
— А ілюзія не є кимось?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Я не повернуся

Я не повернуся

Я не повернуся. І ніч

мовчазна і спокійна

колисатиме світ

у промінні самотнього місяця.

У  вікно це розчахнене

після зникнення мого тіла,

за моєю душею шукаючи,

увійде свіжий вітер.

І не знаю, чи буде хтось

у відсутності цій подвійній

чекати й леліяти спогади

у сльозах та із ніжністю.

Та залишаться зорі і квіти,

легкі зітхання й надії,

і кохання в алеях тихих

під зеленим склепінням.

І розіллються знову
звуки цього піаніно,
але в тиху ніч за вікном
не порине погляд замислений.

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Вечір тропіків

Вечір тропіків

Тут вечір — печально-сірий.

Море стає оксамитовим,

і небо, сумом повите,

глибшає.

Здіймається стогоном гіркість

безодні раптово розчахненої.

І, чуючи співи вітру,

хвиля плаче.

Хиткі скрипалі туману

прощають мируще світило.

А з пінної білі злинає:

Помилуй!

У небесах розливається

нез’ясненна гармонія,

і вітер відносить печальну

пісню моря.

Із горизонту, мов з горну,

лунає дивна симфонія —

ніби голос гори

вібруючий і глибокий.

Ніби звучить Невидиме...

Ніби зринає у вітер

дикого лева жахливе

ревіння.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. «Помилуй!» — «Miserere mei, Deus», псалом 50, покладений на музику італійським композитором Грегоріо Аллегрі ймовірно в 1630-ті роки.

Рубен Даріо. Монтевідео

Монтевідео

Монтевідео, срібна чара кована,

в якій краси виборної — по вінця.

Під небом чарівним земля обіцяна,

квітина між містами, сад казковий.

Прославлені в віках твої герої.

Ла-Плата досі добре пам’ятає

славетні чини, й лілії вінчають

і пастухів твоїх, й кентаврів-воїв.

Та скарб твій справжній, музика і грація,

утілені у плоть, аристократія

божественна краси, правдиві ружі

твого народу — то твоє жіноцтво,

Монтевідео. Це й твоя корона,

й поезія, що живить твою душу!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Монтевіде́о — столиця і найбільше місто Уругваю, розташоване на північному березі Ріо-де-ла-Плата, рукава Атлантичного океану, який відділяє південне узбережжя Уругваю від північного узбережжя Аргентини.

Октавіо Пас. Перехід

Перехід

Тендітніша

                      за уста

за краплину води

                               за повітря

Твоє тіло є власним... відбитком

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Написано біля блакитної квітки

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Написано біля блакитної квітки

«Не наважуюсь окреслити крило колібрі,

аби пензель не зашкодив

його маленькій свободі».

                                                 Пам’ятай,

можновладцю, це одкровення майстра,

коли писатимеш закони для слабких.

                                 Дослухайся,

дівчино, цього рече́ння гончара,

коли мої губи наблизяться.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Про збірку «Ягуар і Місяць»

Збірка Пабльо Антоніо Куадри «Ягуар і місяць» («El Jaguar y la Luna») вийшла у Манагуа 1959 року. Її назва відсилає нас до латиноамериканських легенд, персонажем яких часто виступає ягуар — найбільший і найпотужніший хижак сельви. Поширеним сюжетом цих легенд є історія про те, як місяць ховає ягуара від мисливця, котрий хоче його вбити. Ось одна з них: http://www.bibmondo.it/att/luna/doc/fav3-es.html.

Автор власноруч проілюстрував поезії збірки графічними зображеннями, у яких відтворив малюнки на стародавній індіанській кераміці. Кожна поезія ніби оповідає історію, що стоїть за малюнком.

Куадра писав:

«Ця поетична збірка є дуже оригінальною, „аборигенною“ і особистою. Її безпосереднім джерелом є не література, а живописні форми наших малюнків на доколумбійській кераміці».

«Es el libro de poemas más original, aboriginal y mío. Está arrancado directamente no de lo literario, sino de las formas pictóricas de nuestros dibujos en cerámicas precolombinas».